стрічка

Поліська розвідниця. Розповідь про Валентину Тумаш, яка перетворила краєзнавче хобі на стиль життя

25 Листопада 2022, 19:30
Валентина Тумаш 11217
Валентина Тумаш

65-річна Валентина Тумаш (у дівоцтві – Ляховець) із Зарічненщини (Рівненська область) за освітою – педагогиня, а за покликанням – краєзнавиця. Ця жінка без перебільшення одержима любов’ю до пошуку, творчості, минувшини, людей і рідного краю. 

Її запал, творчий ентузіазм і професіоналізм не можуть не вражати, адже вона однаково майстерно проявляє себе як учителька світової літератури Мутвицього ліцею, і як успішна наставниця краєзнавчого гуртка, що діє при освітньому закладі, і як незмінна керівниця районного музею вишивки і ткацтва, а з-поміж того всього ще й як натхненна науковиця-розвідниця.

Про те, як жінка увібрала у себе невимірну любов до історичної спадщини поліського краю та як краєзнавство, яке спочатку було звичайним хобі, поступово стало стилем і справою життя поліської вчительки, читайте у нашому матеріалі.

Без знання минулого рід не має майбутнього

Дослідити родоводи жителів рідного Новосілля виявилося для поліської краєзнавиці справою досить нелегкою, але водночас надзвичайно принциповою
Дослідити родоводи жителів рідного Новосілля виявилося для поліської краєзнавиці справою досить нелегкою, але водночас надзвичайно принциповою

«Не скажу, що зацікавилася краєзнавством змолоду. До цього живильного джерела мене залучив поляк Северин Тукальський-Нелюбович – син останнього володаря маєтку в Мутвиці. Він мріяв побачити батьківщину свого батька, тому завітав у гості в село і привіз чимало історичних книг, документів, спогадів. Захотілося все прочитати, зрозуміти, тому змушена була навіть освоїти польську мову», – розпочинає знайомство пані Валентина, яка нині мешкає у Мутвиці, а народилась у травні 1957 року в невеличкому селі Новосілля нині Локницької громади Вараського району Рівненщини.

Село Ливінча, а саме так називалось колись Новосілля, розкинулось на правому березі річки Веселуха та, як свідчать історичні джерела, було засноване в польський період паном з Храпинського маєтку. Перша згадка про це село датована 1855 роком.

Старожили стверджують, що утворилось це поселення як спосіб покарання найнеслухняніших жителів села Храпин, яких пан відселяв від свого маєтку. Переселенці-вигнанці ж, відвоювавши у лісу й болота невелику галявину, заклали нове поселення.

Нині село з трьох вулиць і з населенням приблизно у півтори сотні осіб, здавалося б, нічим особливим не вирізняється з-поміж інших глибинок на Поліссі, але воно, на відміну від багатьох інших, має досліджену історію (починаючи з XVI століття) та вивчені родоводи його жителів до сьомого коліна. І все це – результат кропіткої роботи Валентини Тумаш.

Традиція знати свій рід до глибин його витоків з давніх-давен існувала серед слов’ян. Наші пращурі вірили, що душі предків нікуди не зникають, а залишаються поруч зі своїми нащадками, допомагаючи у важку хвилину. 

Тож, чим більше прародичів пам’ятаєш, були переконані вони, тим більше маєш незримих охоронців, бо впевненість і стабільність у житті забезпечує людині не лише матеріальне становище, а й усвідомлення себе частиною роду з його міцним і глибоким корінням.

Принципом кровного зв'язку керувались і ті наші пращури, котрі бажали зробити своїм ворогам найбільше зло, проклинаючи їх саме до сьомого коліна. Таке прокляття, до слова, вважалося найстрашнішим в усі часи та в багатьох народів.

Відтак здавна вважалося, що кожна людина зобов'язана знати всіх своїх предків саме до сьомого коліна. Мовляв, це визначає багато моментів життя, характер людини і дає можливість передбачити майбутнє.

Звісно, знання свого роду мало колосальне значення колись, нині ж мало хто може похизуватись тим, що знає своїх предків до сьомого коліна, але тільки не пані Валентина, пошукова діяльність для якої стала невід’ємною частиною життя.

