Дорадо довго готується

«Росіяни обстріляли Слов'янськ, імовірно, касетними бомбами. Закликаємо містян евакуюватися»

Таку новину прочитала вранці 22 квітня і згадалося, як 18 лютого приїхала в це гарне місто розкішним потягом Інтерсіті (до Луцька такі не ходять).

Було дуууже тривожно, дату нападу називали і 20 число, і 22-ге, і до того пригадуєте, яким був тиждень? 

Заяви Байдена - одна за одною. То наступає кацапстан, то відкладає.

Читайте також: «Країни не повинні силою змінювати кордони своїх сусідів»: що сказав Байден у виступі про Україну

Їхати у вівторок 15 лютого я вирішую, що увечері здам квитки.

І увечері беру до рук телефона, а там ліг Приватбанк через рашистську кібератаку. Квитки не здати.

Вирішила, що це знак долі. Раз квитки повернути неможливо, значить точно треба їхати.

День виїзду був днем мук.

Страх і тривога сковували тіло і розум.

Але врешті кілька заспокійливих дзвінків і таки їду.

В якийсь момент подумала, а що як більше не буде можливості поїхати у Слов'янськ? А ще ж у планах день в Києві транзитом, а я Київ люблю! (Ох, і вже два місяці е була там!)

А чого ми маємо боятися авансом?

А чого поводитися так, ніби нас вже побороли?

Журналістка Наталія Пахайчук

В потязі Київ-Слов'янськ поруч їхала молодь. Дуже гарні хлопці і дівчата.

Вони були добротно одягнені, спілкувалися про роботу в «рєспублікє», про Київ.

Це вже в Слов'янську мені пояснили, що молоді люди їхали додому, бо в прифронтових районах кажуть тільки окуповані території, а рєспублікі – це термінологія людей, які варяться там, які вже виросли в інформпросторі «лднр».

Від 24 лютого постійно згадую тих юнаків. Чи встигли повернутися до Києва?  Чи не мобілізовані вони зараз? Чи живі взагалі? Як дівчата? 

... Містом прогулятися не довелося тільки проїхатися. Весь час не покидав інший воєнний спогад. 12 квітня 2014 року це місто стало першим, який окупувала росія на Донбасі. Саме того вечора у Луцьку була дружня вечеря місцевих журналістів і наших колег з Донецької та Луганської областей. Тоді наші нові друзі не знали чи повертатися додому. Зрештою, дехто з учасників того престуру вже дев'ятий рік живе на Волині.

Отак їдучи містом, згадуючи його історію, звернулася увагу на борди з рекламою чи то коміка, чи то політика Сергія Сивохи, такі какіразнічні (а він де зараз, до речі?), їх по місту було багато.

18 лютого 2022 року. У містах Донбасу висить рускомірна політична реклама

Увечері того ж дня був Святогірськ.

Нам показали тамтешню Лавру, розповіли мільйон історій про неї і життя навколо, а вже за тиждень були новини, як святиню обстріляла авіація.

Наступного дня у Слов'янську – 19 лютого – була конференція для журналістів Донеччини.

Організували її «6262.com.ua – Сайт міста Слов'янська»  та організація Media Development Foundation.

Це найцінніше з поїздки, бо головне ж люди, з якими вдалося познаймитися. Вони мені здавалися якимись залізобетонними, бо зовсім не панікували, як приїжджі спікери.

Там був народ з Бахмута, Краматорська, різних менших містечок, з Києва, з Харкова, і я з Луцька.

Страшно, але я зараз не можу пригадати ще міст-учасників, яких досі не обстріляли рашисти. Постраждали всі. 

Конференція для журналістів Monetization challenge, 19 лютого 2022 року

А на прощальну вечерю перед потягом господарі заходу – медійники Валерій і Таїсія Гармаші відвезли нас в найкращий ресторан міста.

Тоді моя риба стала мемом, бо її так довго готували, що всі встигли поїсти, перекурити, повернутися, познущатися з мене голодної.

Так, чи не найбільшою проблемою Слов'янська ще два місяці тому було те, що дорадо довго готується.