Монастир став прихистком для чоти УПА: 80-річчя бою у Новому Загорові

Загорівський монастир сьогодні – велична руїна, яка зберігає красиві обриси релігійної споруди. Але навіть у такому вигляді викликає захоплення у численних туристів, які приїжджають сюди кілька разів у рік від початку 90-х років ХХ століття. 11-12 вересня 1943 року на цьому місці чота УПА дала бій німецьким окупантам, який увійшов до сторінок історії українського війська.

«В Загорові на горі,

у старім монастирі,

у неділю, рано-вранці,

там молилися повстанці …»

Монастир Різдва Богородиці заклали у 1566 році. За своє зцілення від хвороб шляхтич Петро Загоровський розпочав будівництво мурованого храму на місці дерев'яного, збудованого у другій половині ХІІ століття. 

Наступний власник Нового Загорова Фадій Чацький побудував новий монастирський двоповерховий братський корпус. До 1719 року монастир був православним, потім прийняв унію. Тут перебував видатний український художник-іконописець Іов Кондзелевич. 

Саме він у 1698–1705 роках за допомогою групи монастирських живописців виконав найвідоміший твір свого життя – п'ятиярусний іконостас для монастирської Воздвиженської церкви у Скиті Манявському. 

Український іконописець в Загорові впровадив малярську й сніцярську (різблення по дереву) школи. На той час ще молодий Іов для монастиря виготовив кіот (престол). 

В Загорівському монастирі створили рукописні книги: «Затоструй», «Євангеліє», «Мінеї». З 1839 року монастир знову перейшов до православної церкви.

У 1908 році він мав три храми: головний Різдва Пресвятої Богородиці, Трьох Святих, побудований у 1788 р. разом із чернечими келіями, і Воздвиження Чесного Хреста. Тоді ж у монастирі діяла початкова школа. 

Читайте також: Історія на пагорбі. (Не)відомий Загорівський монастир

У 1921–1939 рр. обитель перебувала в юрисдикції Римо-Католицької Церкви. У 1939–1961 рр. монастир на правах парафіяльного храму діяв як православний спочатку у складі Польської Автокефальної Православної Церкви, а пізніше – Російської Православної Церкви. 

Після тридцятирічної перерви колишню Трьохсвятительську церкву відреставрували. У 1992 р. її освятили як храм Різдва Пресвятої Богородиці, що нині належить до Православної Церкви України. 

Під час Другої світової війни Загорівський монастир став прихистком для чоти УПА особливого призначення «Берези», яка відбивала численні атаки переважаючих сил нацистських окупантів. 

Відділ підпорядковувався безпосередньо командирові загону УПА імені Івана Богуна. Під псевдо «Береза» перебував Антон Марценюк, який також був відомим у повстанському підпіллі під псевдами – «Андрій», «Федір». 

Майже всі вояки чоти за походженням – селяни, декотрі свого часу служили у Війську Польському і 1939 р. воювали у ньому проти німців. 

Інші за завданням ОУН від початку німецької окупації перебували в допоміжній поліції Горохова, звідки весною 1943 р. під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися («Остапа») організовано перейшли в УПА.

Читайте також: Бій УПА під Радовичами

Нове завдання для чоти

У перші дні вересня 1943 р. чота із 44 досвідчених стрільців під керівництвом Антона Марценюка повернулась із рейду Закерзонням на «Січ» (с. Вовчак Турійського району). Особливий статус чоти підтверджувався й озброєнням. 

У своєму розпорядженні повстанці мали міномет, станковий кулемет «Максим», 3 ручні кулемети «Дегтярьова», ручний кулемет «Льюїса», до 10 німецьких автоматів. Переважна більшість була озброєна гранатами і напівавтоматичними гвинтівки системи «Токарєва» (СВТ), якими за першої можливості любили послуговуватися навіть вояки вермахту. 

Не встигнувши достатньо відпочити на повстанській базі, вона отримала нове термінове завдання від командира загону імені Івана Богуна, коменданта «Січі» Порфирія Антонюка («Сосенка»). Відділ планував вирушити на південь Волині. На жаль, ключова мета оперативного висування все ще залишається невідомою. 