Дослідити родоводи жителів рідного Новосілля виявилося для поліської краєзнавиці справою досить нелегкою, але водночас надзвичайно принциповою. Тож, аби дізнатись більше інформації про рідне село і його жителів, пані Валентині довелось згуртувати навколо себе не лише земляків, а й дослідників минувшини поза межами Рівненщини.

«Багато інформації з історії свого краю відшукала в музеї Білоруського Полісся», – зауважує жінка.

Окрім білоруських матеріалів (а саме до Пінського повіту належала колись ця частина Полісся), їй у пошуках надзвичайно допомогли Документи державного архіву Рівненської області, адже саме опрацьовані записи з метричних книг дозволили отримати досить цінну інформацію про новосільські прізвища.

Крім того, багато інформації вдалось почерпнути з документа «Акти-списки та книга обліку збитків, нанесених німецькими окупантами населенню Морочнівського району».

Тобто жінка опитувала старожилів села, вивчала архіви та писала десятки листів до різних відомств, по крупинці збираючи інформацію та відкриваючи завісу історії своєї малої Батьківщини.

Як результат – вона зуміла не лише зібрати історичні факти про село з XVI століття та прослідкувати родоводи Марчуків, Ляховців, Бокіїв й усіх тих, котрі творили історію Новосілля, а й систематизувати фольклорний матеріал села та зібрати довідки про самих жителів, своїх предків, прабабусь і дідусів, пам'ять про яких поглинув час.

Жінка зізнається, що жагу та жадобу до знань про своє коріння, минуле роду та пошукову діяльність вона розвинула певною мірою ще й завдяки батьку: «Він був сиротою і мало знав про свій рід. Дуже жалкував про це».

У той час, коли хтось проводив свої відпустки за кордоном чи, приміром, у горах і на морі, пані Валентина жадібно вела свої розвідки у краєзнавчих музеях Білорусі та Рівненщини, а також в архівах, відтак скільки етнографічних відкриттів вдалось зробити жінці за роки кропіткої праці, важко навіть припустити. 

Бо ж бути краєзнавцем це те ж саме, що бути слідчим: по краплинці шукаєш ниточки інформації, допоки не збереш пазл, не вивідаєш все, що можна. Проте натхнення цій жінці не позичати, адже у планах має ще чимало творчих ідей. Так, приміром, зараз вона готує до друку книгу про свої краєзнавчі розвідки: «Це буде найкращий результат моєї роботи».

Мистецько-культурний фетиш, або Рукописи не мовчать

Нобельське Євангеліє, 1520 рік
Нобельське Євангеліє, 1520 рік

Кожен свідомий українець мусить знати про таку давню рукописну пам'ятку, збережену до наших днів, як Пересопницьке Євангеліє, робота над яким тривала впродовж 1556-1561 років, та на якому присягають Президенти України.

Проте далеко не всі знають, що кілька років тому це Святе Письмо втратило статус найдавнішого, адже саме Валентині Тумаш вдалось відшукати повторно і таким чином повернути в історію України ще давніше Євангеліє – Нобельське – датоване 1520 роком.

Своє відкриття краєзнавиця зробила улітку 2014 року, коли досліджувала матеріали про село Нобель, яке славиться своєю історією. Відомо, що неподалік теперішнього села були знайдені залишки поселення ще доби мезоліту. Перша ж згадка власне про Нобель (Небель) є в Іпатіївському літописі за 1158 рік.

Також є історичні дані про те, що колись Нобель мав власний осередок культури й освіти – Небельський монастир, який ще свого часу привілеювала королева Бона.

Є припущення, що зруйнували місто татари у XVII столітті.

Власне й досліджуючи долю Нобля, аналізуючи історичну літературу, розвідниця Валентина Тумаш у книзі російського історика та архівіста Петра Гільтебрандта «Рукописное отделение Виленской публичной библиотеки», виданій у Росії в 1871 році, наштовхнулася на згадку про Нобельське Євангеліє.

Нині в цьому селі Локницької громади Вараського району Рівненщини проживає всього близько трьох сотень жителів, натомість у середні віки Нобель був містом. Є припущення, що на початку другого тисячоріччя воно стало одним з вагомих центрів християнства, адже у ньому існувало кілька церков і монастир, при яких діяли школи й писалися книги.

