Радянські репресії у польській бригаді «Ґрюнвальд» на Волині
-
-
>
-
>
-
>
1792
Радянсько-польські відносини періоду Другої світової війни були наповнені драматичного змісту. Порушивши договір про ненапад 1932 року, Червона армія перейшла польський кордон 17 вересня 1939 року.
Після масових депортацій і вбивств польського населення Західної України, радянська влада знову стає союзником поляків коли війська вермахту вже були на шляху до Москви. СРСР та польський уряд в Лондоні 4 грудня 1941 року підписали «Декларацію про дружбу і взаємну допомогу».
На справді ж у планах радянської влади було знищення будь-яких визвольних рухів на своїй території. Завдаючи ударів вермахту, Червона армія поступово наближалась до Західної України.
Попри декларативний союз, план ліквідації польського підпілля, яке було об’єднане навколо Армії Крайової (АК) вже був затверджений: 25 січня 1944 р. заступник комісара держбезпеки СРСР Кобулов наказав керівникам НКДБ України, Білорусі і Литви організувати централізовану роботу по збору матеріалів про польське підпілля в рамках операції під кодовою назвою «Сейм».
Її результатом мав стати контроль за всіма поляками та арешт тих із них, які вели антирадянську діяльність. На той час Волинський округ АК складався з Ковельського («Громада»), Луцького («Основа»), Рівненського («Загрода») і Дубнівського («Домбрава») інспекторатів.
Лінія радянсько-німецького фронту, що все ближче наближалась до Волині, вносила свої корективи в управління підпіллям, яке включало й партизанські загони. Командиром одного з них був Рішард Вальчак (він же Ольґерд Димовіч на псевдо «Рішард») 1915 р. н., виходець із містечка Рогачів (нині Гомельська область Білорусі).
Його загін чисельністю 50 осіб мав кодову назву «Дзік» і базувався у селі Любомирка Олександрійського району Рівненщини. Наприкінці січня 1944 року тогочасний керівник інспекторату «Сендзімір» наказав Вальчаку вирушути із загоном у район село Панська Долина (нині неіснуючий населений пункт).
Читайте також: Панська долина: села немає, а жителів досі рахують
Однак той наказу не виконав, лишився в селі та, приєднавшись до Червоної армії, взяв участь у наступі на Рівне. Після того, як 2 лютого 1944 року місто було взяте, загін Вальчака розпався, а він сам почав шукати організаційні зв’язки з підпіллям.
Зокрема, встановив контакт із Юзефом Жебровським («Кроткі», «Фелікс», «Карлік») – одним з керівників розвідувально-інформаційного відділу Рівненського інспекторату АК. Останній довів директиву центру, за якою було варто залишатись на місці і чекати подальших розпоряджень.
Заборонялось вступати до лав Червоної армії та інших прорадянських польських формувань таких як армія Берлінга (1-ша Польська армія). Задля виконання наказу Жебровський запропонував Вальчаку роботу, яка звільнила б його від мобілізації до війська.
Він також повідомив останнього, що вони очікують приїзду міжнародної комісії, яка має вирішити польське питання. Поряд із цим Жебровський наказав Вальчаку піти до коменданта рівненського гарнізону та повідомити імена учасників організації, які виїхали з німцями.
Ті, хто лишився мали бути засекреченими. Вальчак завдання не виконав, більше того пішов на співпрацю з поляками, які перебували у радянських військових формуваннях.
Не знаючи секретів операції «Сейм» і сподіваючись на помилування, він у всьому зізнався голові «Зв’язку патріотів польських» у Рівному майору Берковічу і капітану Юзефу Собєсяку («Максу»), який на той час формував польську партизанську бригаду «Ґрюнвальд».
Вальчаку запропонували вступити до лав загону, на що він дав свою згоду. У «Ґрюнвальді» він обійняв посаду начальника штабу. З огляду на становище, Вальчак активно сприяв тому, аби до «Ґрюнвальда» вступали члени польського підпілля.
Ймовірно, у такий спосіб вони могли уникнути переслідувань з боку радянської влади, мали можливість легалізуватись, сподівались на те, що повернуться на історичну батьківщину. Таким чином, завдяки йому у польській бригаді обійняли командні посади різних ланок наступні члени інспекторату АК «Основа»:
- Вацлав Яворський (Копісто) – колишній офіцер польської армії, очолив диверсійний загін;
- Вацлав Косідло – підхорунжий польського війська, призначений начальником розвідувального загону;
- Олександр Мєжеєвський – підхорунжий польської армії, став командиром 3-го батальйону;
- Мар’ян Вишневський – підхорунжий, призначений командиром навчальної роти;
- Едвард Кшивдінський – підхорунжий, став командиром компанії (роти) у першому батальйоні;
- Єжи Раковський – колишній офіцер, заступив на посаду командира мінометного загону.