Читайте також: Якими були форма та озброєння УПА

Це був неспокійний час: від весни до пізньої осені 1943 р. на Волині тривали каральні операції нацистів, спрямовані на придушення Руху Опору. Військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво антипартизанською операцією на Волині у той час здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах.

Рейдуючи у південному напрямку чота «Берези» у п'ятницю 10 вересня 1943 р. зупинилася на ночівлю у с. Новий Загорів. На постій вояки розташувалися в дерев’яному приміщенні школи поблизу старого монастиря. Це була надзвичайно вигідна позиція. 

Сам монастир розташовувався на горі, тому зненацька застати повстанців було просто неможливо. Крім того, ще у травні під час спільного вишколу повстанців та сільської самооборони тут обладнали вогневі позиції, викопали траншеї. Надвечір до чоти прийшов зв’язковий із «Січі» Андрій Бурачинський («Черешенко»). 

Читайте також: ​​​​​​​Колківська республіка в спогадах чекістів

​​​​

Удосвіта 11 вересня (близько 5-ї год.) дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини, у яких німці зазвичай транспортували своїх вояків. Чота УПА по тривозі зайняла вогневі позиції. Через кільканадцять хвилин розпочався бій.

Неочікуваний напад нацистів

На початку, у ворога була як мінімум десятикратна чисельна перевага у живій силі. Проти чоти із 44-х повстанців виступила рота німецької жандармерії, рота донських козаків і рота поліції із фольксдойчів – всього близько 400 осіб. 

До ліквідації чоти «Берези» також залучили підрозділи польської допоміжної поліції, що була створена після того, як багато українців поповнили лави УПА. За деякими версіями окупанти стягнули до Нового Загорова близько тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.

Від 1943 р. існує версія, що про прихід чоти у Новий Загорів окупантам повідомив тутешній селянин Архип Калиш (пізніше його ліквідувала Служба безпеки ОУН). Він доповів про повстанців полякам із відділу допоміжної поліції, що охороняв гуральню на фільварку у с. Конюхи неподалік від Нового Загорова. 

Читайте також: Панська долина: села немає, а жителів досі рахують

Горохівський лікар Михайло Рощина згадував: 

«То правда, що німці з поляками приїхали, – розповів свідок бою, місцевий мешканець Іван Лещук. – Від нашого боку три машини, а з горівського скільки – не знаю. Билися з ними хлопці,  – вже й сонце над головою. Потім затихло. А через трохи, чую, знов гуде все. Підмога німакам ішла. І з Горохова, і з Володимира, і з Луцька. Ой, багато їх сюди наперли…

Розпочавши штурм, противник планував вибити повстанців з першої атаки. Командування ймовірно вважало, що супроти них стоїть погано озброєний, поспіхом створений загін, який після першого пострілу запанікує, почне тікати і розсіється сам по собі. Це була ключова помилка окупантів. За багатьма свідченнями саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. Не обережно наблизившись до повстанських позицій, нацисти потрапили під шквальний кулеметний вогонь, одразу втративши близько 40 бійців. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків німці зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу.

Завдяки рельєфним особливостям місцевості, не дивлячись на значно меншу чисельність, до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах та успішно відбивали атаки противника. Під час бою, чота також почала нести втрати. Першим серед українських вояків загинув уродженець с. Скобелка Горохівського району Іван Книш, який виконував обов'язки кухаря. Удосвіта він пішов до знайомої вже сільської хати по молоко і потрапив під обстріл. Від кулі снайпера незабаром поліг уродженець с. Квасів Горохівського району, кулеметник Іван Майко («Славко»).