«Це тепер Нобель – глухе поліське село. А колись же тут буяло життя. Про масштаби поселення свідчить той факт, що тут діяли п'ять церков: Миколаївська, Спасівська, Воскресенська, Петровська, Пречистенська, а також Свято Преображенський чоловічий монастир», – розповідає Валентина Тумаш. 

Власне у Миколаївській церкві у 1520 році і завершилось написання Нобельського Євангелія.

Щобільше – з документів пані Валентина дізналась не лише про Євангеліє, а й те, що науковець, якого запросили для опису рукописів, шість років вивчав їх у Вільнюсі й створив детальний каталог.

Спершу жінка відверто сумнівалася, що святиня мала змогу пережити дві світові війни, революції та інші катаклізми і зберегтись до нашого часу, проте за трохи поділилась своїм відкриттям з місцевим священником, також краєзнавцем і журналістом в одній іпостасі Павлом Дубінцем, який і звернувся в литовську бібліотеку, а саме у відділ древніх актів з питанням про долю Нобельського Євангелія.

Яким же було здивування поліщуків-дослідників, коли ті дізнались, що найдавніша рукописна пам’ятка Полісся дотепер зберігається у Вільнюсі, в бібліотеці Академії наук імені Врублевських, ба більше – на підтвердження цього у книгозбірні навіть зробили та надіслали у відповідь на запит кілька знімків святині.

Щодо того, як опинилась книга з Нобля аж у Литві, пані Валентини каже, що у 1856 році граф Тишкевич заснував у Вільнюсі Музей давнини, при якому тоді ж створили археологічну комісію, яка збирала рукописні книги, грамоти та інші цінні історичні документи й експонати. 

Одну з експедицій відрядили на пошуки старовини й на Полісся. Тоді ж колишній куратор Віленського навчального округу Іван Корнілов звернувся до священників, учителів і чиновників із проханням допомогти віднайти давні рукописи. Очевидно, так і потрапило до Вільнюської бібліотеки Нобельське Євангеліє.

Детальний опис святині зробив ще один російський історик, археограф Флавіан Добрянський. З його опису можна дізнатись, що дяк-переписувач Севастян Аврамович, який служив при Миколаївській церкві, не мав належної освіти й погано знав граматику, адже текст не надто грамотний, з помилками, по шістнадцять рядків на сторінці. Письмо, де немає розділових знаків, суцільне і його досить важко читати.

Окремо дослідники звертають увагу на факт існування накладеного на віки прокляття, яке спіткає того, хто вилучить Євангеліє з церкви.

«В післямові до Біблії написано, що «хто цю книгу візьме від церкви Святого отця Миколи в Ноблі Пінського повіту, той буде проклятий у цей вік і в майбутній. А писав дяк, многогрішний раб Божий Севастян Аврамович», – зауважує пані Валентина, яка знає пояснення цьому застереженню. 

Мовляв, рукописи вже тоді користувалися великою популярністю у заможних людей. Тому щоб зберегти книгу для церковних потреб, переписувачі вдавалися до таких не зовсім богоугодних заяв.

Як стверджує пані Валентина, те давнє прокляття XVI століття досі збувається, адже факти свідчать про таке: Євангеліє з храму забрали приблизно у 1860 роках. 

З того часу в населеному пункті трапилось чимало лиха, зокрема у 1875 році в Ноблі згоріла та сама церква, з часом її відбудували, але у Першу світову від снаряда у 1914 році вона знову згоріла, втретє її підпалили за совєтів у 1977 році. Крім того, у 1993 році під час першої служби у вже нині чинному храмі впало панікадило.

Нині Нобельське Євангеліє зберігається у Фонді церковнослов’янських та російських рукописних книг й побачити його можна лише з особливого дозволу дирекції. А от оцифрована копія доступна кожному читачу бібліотеки. Тобто українська святиня досі вважається культурним надбанням Литви. В Україні ж є тільки його факсимільні копії, які вдалось виготовити та поширити завдяки сприянню меценатів та дипломатів.

Однак, попри те, що святиня фізично не повернулась додому, у червні 2020 року 500-річчя Нобельського Євангелія святкували на державному рівні. Урочистості ж проходили у Ноблі.