Читайте також: Луцька тюрма: що відбувалося за мурами під час німецької окупації
Поряд з аківцями командирами, які всупереч заборони центру вступили до бригади, тут були й рядові учасники польського підпілля. Один з них ‒ Юзеф Ходоровський 1922 р. н., виходець із села Козинський Майдан Олександрійського району Рівненщини.
Його життєпис цього періоду розкриває становище підпілля АК на Волині та стратегію його діяльності. У період німецької окупації Ходоровський працював на німецькій фірмі «Репач», яка спеціалізувалась на ремонті мостів.
Коли стало зрозуміло, що фронт рано чи пізно досягне Рівненщини, за посередництвом Люціана Гороховського, 14 січня 1944 року він погодився вступити до лав польського підпілля. Йогонаправили у село Любомирка, де знаходився загін «Дзік» уже згаданого Рішарда Вальчака.
Останній за словами Ходоровського стверджував, що завданням загону «Дзік», який належить до польської військової організації є відновлення незалежної Польщі, шляхом боротьби з німцями. Однак проти останніх загін бойових дій не вів.
Вальчак це пояснював тим, що йде підготовка. Насправді ж, проблема полягала не лише у бажанні, але й можливостях невеликого загону, який, за словами Ходоровського, налічував не 50, а 20 осіб. Полякам не вистачало зброї. Сам Ходоровський мав гвинтівку, яку переховував у себе ще з 1939 році.
Інші також приходили в загін із своєю зброєю. Врешті-решт, «Дзік» приєднався до Червоної армії та взяв участь у наступі на Рівне. Після того, як 2 лютого 1944 року місто взяли, дехто з поляків здав зброю радянській владі і пішов додому. Таким чином, загін фактично перестав існувати.
Ходоровського та ще чотирьох партизанів «Дзіка» направили у Тучинський райвідділ НКВС, де вони проходили службу у винищувальному батальйоні до 8 березня 1944 року.
Далі Ходоровський отримав мобілізаційний припис, але на шляху до військової частини у Рівному зустрів свого колишнього командира Вальчака, який переконав його не йти в Червону армію, а вступити до бригади «Ґрюнвальд».
Збираючи навколо себе членів підпілля, Вальчак переслідував більшу мету ніж просто допомогти побратимам по зброї. Ймовірно, він знову формував підпільну організацію.
Так, Вальчак наказав своїй колишній зв’язковій Стефанії Лісєцькій («Божені»), яка також опинилася у «Ґрюнвальді», виявляти прорадянськи налаштованих поляків і повідомляти йому про це. Здійснити плани Вальчак так і не зміг.
Маховик спецоперації «Сейм» набирав обертів, тому не оминув і «Ґрюнвальду», де здавалось би, поляки не могли викликати підозр до себе, адже погодились воювати разом з Червоною армією. За місяць часу у бригаді пройшла серія арештів.
Так, 3 квітня 1944 року у «Ґрюнвальді» затримали Юліуша Бачинського, який ще з квітня 1943 року перебував на нелегальному становищі. Його засудили до 15 років позбавлення волі, втім термін покарання зменшили до 10. Бачинського звільнили 28 січня 1954 року. Репатрійований до Польщі 19 листопада 1955 року.
Радянські силовики також арештували членів інспекторату АК «Основа», які зайняли командні посади у «Ґрюнвальді». Вони були засуджені до різних термінів покарання. Так, через 10 років виправно-трудових таборів мали пройти Едвард Кшивдінський та Єжи Раковський, арештовані НКДБ 14 і 18 квітня відповідно.
Кшивдінського звільнили 14 квітня 1954 року, а Раковського – 6 березня 1952 року. Втім останній отримав можливість повернутись до Польщі лише 5 грудня 1955 року.
Керівника польського підпілля, а заразом начальник штабу бригади «Ґрюнвальд» Рішарда Вальчака арештувало управління НКДБ по Волинській області 16 квітня 1944 року. Під час слідства він дав цінні покази радянським силовикам, як про структуру польського підпілля, так і про його чисельність, керівний склад, наявне озброєння.
З метою подальшої оперативної роботи проти рівненського підпілля, з Луцька Вальчака передали рівненському обласному управлінню НКДБ.
Ймовірно, з огляду на співпрацю із слідством, Військовий трибунал військ НКВС Київської області від 24 жовтня 1944 року обрав для нього міру покарання у вигляді 7 років виправно-трудових таборів. Вальчака звільнили 16 вересня 1950 року.