Близько полудня з'явилися танкетки (прибули з Володимира) озброєні кулеметами, які підійшли на близьку відстань і відкрили вогонь. Одну з них вдалось підбити, вона ще довгий час залишалась на місці. Інші екіпажі не наважувались випробовувати свою долю. Однак, українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону у стінах колишнього монастиря та Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті ворогом. Про цей епізод бою розповідають й очевидці: «Як німці бомбили монастир у Новому Загорові, то навіть у Горохові було чути. І літаки над містом проходили».

Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл. Пізнього вечора 11 вересня двоє легкопоранених повстанців – Петро Коцюба («Грізний») та Федір Бабій («Макаренко»), – які добре знали німецьку мову, за наказом чотового «Берези» пробралися крізь вороже кільце. 

Очевидно, вони мали викликати підмогу, яка б завдала удар по ворогові зовні, але цього так і не сталось.

Трагічна смерть чотового

Коли керівництво УПА дізналося про бій, почали шукати відділи, які були найближчими у розташуванні, щоб організувати підмогу. Однак, виявилося, що 10 вересня керівник бази «Січ» «Сосенко» дав наказ підрозділам переміститися або розпустити тимчасово людей, а зброю змагазинувати. 

Згодом, керівництво УПА матиме низку претензій до діяльності «Сосенка» і засудить його до розстрілу, який і виконає.

У Коритницькому лісі біля с. Бермешів на короткочасному постої був загін УПА під керівництвом Григорія Трачука («Хмари»), але про чоту «Берези» у Новому Загорові вони нічого не знали. 

«Танки і артилерія били по монастирі так часто, що вогні вибухів мигтіли безустанно… Ми… вислали розвідку. Повернувшись, розвідка доповіла, що монастир оточили німці, які приїхали машинами й танками з Луцька, Ковеля й Володимира. Німців бере участь у бою коло півтори тисячі. А з ким саме вони ведуть бій – невідомо… Німці атакували монастир за допомогою п’яти танкеток», – написав у своїх спогадах повстанець, а згодом багаторічний політв’язень ГУЛАГу Данило Шумук.

Однією з тих, хто шукав підмогу для чоти «Берези» була розвідниця УПА «Орися» – Галина Коханська:

«Над ранком пробились і прийшли до нас легкопоранені, яких відпустив «Береза», – згадувала вона. – Поранених негайно відправили на «Січ» у шпиталі. Я ще надіялась на допомогу з «Січі», та даремно. Поранені розповідали, що оборонці не падають духом. Надіються на нашу допомогу, але у них мало набоїв. «Береза» наказав усі кулемети закопати, щоб не дістались ворогові, а, економлячи набої, відбиватись тільки гвинтівками та гранатами. Нестерпна спека, відсутність води та харчів не зломили духу оборонців. Розлючені великими втратами карателі попросили допомоги у фронтових частин, які, знекровлені на фронті, переформовувались в районі Здолбунова. Так, включилася й авіація. Жахливо було дивитись, як літаки поливали вогнем з кулеметів невеличку територію монастиря. Буквально засипали її бомбами, гранатами і таки підпалили церкву. Все заволокло димом, пилюкою від розбитих мурів і вибухів бомб. Здавалося, в цьому пеклі ніхто не вціліє. Та все ж повстанці жили, боролись. Допомога не надходила нізвідки. Всі вони були приречені...».

Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

Близько півночі, 12 вересня, несподівано для всіх пострілом із пістолета у скроню урвав собі життя Антон Марцинюк – «Береза». 

Відповідь на те, чому цей вольовий сміливий командир, який за лічені хвилини перед самогубством ніяк, за спостереженнями Захара Грибка («Гриб»), не показував на людину, котра запанікувала й не володіє собою, раптом застрілився, залишається у здогадах. 

Дослідник бою, журналіст Петро Боярчук зазначив, що причиною самогубства міг бути грипс від «Сосенка» (таємна записка), що його перед самісіньким боєм приніс у чоту із «Січі» і віддав заступникові командира чоти Андрій Бурачинський. 

Петро Боярчук

Цілком можливо, що тим грипсом «Сосенко» відмінив свій попередній наказ, виконуючи який, чота мала дислокуватися в Новому Загорові. 