Святкування 500-річчя поліської святині
Святкування 500-річчя поліської святині

Довідково:

Рукописне старослов’янське Євангеліє, визначна рукописна пам’ятка XVI століття та найдавніша писемна пам’ятка Українського Полісся «має 694 сторінки по 16 рядків на сторінці, в малиновій оксамитній (вицвілій) обкладинці, прикрашеній позолоченим Розп’яттям посередині, а по кутах чотирма євангелістами».

Петро Гільтебрандт дає невелику характеристику давньому пергаменту: «Передмова до Євангелія від Матвія неповна. Написання суцільне, де немає розділових знаків».

Та попри все, цей рукопис – одна з рідкісних документальних пам’яток Великого Князівства Литовського.

Метрика книги зберігає дані про церкви і жителів Нобеля того часу. А писалась вона для місцевої церкви. Про це йдеться у приписці: «В літо 1520, індикт восьмий написана була книга ця, називана Євангелієтетро. За великого короля Жигмонта, та за єпископа Йони владики Турівського та Пинського, і за князя Федора Ярославича, наказом христолюбивого мужа раба Божого Симеона Батийовича старця (старости) Хоєнського, і дана до Ноблі до храму Святого Великого і Чудотворця архиєрея Миколи».

Зміст Нобельського рукописного Четвероєвангелія:

«Л. 1. Передмова до Євангелія від Матвія. Початку немає.

Л. 2. Євангеліє від Матвія.

Л. 98. Передмова до Євангелія від Марка.

Л. 100. Зміст.

Л.102. Євангеліє від Марка.

Л. 159. Зміст Євангелія від Луки.

Л. 161. Передмова.

Л. 164. Текст.

Л. 257. Заголовок Євангелія від Іоанна й передмова.

Л. 260. Євангеліє від Іоанна.

Л. 325. Соборник.

Королева Бона і поліська Берегиня

Поліська Берегиня, то, виявляється королева Бона
Поліська Берегиня, то, виявляється королева Бона

У селі Мутвиця ось уже два десятки років функціонує етнографічний музей вишивки і ткацтва, який облаштуали у приміщенні колишнього дитсадка. А керує ним незмінно увесь цей час пані Валентина.

Коли відкривався цей музей, у районі не було навіть краєзнавчого. Проте Мутвицю як локацію для створення районного центру вишивки і ткацтва обрали не випадково – це село здавна славилось як осередок народного мистецтва.

Ініціювала створення музею у 2002 році тодішня завідувачка навчально-методичного центру відділу освіти Світлана Сарич.

Оскільки перші експонати збирали директори шкіл загальноосвітніх навчальних закладів району, то тут є речі майже з усіх сіл Зарічненщини.

У 2010 році музею було присвоєно звання «Народний», а у 2020 році – «Зразковий».

Нині музей у Мутвиці налічує понад тисячу експонатів, які щедро присмачені цікавими розвідками про них. Частина експонатів є копіями. Їх виготовили з метою відображення різних орнаментів вишивки та обрядових символів.

Близько сотні тематичних куточків інформують про стародавній побут, звичаї та традиції поліщуків
Близько сотні тематичних куточків інформують про стародавній побут, звичаї та традиції поліщуків

Окрім того, близько сотні тематичних куточків інформують про стародавній побут, звичаї та традиції поліщуків.

Музей у Мутвиці налічує понад тисячу експонатів
Музей у Мутвиці налічує понад тисячу експонатів

Окремо варто розповісти про колекцію рушників, яка розділена на окремі експозиції за вишивкою: геометричної тематики, рослинно-геометричної, рослинної, орнітоморфної та антропоморфної. 

А найцінніші з них – вишиті рушники із зображенням жінки з піднятими руками – поліської берегині.

Рушники - особливі експонати музею
Рушники - особливі експонати музею

Коли музей готувався до відкриття, пані Валентина поїхала на пораду до професора Степана Шевчука, директора інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. Професор підтримав ідею створення музею, дав цінні настанови й порадив відшукати рушник, на якому зображена жінка з піднятими вгору руками.

«Знайдете рушник із поліською берегинею, тоді можете відкривати музей. А ні – то нуль ціна йому буде», – сказав тоді Валентині професор.

Так сталось, що шукати рушник із берегинею не довго довелось – необхідний експонат близько сторічного віку прикрашав хату-пустку бабусі Марфи з Новосілля, родички пані Валентини.

«Там уже давно ніхто не жив, вітер гуляв крізь розбиті шибки, а рушник на іконі – немов мене чекав... З цього, власне, все й розпочалося. Нині цей рушник розміщений у нас на чільному місці», – розповідає керівниця музею.

Згодом рушники з берегинею вдалось відшукати й в інших селах району, зокрема у Ноблі, Кутині, Морочному та Заозер’ї. А вишивали їх, виявлється, «на смерть».

Що цікаво, жінка на короні зі здійнятими тендітними руками, яку століттями ретельно вишивали на рушниках вправні поліські жінки, то сама королева Бона. Принаймні у цьому переконують фахівці Національного музеї архітектури і побуту України.

Читайте також: Забуті портрети Бони Сфорца

«Жінка на короні – сюжет відомого місцевого роду Полюховичів. Називається він «Наленч». Отож, схоже на те, що у певний період сюжет герба почав жити своїм окремим етнічним життям. Така шана не є випадковою, адже королева Бона чимало зробила для розвитку нашого краю. Та з часом, закономірно, люди перестали пов’язувати з її ім’ям зображення на рушниках. Тлумачилося воно просто як образ жінки-предка», – зауважує краєзнавиця.

Мутвицький музей нині відомий далеко за межами району. Сюди науковці та любителі автентики приїжджають навіть із закордону.

Поганий той учень, який не перевершив свого вчителя

Юні краєзнавці-дослідники
Юні краєзнавці-дослідники

Окрім роботи над власними краєзнавчими розвідками, музейною справою та праці на освітянській ниві, пані Валентина прищеплює любов до дослідження історії та традицій рідного краю і юним поколінням. Так, уже кілька років при Мутвицькому ліцеї діють гуртки вишивки та народознавства, якими теж керує ця (в хорошу сенсі слова) невгамовна жінка.

Роботи її гуртківців регулярно здобувають призові місця на місцевих, регіональних і навіть всеукраїнських виставках і конкурсах.

Зокрема серед найбільш вагомих здобутків варто виокремити перемогу її вихованців у Всеукраїнському конкурсі «Україна вишивана».

Також її підопічні – багаторазові переможці конкурсу краєзнавчо-дослідницьких робіт Всеукраїнської краєзнавчої експедиції «Моя Батьківщина – Україна».

Серед цікавих досліджень її гуртківців варто виокремити хоча б роботу-дослідження життя останнього митрополита Київського – Йосипа Тукальського-Нелюбовича, родина якого, виявляється, мала маєтки в селах Неньковичі та Мутвиця тодішнього Пінського повіту, а нині – Зарічненщини. Чи, приміром, дослідження «Як на Поліссі неписьменність ліквідовували».

Ба більше – її вихованці вже перейшли на вищий рівень роботи – у жовтні цьогоріч низку своїх напрацювань вони вилили у проведенення круглого столу «Стежками історії рідного краю», що мав на меті акумулювати юних краєзнавців із решти шкіл Зарічненщини продовжити досліджувати відкриття-знахідки вихованців пані Валентини щодо історії населених пунктів краю. Приурочили цей захід 20-річчю краєзнавчого музею, яке заклад святкував 25 жовтня.

«Вийшла дуже цікава зустріч в онлайн-форматі. Отримала надзвичайний позитив від спілкування з креативними дітьми та колегами. Із деякими наставниками дітей спілкувалися до десятка разів. І так раділа, що на Зарічненщині є мої однодумці, котрі люблять своє Полісся й хочуть достеменно вивчити його історію», – не приховує емоцій пані Валентина.

Натомість її вихованці від себе додають: «Під час пошуків ми віднаходимо нові, донині невідомі в Україні факти з життя поліського краю. Адже історія нашого району – Зарічненського до 2020 року – так і не вивчена достеменно істориками. Усі документальні свідчення цієї історії десь розпорошені по архівах Польщі, Білорусі, Литви, Росії. А дослідження отакого характеру сприяють тому, що невідомі сторінки нашого краю оживають».

Хочеться вірити, що завдяки Валентині Тумаш жагу до пошуків, краєзнавчих розвідок і дослідження себе, свого роду і свого минулого розвинуть чимало представників юного покоління далеко за межами гуртка «Історичне краєзнавство».

*******

«Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

*******

Коментар
Код блоку:
28/01/2023 Субота
28.01.2023