Деяким членам польському підпілля із «Ґрюнвальду» все ж таки вдалось уникнути арешту. Командири 3-го батальйону Олександр Мєжеєвський і навчальної роти Мар’ян Вишневський, дізнавшись про небезпеку, вчасно залишили розташування підрозділу.
Арештований 3 травня 1944 року разом із Стефанією Лісєцькою, Йозеф Ходоровський був звільнений 22 липня 1944 року за відсутністю доказів і з огляду на те, що походив із «селян-бідняків». Кримінальну справу проти нього закрили.
Арешти у «Ґрюнвальді» не лишились поза увагою командира бригади Юзефа Собєсяка. Більше того, попри радянську цензуру, він розповів про них у своїх мемуарах, які переклали з польської на російську мову і видали у 1967 році в Москві.
Читайте також: Польське підпілля в 1945 році зверталося до УПА із закликами до примирення
Собєсяк згадує, що однієї березневої суботи відвідати свої родини в Луцьку зголосилось декілька офіцерів. Він не заперечував, але попросив повернутись у понеділок. Натомість, після вихідних, начальник штабу повідомив про їхній арешт.
З-поміж інших, за словами Собєсяка, у цьому переліку були поручники Косідло, Яворський і Юзеф Цибульський. Як тільки-но він дізнався про арешт командирів бригади, одразу вскочив на коня і помчався до Луцька, де зустрівся із полковником держбезпеки СРСР.
Останній жодним чином не прокоментував ситуацію, але попрохав Собєсяка приїхати через три дні. Під час наступної зустрічі він повідомив, що планував арештувати і його, але літав до Києва і все з’ясував, тепер приносить свої вибачення за підозри.
Стосовно затриманих офіцерів, то за словами полковника вони вступили у «Ґрюнвальд» за наказом начальника Луцького інспекторату АК «Основа» Леопольда Свіклі («Адам»), якого також арештували радянські спецслужби.
Обійнявши командні посади в «Ґрюнвальді» представники польського підпілля мали переконати Собєсяка визнати Лондонський еміграційний уряд, як тільки-но бригада дістанеться Люблінщини.
У противному випадку він мав бути ліквідований і командування бригадою переходило до членів польського підпілля. Радянські спецслужби продовжували перевіряти «Ґрюнвальд». Незабаром, за словами Собєсяка, арештували начальника штабу, поручника Вальчака та ще кілька офіцерів.
Одного дня у селі Пшебраже (з 1964 року село Гайове), де дислокувалась бригада, знову прибув майор радянської держбезпеки, який шукав Генріка Цибульського. Втім, Собєсяк його вчасно попередив і той зник.
Читайте також: Польське Пшебраже – українське Гайове: конфлікт без переможців
Арешти поляків відбувались і поза «Ґрюнвальдом». Вже впродовж перших місяців радянського панування польське підпілля на Волині було фактично знищене.
Загалом, у результаті операції «Сейм», на території України, упродовж 1944–1946 років ліквідували 168 польських антирадянських організацій і груп, арештували понад 4 тисячі осіб. З них у Волинській області – 333 поляки, Рівненській – 229.
Виявили 22 нелегальних склади, де знаходилось: 29 радіостанцій і рацій, 50 радіоприймачів, 7 типографій, 8 роторів і розмножувальних апаратів, 6 мінометів з мінами, 25 станкових і ручних кулеметів, 268 автоматів і гвинтівок, 96 пістолетів, 79 715 набоїв, 602 гранати, 35 кг вибухівки, 44 друкарські машинки та інші технічні пристрої.
Польське підпілля боролось не лише з німецькими та радянськими окупантами, але й з українським визвольним рухом, результатом чого стали невиправдані жертви. Із наближенням Червоної армії, дискусії про подальші дії між поляками посилились.
Сподіваючись на лояльне ставлення і налагодження життя, частина з них підтримала свого союзника – СРСР. Втім, радянська імперія, використавши принцип «divide et impera» («розподіляй і володарюй») завдала дошкульної поразки не лише полякам та українцям, але й іншим поневоленим собою народам, які прагнули свободи.
Все ж таки у порівнянні із членами ОУН і УПА, поляків засуджували до відносно менших термінів покарання. Для радянської влади вони де-юре були союзниками, визнаною стороною у війні, чого не скажеш про українських повстанців – противника, який загрожував самому існуванню тоталітарного режиму.
Читайте також: Дата створення УПА – 14 жовтня: як формували святкову традицію
Публікацію створили в рамах стипендіальної програми Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевського «Досліджуй в Україні»