Але склалося так, що грипса чотовий зразу не прочитав, а коли прочитав після кількох годин кровопролитного недоцільного бою, якого міг уникнути, то збагнув, що сталося непоправне і виходило, що сталося наче з його вини. Тож сам собі виніс смертний вирок. 

За свідченням Захара Грибка, з того ж пістолета застрелився, стоячи над тілом «Берези», його заступник, уродженець Мар’янівки – Михайло Ліщук. 

Командування чотою прийняв її політвиховник «Гива» (за деякими припущеннями ― уродженець с. Підбереззя Михайло Іщук, хоч достеменно ім’я та прізвище «Гиви» встановити не вдалося).

Вихід з оточення

Удосвіта 12 вересня (орієнтовно між 4 і 5 годинами) повстанці, які не були поранені, пішли на прорив. Користуючись густим туманом, вони використали гранати і скориставшись сум'яттям серед противника вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир. 

З ними залишився рідний брат Михайла Ліщука – Григорій, який вирішив залишитись і поліг смертю героя, та двоє інших повстанців, які, коли закінчилися набої, сховалися в якомусь із монастирських льохів.

Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у них відчуття перемоги. 

Вони були розлючені тим, що так довго не могли здолати опору жменьки відважних, та ще й частину їх випустили з непробивного, здавалося, кільця. 

Читайте також: Польське Пшебраже – українське Гайове: конфлікт без переможців

Галина Коханська зауважила: 

«Про свої втрати зазначили, що в боротьбі з бандитами загинуло 120 і поранено 150 солдатів. Насправді втрати були набагато більшими. Вони гинули не тільки від куль повстанців, а й від своїх. Фактично 540 убитих, понад 600 поранених фашистів. Надто вже малою була територія монастиря, а вони оточили її дуже щільно. В безсиллі фашисти знущались і над мертвими. Винесли з церкви престол і, ставши на нього, повісили вже мертвого повстанця, одягненого в мундир німецького офіцера».

Біля могили обласного провідника ОУН Миколи Зимного під монастирем, 1990 рік. Галина Коханська, Мелетій Семенюк та учасник бою в Загорові Гриць Яремчук

Про втрати з німецького боку із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 р. в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».

Загалом чота втратила 29 вояків, 15 вийшли з бою живими. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом. Двох поранених вояків вдалось знайти у підвалах монастиря.

Серед загиблих повстанців, що їх знесли під північну стіну храму, побачили одного з простріленими грудьми і в німецькій формі. З усіх вояків, котрі були у складі чоти, німецьку форму носив лише один – уродженець с. Скобелка Степан Хринюк («Терен»). 

Це у своїй пам’яті зафіксувала Анастасія Коток: 

«Як німці поїхали і все втишилось, я вернулася з Білополя в Загорів. Хата, у якій на домівці була, згоріла. Я пішла подивитися до монастиря. Найперше побачила «Березу». Лежав у рові з південного боку. На правій скроні – така невеличка, акуратненька така дірочка від кулі. Лежав у сорочці, без чобіт. Мабуть, то поляки із нього одяг здерли. Я ще подумала, що от френча зняли, чоботи з ніг стягнули, а онучі навіть не розмотались. Біля «Берези» – ще один стрілець. Його я не знала. А інші повбивані, серед них і скобелківські хлопці, рядком лежали під стіною церкви з другого боку. І один повішений був. Я не придивлялась, хто. Чомусь страшно було придивлятись. Запам’яталося тільки, що у німецькій формі. Якась бабця біля нього стояла. Побачила мене, каже, давай, дитино, знімемо. А як зняти, коли і вона немічна, і мені сил бракує?»

Про поховання повстанців розповіла мешканка села Ірина Власюк: 

«Поляки, що німцям помогали, пішли на село. Горіло тут все. Вся лінія, хатів із десять. Від вогню, як серед білого дня було. А повбиваних повстанців уночі, з неділі на понеділок, тайно, щоб німці не взнали, ховали мій батько, свекор та ще двоє новозагорівських чоловіків. Мертвих усіх було 28. Поклали у спільну могилу. Потім ще одного знайшли. Вже після похоронів. Аж коло греблі. Казали, що наче б із Стрільчого був той хлопець. Його поховали окремо другої ночі».

Долі тих, хто вижив

Повстанці, яким пощастило врятуватись продовжили боротьбу. Так, Іван Баламут із Мар’янівки загинув через декілька днів в бою з поляками. Микола Кащук очолив Локачинський районний провід ОУН, загинув восени 1947 р. в засідці поблизу с. Олізарів. 

Петро Коцюба загинув від енкаведистської кулі на Львівщині 1 травня 1945 р.. Семен Стасевич загинув 1945 р. в бою з НКВС під Стояновом Львівської області. 

Ніла Якубчука у 1945 р. арештувала радянська влада, у 1984 р. його повторно засудили до розстрілу. Григорія Яремчука взяли в полон НКВС у 1945 р. Він був учасник Норильського повстання, помер у 2001 р..Зв’язковий чоти «Берези» Андрій Бурачинський помер у 1997 р..

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Документ про учасника бою

Дехто продовжив боротьбу з німецькими окупантами і в складі Червоної армії. З 1944 р. у її лавах був Захар Грибок. Нагороджений медаллю «За відвагу». У 1948 р. його арештували арештований, звільнили у 1956 р. Визнали ветераном тільки у 1990 р. Помер у 1996 р. 

У 1944 р. до Червоної армії мобілізували і Петра Сороку. Він був єдиним із чоти «Берези», хто уникнув репресій. Нагороджений бойовими нагородами. Помер у 1980-х рр.

Читайте також: Волинські шляхи останнього Головнокомандувача УПА Василя Кука

Орієнтовний перелік загиблих Героїв

1. Бабій Давид Васильович 1917 р. н., уродженець с. Стрільче. 
2. Брись Семен Петрович 1923 р. н., уродженець с. Деречин. 
3. Гаврилюк Кузьма Степанович 1921 р. н., уродженець с. Старий Загорів.
4. Дорощук Петро Кирилович 1920 р. н., уродженець с. Брани.
5. Зелений.
6. Зеленський Олександр Антонович 1922 р. н., уродженець с. Озірці.
7. Коваленко Олександр Михайлович 1925 р. н., уродженець с. Деречин.
8. Книш Іван Григорович 1922 р. н., уродженець с. Скобелка.
9. Ліщук (Лищук) Григорій Оксентійович 1922 р. н., уродженець с. Мар’янівка.
10. Ліщук Іван.
11. Ліщук (Лищук) Михайло Оксентійович 1923 р. н., уродженець с. Мар’янівка.
12. Ліщина Михайло.
13. Майко Іван Федорович 1921 р. н., уродженець с. Квасів.
14. Максимчук Олександр.
15. Марценюк Антон 1914 р. н., уродженець с. Береззя Луцького району або с. Княже Сокальського району.
16. Матвійчик Микола Олександрович 1925 р. н., уродженець с. Городище-2 Луцького району.
17. Мороз Василь Павлович 1923 р. н., уродженець с. Риковичі.
18. Наймолодший (бо мав 17 років).
19. Новосад Василь Романович 1923 р. н., уродженець с. Риковичі. 
20. Панасюк Володимир 1920 р. н., уродженець с. Жашковичі.
21. Хринюк Степан Семенович, уродженець с. Скобелка. 
22. Шеремета, уродженець с. Журавники.
23. Шуст Іван.
24. Янюк Сергій Михайлович 1925 р. н., уродженець с. Скобелка.

Ймовірно вийшли з оточення

1. Андрійчук Іван.
2. Бабій Федір Іванович 1914 р. н., уродженець с. Стрільче.
3. Баламут Іван Андрійович 1924 р. н., уродженець с. Мар’янівка.
4. Бурачинський Андрій Юрійович, уродженець с. Озютичі.
5. Войтович Степан, уродженець с. Твориничі.
6. «Гайсик».
7. «Гива».
8. Грибок Захар Микитович 1923 р. н., уродженець с. Скобелянка.
9. Кащук Микола Антонович, 1912 р. н., уродженець с. Сосниче.
10.  Коцюба Петро Михайлович 1921 р. н., уродженець с. Зелене.
11.  Лукашук Феодосій, уродженець с. Риковичі.
12.  Сорока Петро Миколайович, уродженець с. Скобелка. 
13.  Стасевич Семен, уродженець с. Квасів.
14.  Федорчук Василь Леонтійович, уродженець с. Ревушки. 
15.  Якубчук Ніл Ксенофонтович 1921 р. н., уродженець с. Довге.
16.  Яремчук Григорій Андрійович 1922 р. н. 

Новий Загорів, серпень 1994 року

Вшанування пам’яті

У 1989 р. кілька мешканців Горохова під орудою колишнього учасника повстанського руху, а згодом голови Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка, за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади, звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест. 

З 1990 р. найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні урочистості, присвячені пам’яті героїв УПА.

Перший демократичний мітинг, на який, за різними підрахунками, зібралися від десяти до п’ятнадцяти тисяч люду з усіх кінців України відбувся 9 вересня 1990 р.. 

Читайте також: Листівки Мелетія Семенюка із ГУЛАГу

Вересень, 1990 рік

Прикметно, що першу за всі повоєнні роки панахиду здійснив на повстанській могилі тодішній єпископ Ужгородський і Виноградівський Володимир (в миру – Василь) Романюк – майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП. 

Також тут побував майбутній лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Вшанував пам’ять полеглих повстанців у Новому Загорові волинський письменник-шістдесятник Євген Сверстюк й онук провідника українських націоналістів Степан Бандера.

Читайте також: Степан Бандера як символ руху нескорених

Виступ Олексія Брися у Загорові 9 вересня 1990. Освячення могили повстанців

У 2003 р. на упівській могилі біля Різдво-Богородицького храму замість дерев’яного хреста встановили і освятили монументальний пам’ятник. 

Перше детальне науково-популярне дослідження історії повстанського бою у Новому Загорові здійснив письменник, журналіст Петро Боярчук. Його книжку «Бій під стінами храму», видали у 2005 році. Автор зібрав велику кількість спогадів і фотографій учасників та свідків подій, які увійшли до видання.

Читайте також: КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

У 2010 р. гурт «Тартак» випустив музичний кліп «Не кажучи нікому» про бій у Новому Загорові. Ця пісня стала своєрідним пам’ятником повстанцям. 

Слова до неї написав співак Олександр Положинський, уродженець Луцька, який зараз воює у Збройних силах України і за прикладом повстанців захищає незалежність України він окупантів. Саме завдяки кліпу багато молодих людей постійно довідуються про бій. 

Символічно й трагічно, що у цьому кліпі пораненого повстанця зіграв фотокореспондент, член Пласту – Віктор Гурняк. У 2014 р. він був бійцем батальйону «Айдар» і загинув, вивозячи з бою поранених побратимів, на Луганщині. 

Відтоді у Новому Загорові, згадуючи загиблих повстанців 1943 р. вшановують і пам’ять Віктора Гурняка, як повстанця проти російських окупантів сучасної України.

На завершення варто зацитувати слова уже згадуваного Данила Шумука:

«Я абсолютно упевнений у тому, що в історії воєн небагато було таких героїчних боїв, як той бій за Загорівський монастир, який вели 43 вояки УПА, з величезною навалою німецького війська, озброєного до зубів, з танками і авіацією. Години три я спостерігав за тим боєм з віддалі 3-х кілометрів, не знаючи хто там з ким воює. Словом Загорів – це українські Фермопіли і не менше. Коли б такий подвиг вчини поляки, чи росіяни, чи хтось інший, то про це давно знав би увесь світ і фільми крутили б про той бій по цілому світі на всіх мовах світу, а ми гречкосії, не вміємо того робити і не хочемо вміти».

Читайте також: Перстень як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина