стрічка

Цінувати, любити, дякувати: журналістки та журналісти Район.in.ua розповіли, як їх змінила війна

06 Червня 2022, 12:50
Частина редакції Район.in.ua. 23 лютого. За день до повномасштабного вторгнення 7928
Частина редакції Район.in.ua. 23 лютого. За день до повномасштабного вторгнення

Більше ніколи не буде так, як було раніше. Це розуміють усі. Повномасштабна війна росії назавжди змінила життя кожного українця та українки. Ми рятувалися від біди за кордоном, на колінах зустрічали тіла наших захисників, волонтерили, плакали й молилися. Ми продовжуємо це робити. Ми продовжуємо жити та боротися за перемогу, за право бути собою.

У професійне свято та день народження мережі гіперлокальних видань Район.in.ua журналісти діляться із читачами власними історіями про те, як змінила їхні життя війна.

***

Головна редакторка мережі Район.in.ua Ірина Воротна:

«Війна навчила мене ще більше цінувати рідних і близьких. Я почала частіше говорити кожній дорогій мені людині про те, наскільки цінною вона є для мене. Казати, що люблю і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати.

Війна кардинально змінила щоденний ритм життя нашої сім'ї. Кожен завжди мусить бути напоготові. Техніка має бути заряджена, треба турбуватися про запас пального, води та їжі, бути готовим приділяти більше часу професійним обов'язкам.

Війна зробила мене більш релігійною. Я завжди вважала себе віруючою людиною, а от релігійною – ні. За три місяці я багато часу присвятила вивченню питань релігії, конфесійної приналежності та церковних канонів. Я доклала багато зусиль, пояснюючи людям необхідність об'єднання навколо українських цінностей.

Війна поселила у нас кицю. Хто знає мене трохи ближче, той чув про мої не зовсім приязні стосунки із котами. Уже під час війни я пообіцяла, що візьмемо кота після перемоги. Зрештою, не стали чекати. Забрали кицю Торі (скорочено від Вікторія, Перемога). Вона народилася у бомбосховищі, а тепер живе з нами. 

Війна змінила моє життя. Я ненавиджу все російське і роблю усе, що у моїх силах, щоб наблизити перемогу».

Ірина Воротна
Ірина Воротна
 

***

Редакторка сайтів Еко.Район та Район.Іваничі Тетяна Денисенко:

«Війна для мене стала лакмусовим папером близьких і рідних людей. Я назавжди розставила пріоритети, зрозуміла, хто є хто. Кого я буду продовжувати любити і робити частиною життя, а кого назавжди відправлю в напрямку славнозвісного корабля.

Війна навчила мене ще більше пишатися тим, що я українка. Хоч три місяці я знаходжуся на території іншої держави, остаточно розумію, де мій дім і де будуть зростати мої діти.

Війна навчила мене ненавидіти. І саме це почуття стало для мене рушієм розвитку, прагненням жити повноцінним життям на зло ворогам. Усіма фібрами своєї душі я відчуваю ненависть до рашистського окупанта і вважаю своїм обов'язком передавати це почуття з покоління у покоління. 

Війна навчила мене жити тут і тепер. Я по-справжньому стала відчувати смак їжі, щиро тішитися купівлі нової вишиванки.

Війна навчила мене не боятися. Я вже не думаю про постійні фінансові складнощі, про те, що мені важко виховувати дітей чи встигати все заплановане. Кожен виклик, кожну проблему просто сприймаю як можливість розвиватися, рухатися далі і шукати альтернативні шляхи розв'язання тієї чи іншої задачі.

Війна навчила мене чекати. Щодня прокидатися та засинати з переконанням, що минув ще один день, який наблизив нас, українців, до перемоги!

Війна змусила мене бути самостійною. Адже, перебуваючи самій з малими дітьми на території іноземної держави, я ні разу не опустила руки чи не засмутилась від того, що не знаю мови, не маю знайомих чи просто не можу вирішити те чи інше питання. Я просто навчилась усьому давати собі раду сама, адже я – українка. Сильна і незламна, як моя Батьківщина».

Тетяна Денисенко
Тетяна Денисенко

***

Редактор сайту Район.Маневичі Андрій Рибачук:

«Тепер я з Районом сплю, снідаю, обідаю і вечеряю. Я буквально став жити разом зі своїм виданням. Якщо до війни доводилось обробляти протягом дня 10 чи 15 новин, то тепер ця цифра часто буває просто смішною.

Є читачі, які довіряють оголошенням про тривогу лиш в телеграмі чи у вайбері виключно Район.Маневичі. Надзвичайно мотивує, що люди чекають новин саме від свого видання. Виходить, що я став більш чутливо ставитися до своєї роботи й до аудиторії, яка найбільш віддано мене читає. Зрадити своїм читачам? Ніколи.

Став брати більше нічних змін. Так, саме через цю причину деякі ранішні новини маневичани не завжди можуть бачити. Вибачте мені. Але російські окупанти дуже люблять, як щурі з-під поли, атакувати не тільки у спину, але ще й тоді, коли всі сплять (або намагаються) і комусь потрібно про це писати. Виходить, що я став більш відповідальним за останні три місяці.

Інколи «пробиває» відчуття втоми. Хочеться морального спокою від людей, новин і всього, що відбувається. Але коли згадую військових, наших героїв-захисників, завдяки яким ми можемо тут спати, снідати, обідати, вечеряти, казати «люблю» своїм рідним і все інше, то стає соромно. А діти, які загинули чи постраждали через бажання росіян вбити українців… Втому знімає, як рукою. Бо вважаю, що не маю на те ніякого права і мушу працювати поки ще живий і дихаю.

Теми нетверезих водіїв під час воєнного стану стали для мене максимально чутливими, як і представники влади, які інколи дозволяють собі зайвого піару, який зараз точно не потрібен. 

Мотивація працювати на «виніс»? Коли вранці на фейсбуці – кілька повідомлень від незнайомих мені раніше маневичан «Дякую за вашу роботу». І тоді розумію, що я все правильно роблю. І це додає сил. 

І на останок, хочу подякувати читачам Район.Маневичі  за всі ці чотири роки разом, за вашу підтримку, теплі слова і розуміючі погляди при зустрічах. Ви – моя головна «суперсила», завжди були та такими залишитеся, поки я працюю в журналістиці. А це я буду робити ой як ще довго!»

Андрій Рибачук
Андрій Рибачук

***

Редакторка сайту Район.Стара Вижівка Яна Курилюк:

«Уже червень, а в мене іноді відчуття, наче я досі живу в лютому.

Війна змушує бути в новій реальності. Нова реальність − прокидатися під моторошне завивання сирен. Нова реальність − чорні звістки про загибель моїх земляків. Нова реальність − не панікувати при звуках пострілів (дякувати Богу, це усього лише чергові навчання поблизу мого селища).

Тепер мені ніяково зізнаватися, що я народилася в місті уссурійськ російської федерації: люди неприховано дивуються. І це цілком зрозуміло: не хочеться мати нічого спільного з країною-агресоркою, її варварською цивілізацією та з цим недоетносом, який так обожнює свого божевільного фюрера.

Змінилося моє ставлення до родичів на росії: складно спілкуватися з людьми, в яких «в усьому винна Америка».

Я стала більше цінувати життя. Прості буденні речі. Спілкування з близькими. Зустрічі з рідними. Тихий травневий ранок та мирний літній вечір.

Відчуваю ненависть, гнів та огиду до окупантів. На моє переконання, нам усім якнайшвидше варто «вакцинуватися» від «руского міра». Російське має зникнути з вивісок й назв вулиць. З нашого культурного простору. З церкви.

Серце розривається від болю, коли дізнаюся про загибель захисників. Невимовно страшно й боляче усвідомлювати, що гине цвіт нації, наші мужні воїни, котрим би ще жити й жити...

Дякую кожному і кожній, хто боронить рідну землю від ворога. Пишаюся українською армією. Чекаю на нашу Перемогу. Вірю, що російська нечисть обов’язково згине, а Україна розквітне». 

Яна Курилюк
Яна Курилюк

***

Комунікаційниця мережі Район.in.ua Анастасія Борщ:

«Чи думали ми, що так довго це триватиме…

Лиш сліпою надією можна пояснити мої очікування кінця за лічені дні. Та ці сподівання розвіялись. 

Для мене досі лютий. Я бачу сни минулого життя. Вони дуже реалістичні. Та коли прокидаюся, реальність здушує і я не можу вдихнути. Іноді мені сняться вибухи. Іноді я чую їх, коли ж насправді тихо. Телефон і раніше завжди був поруч, а тепер охоплює паніка, коли він не в полі зору. Напевно, не минуло ще жодної ночі, коли я не прокидалась подивитись новини. 

Попри цілодобову роботу редакції, я маю вільний час, але все ще не можу відпустити роботу. Я відчуваю обов’язок бути постійно на зв’язку, бути готовою допомогти колегам у будь-який момент. 

Життя ніколи не буде, як колись. Нині це час змін. Ми змушені адаптуватись. Це нові можливості: стати кращими для наших читачів, оптимізувати роботу, створити щось нове. 

Кожен з нас докладає максимум зусиль, щоб перемогла настала швидше. 

Життя ніколи не буде, як колись, та я певна, що буде набагато краще. У вільній Україні».

Анастасія Борщ
Анастасія Борщ

***

Редакторка сайту Район.Медицина Віта Шепеля:

«Почалося… Бомблять Київ, Харків, Суми, Одесу…» Ці слова, почуті о шостій ранку, перевернули життя на «до» і «після».

Потім було «Я побіг у військкомат», щоденні телефонні дзвінки після виття тривоги: «Діти, як ви?».

Страх не відпускав тиждень. Потім стало легше. Втриматися допомогли діти та робота, де відчула: ми усі разом, ми підтримуємо один одного, ми обовязково переможемо!

Щоранковий моніторинг новин за ніч спокою не додавав.

Тоді зрозуміла, що найбільше не люблю ці ранки, бо кожного дня мусиш оновлювати статистику загиблих та постраждалих від рук окупантів дітей. І це – найстрашніше. Полегшено зітхаєш лише тоді, коли ці цифри – на рівні попереднього дня.

Змушуєш себе вдивлятися в обличчя наших загиблих героїв – ще зовсім юних хлопців, щоб ніколи не забути і не пробачити, вкарбувати у пам’ять: рашизм, росія, москалі – це зло.

Чи змінила мене війна?

Так. Змінила. Не панікувати – навчилася. Включати холодний розум – навчилася. Терпінню, самостійності, ненависті до тих, хто приніс війну – навчилася.

Цінувати ще більше кожну мить з родиною, частіше казати «люблю» та «сумую» – без сумніву.  

Щодня думаю про те, що Україна і світ уже ніколи не будуть такими, як до 24 лютого. А якими будуть, як би це банально не звучало, залежить від нас з вами».

Віта Шепеля
Віта Шепеля

***

Редакторка стрічки новин сайту-агрегатора Район.in.ua та сайту Район.Вараш Аліна Апончук:

«Раніше я легко могла не спати ночами, тепер я мрію про спокійний сон...

Раніше у моїх вікнах могло світитись до 5 ранку, бо вночі, коли мої рідні мирно сопіли, я робила якісь домашні справи, писала статті чи просто читала книги. Тепер після 5 вечора у мене в будинку мінімум світла...

Раніше я могла до обіду ходити в піжамі, бо так мені зручно. Вже 7 днів я її не одягаю взагалі...

Раніше у мене було правило: максимум дві чашки кави на добу. Тепер їх стало мінімум дві...

Раніше, коли мої діти плакали, я їх заспокоювала. Тепер мене заспокоюють мої діти...

Раніше я планувала свої справи на три дні вперед, а тепер не можу спланувати навіть на три години...

Раніше, я вмикала телевізор вкрай рідко, тепер він у мене майже не вимикається», – такий допис я залишила у фейсбуку на сьомий день війни. На сьомий. Нині ж лік уже перевалив за сотню. Що змінилося відтоді? Чимало і наче нічого водночас.

Я перестала робити домашню роботу ночами, бо відпочинок і відновлення сил стало пріоритетним, оскільки не знаєш, що очікувати від нового дня.

Я сплю в піжамі. Я сплю ночами – що важливо. Вимикаю додаток сповіщення про тривогу на ніч, але не тому, що відчуваю себе в безпеці, а тому, що за цей час усвідомила, що від ракети мене не врятують ані «дві стіни», ані спортивний костюм.

Я ще більше і частіше плачу. Без схлипувань та істерик. Сльози просто тонкими цівками скочуються з очей. І не завжди через погані новини. 

Я плакала, коли у фіналі Нацвідбору на Євробачення-2022 у Німеччині Джамала співала з українським стягом; плакала, коли дивилась як, маленька україночка, яка в укритті співала пісню з мультфільму Frozen, виконала гімн України в Польщі; плакала, коли вперше побачила відео, на якому маленький світлоголовий хлопчик співає «Ой, у лузі червона калина»; плакала, коли Україна перемогла на Євробаченні і коли футболіст Олександр Зінченко з українським прапором святкував виграш Чемпіонату Англії з футболу у складі Манчестер Сіті; плакала, коли писала свою крайню статтю про те, як поляки допомагають українцям рятуватись від російської агресії. Інколи мені здається, що я маю невичерпний резерв сліз :)

Я пробую планувати свій час, але поки що це вдається зовсім кепсько. Але тепер я вмію жити одним днем, не загадуючи наперед. Настав ранок – слава Богу. Минув день – дяка ЗСУ.

Телевізор, як і до війни, транслює переважно мультфільми, бо тепер кожну вільну від роботи хвилинку мені хочеться провести поза інформаційним полем. Я почала більше цінувати час, проведений з рідними мені людьми. Цінувати час як такий.

На сьомий день війни мені вірилось, що Перемога буде швидшою, тепер же мої ілюзії остаточно розвіялись – я усвідомлюю, що вона буде виснажливою і болючою, але вона буде нашою.

Війна змінила кожного... Життя вже точно не буде таким, як раніше, бо вже навіть світ не буде таким, як раніше... Але я вірю, що Україна буде! Що все буде Україна!!! Пишаюсь тим, що я українка!»

Аліна Апончук
Аліна Апончук

***

Редакторка сайту Район.Локачі Аліна Бохотниця:

«Ми з чоловіком завжди працювали за кордоном, та до початку війни не знали, що можемо так на довго затриматися вдома. Війна дала нам багато заборон...

Російське вторгнення навчило мене цінувати рідних мені людей, та значно зменшило коло друзів. Кожен день я думаю про близьких, які знаходяться в гарячих точках та стараюся всіляко їм допомогти.

Я навчилася знаходити радість в кожному моменті життя. Тепер я знаю, що вихід є з будь-якої ситуації.

Я ніколи не мала ненависті до жителів росії. Ще з початку АТО я розділяла їх на «росіян» та «москалів». Та тепер не хочу мати нічого спільного ні з тими, ні з іншими. Війна дала мені відразу до музики агресора, до їхньої продукції та до їхніх людей.

Я завжди знала, що ми сильна нація та війна показала мені, що українці — незламний народ. Сьогодні я впевнена як ніколи в перемозі України. Тепер я бачу, що наша сила в єдності народу. Ми сильні доки ми разом. Слава Україні!»

Аліна Бохотниця
Аліна Бохотниця

***

Редакторка сайту Район.Володимир Тетяна Палаєвська:

«Війна змінила країну і світ, війна змінила українців і мене в тому числі. 

Для мене особисто вона розпочалася значно раніше, ще наприкінці 2021 року. Вже тоді я зрозуміла, що наближається щось страшне і неминуче. 

У той час я була закордоном. Там у новинах щодня показували і розказували, скільки рашистського війська стоїть біля наших кордонів, що там діється і чого чекати українцям. Дивилась, вірила і боялась… Телефонувала до рідних в Україну і просила, щоб підготували підвал під укриття, зробили запаси… Мені не вірили, навіть кепкували. А в мене відчуття тривоги не минало.

Додому я повернулась в лютому, за якихось 10 днів до початку повномасштабної війни.

Я колись так любила лютий. Бо в тому місяці народилася моя найменша доця, слідом за її уродинами завжди відзначала свої.

Страшний лютий 2022 для мене триває ще й досі. В ньому не було весни, не було первоцвіту, не було такого довгоочікуваного випускного донечки. Був гул сирен, підвали, укриття, страх, ненависть та сльози... Постійно холодно і хочеться плакати. Від того, що гинуть діти, літні люди… Від того, що не повертаються додому батьки, сини та чоловіки. Від побаченого та почутого. І так вже більше 100 днів.

Війна мене навчила не відкладати на завтра те, що можна вже зробити, купити, сказати. Бо того завтра вже може не бути. Часом буває навіть якось лячно, що щось не встигну зробити. У перші дні війни намагалася встигнути скрізь, навіть туди, де не чекали і не кликали. Робота вдень і вночі – те, що тримало в строю. Що не давало опустити руки і зневіритись. Що допомагало заспокоїтись, коли від нервування кидало з боку в бік.

Війна загострила моє почуття справедливості. Не зможу знайти слів виправдання для здорованів, які в перші дні війни окупували митні переходи і драпали за кордон. Не можу зрозуміти, що роблять здоровенні чолов’яги нині в тилу, тоді як рідну країну шматує, а жінок ґвалтує ворог. Не можу слухати хитрунів у вишиванках, які нагло заробляють на своїх земляках, гундосячи під ніс «а що мені війна».

Війна показала, на кого можна завжди розраховувати, а в чию сторону краще не дивитись. Війна довела, що власні принципи – це не надумане, а надбане і поступатися ними потрібно лише задля добрих і потрібних справ. 

Війна показала, що для життя і щастя не так вже й багато треба. Якщо моя сім’я зі мною, то я щаслива.

Війна навчила мене не робити жодних прогнозів. Прожили день і добре, подякуйте Богу і ЗСУ. Все швидкоплинне і мінливе. Все, що здавалося непорушним і вічним, може рухнути в один день. 

Кажуть, ми живемо на сторінках історії. Це, мабуть, почесно, але чомусь так страшно і боляче».

Тетяна Палаєвська
Тетяна Палаєвська

***

Редакторка видання Спорт на Районі Галина Максимчук:

«Більше 100 днів тому війна буквально висіла в повітрі, але в це не хотілося вірити. Щось думаючи і плануючи тоді, хотіла бути максимально корисною у випадку повномасштабної агресії – працювати воєнкором, трудитися в госпіталі, волонтеркою... На жаль чи на щастя, я залишилася на своємо робочому місці – тут наш інформаційний фронт.

Як редакторка спортивного видання стараюся фіксувати наші спортивні втрати – насправді на фронті безліч іменитих і менш відомих спортсменів. Дехто, на жаль, уже став Ангелом України. Щоразу оплакую загиблих як рідних. Мабуть, стала більш ранимою чи сентиментальною...

У роботі, по-перше, упевнилася, що наш колектив – dream teem, по-друге, утвердилася в розумінні, що можу воювати і волонтерити словом, по-третє, бачу, як «підгорає» в сєпарів і рашистів від якісної роботи, тож поповнюю від цього сили...

Якщо коротко відповісти, що змінила в мені війна, то я навчилася цінувати життя і близьких кожного дня».

Галина Максимчук
Галина Максимчук

***

Редакторка сайту Район.Дубно Іванна Готліб:

Ніколи не замислювалася, що в один момент життя може перевернутися з ніг на голову. З перших днів 2022 року у моєму оточенні активно говорили про те, що можливе повномасштабне вторгнення росії на територію нашої держави. Говорили, але ніхто у це вірити не хотів. Кожен намагався не зважати, будував якісь плани. Проте у рф усе вирішили за нас, розділивши життя на до та після.

Ранок 24 лютого почався з бомбардування Києва, телефон розривався від дзвінків рідних. У мене не було розуміння, що робити на цій війні, чим можу бути корисною. Руки опустилися... Стало морально важко – всі перелякані, стурбовані, втомлені, у відчаї. 

Виявилося, що й з п'ятирічною дитиною у воєнний час можна приносити користь. Саме робота на інформаційному фронті не лише відволікала мене від негативних думок, а й допомагала мені й читачам Район.in.ua бути у курсі усіх подій, а колектив став надійною підтримкою. Це допомогло опанувати страх. 

«Вірю, що все це закінчиться нашою перемогою, проте й розумію повернення до стану «як було» неможливе. Війна мене навчила відповідальності та стриманості. Не дуже люблю будувати далекі плани, тут моє життя не сильно змінилось. У якихось побутових моментах почала цінувати спокій, який маю, наприклад, можливість поїсти, коли хочу, вийти на вулицю, коли хочу, обійняти рідних людей, коли хочу, і вірю, що завтра обов'язково настане. Ми обов’язково будемо жити у мирі на рідній землі! Головне – боротися та вірити!»

Іванна Готліб
Іванна Готліб

***

Редакторка Район.Шацьк Ірина Хвисючик:

Війна змінила все!

Коли почалися ширитися чутки про війну, ніхто до кінця не вірив, що це справді буде. Хоча чекали. Було таке, що домовляєшся про зустріч, а у відповідь: «Якщо росія не нападе...». Дуже допомогли внутрішньо відчувати впевненість районівські наради, на яких розповідали про те, як діяти в разі нападу. 

Але підготуватися не можна ніколи, ця війна змінила кожного...

Я зрозуміла справжню цінність слів «Доброго ранку» після того, як прокинулася 24 лютого…
Я знаю, що означає здійснене побажання «Доброї ночі», коли прокинулася від пострілів. Добре, що це працювали ПВО, але…
Я навчилася ретельніше перебирати новини, які до мене доходять… І перебирати тих, кого раніше вважала друзями…
Хоча, це, напевно, зрозуміли всі.

Зустрічі з друзями стали ціннішими, а молитви гарячішими...

А загалом дуже гостро для мене стала відчутна можливість довгостроково планувати. Хоча, на противагу, цінуєш кожним днем, бо сьогодні в моєму домі тихо.

Ще одна особливість, яка мені стала зрозумілою, це чому я не могла дивитися фільми, читати книги про українську визвольну боротьбу. Ці події ніби фантомним болем від бабусиних розповідей, які передаються в родині,відгукувалися в серці, а зараз я його ніби відчула сповна.

Колись я нормально ставилася до росіян, «вони ж не винуваті». Але, дивлячись на те, що роблять військові окупанта, зараз у мене подібна думка викликає просто хвилю ненависті. Та й знайомі, які живуть в росії, зовсім не розуміють і не хочуть розуміти того, що відбувається в нас.

Разом з тим, я пишаюся українцями, які відкривають двері і серця для переселенців. Тими, хто весною садить більше городини, бо ж треба буде допомагати.

А ще я вийшла заміж. Розписка – за спрощено процедурою, а на гостині лише найрідніші. І я, наречена, символічно, в плащику кольору хакі. Але я впевнена, що ще буде час, коли зберуться всі мої друзі в мене в гостях. 

Я вірю, що ми вистоїмо і переможемо!

Ірина Хвисючик
Ірина Хвисючик

***

Редакторка сайту Район.Ківерці Софія Лучук:

Я, певно, стала одною із тих, хто найперший дізнався, що почалася повномасштабна. О 3 ночі моєму хлопцю зателефонували з роботи та сказали терміново приїхати. І я зрозуміла, що почалося. Я всіх рідних розбудила. Пам‘ятаю, як збирала в сумку те, що мені зовсім було непотрібним, та плакала на вулиці під вибухи на луцькому аеродромі.

Перші дві доби я не могла морально та фізично працювати: тато та коханий поїхали на війну, а мені чулися звуки ракет та літаків у небі. Танки їхали дорогою, а я сиділа за кермом авто і плакала, бо не вірила, що це все з нами.

Вже з третьої доби повномасштабної війни я почала вливатися в роботу. Було тяжко, як ніколи. Але я розуміла, що комусь моя робота принесе користь; розуміла, що треба працювати, платити податки, бо наша держава повністю зупиниться. Бувало не спала ночами, моніторила «Білоруський Гаюн» та офіційні телеграм-канали в пошуках інфи, а телевізор не вимикався. Додавало нервів те, що тато та коханий потрапили не в найкращі точки бойових дій.

В укритті будинку я була «старшою по підвалу»: відкривала всім двері, впускала людей вночі й вдень та моніторила вибухи. Ніколи не думала, що буду думати про комфорт у підвалі, кількість готівки на випадок виїзду з міста та запас бензину для авто. Згодом я вирішила, що втеча – не вихід. Мене надихнули херсонці, які зупиняли рашистську техніку голіруч та мітингували. Я була впевнена, що якщо рашисти та ябацьки прийдуть на Волинь, то я залишуся в своєму містечку та буду відстоювати його. Та й не хотілося лишати тата й хлопця тут самих, хоч я була за декілька сотень кілометрів від них. Чомусь я була впевнена, що я потрібна буду тут. Так і сталося. Я працювала і це хоч трохи відволікало від сліз та думок про найближчих, але й додавало тривоги через той потік новин, який я пропускала через себе.

У перервах між тривогами я працювала на нашому Район.in.ua. Ми всі там працювали на благо людей, щоб у них була оперативна та правдива інформація. Я витискала з себе все, що могла, іноді забувалася за свої рідні Ківерці, але все ж старалася бути корисною всюди.

Вибивало з колії ускладнення ситуації по всьому фронту, особливо там, де були тато та хлопець, загибель знайомих.

Я рідко молилася до війни, у церкві була востаннє близько чотирьох років тому. Але з 24 лютого я подумки молилася, аби Бог зберіг моїх рідних та знайомих людей. Просила за всіх, аби все було добре та швидше закінчилося. І Бог зберіг мого хлопця, врятував для чогось більшого. Господь й надалі береж його, мого тата й друзів, які воюють. 

Ця війна показала мені, якою я можу бути слабкою та сильною, істеричною та холоднокровною. Мої самоконтроль, відважність, любов та турбота досягли апогею! Я жахливо схудла, але тримаюся, бо потрібна батькам, братові, хлопцю та іншим людям, які можливо мене й не знають і нехай. Мені вистачає знати свою роль у цій війні та розуміти, що це все не дарма!

Софія Лучук
Софія Лучук

***

Редакторка сайту Район.Острог Іванна Антонюк

Війна змінила не просто моє життя. Вона змінила щось всередині мене.

24 лютого я прокинулась до будильника. Ще до 6 ранку почали находити повідомлення від друзів і колег... Я гуглила і не вірила. Того дня я мала список справ, але в момент все стало неважливим. Тривожної валізи в нас не було. Перше, що зробила – набрала воду в пляшки. Багато. Скільки було тари у квартирі. А потім разом з дитиною поїхала на довгих два місяці до батьків в село. 

За цей час змінилось багато. Ти перестаєш цінувати матеріальне. Ти починаєш цінувати час. Час з рідними, близькими, з самим собою. 

Чи стала більше вірити в Бога? Не знаю... Але точно стала більше з ним говорити, щовечора перед сном перераховуючи імена близьких людей, які воюють. 

Чи стала я більше любити? Так! Я зрозуміла, що капець, як люблю своє життя і я не хочу, аби хтось його в мене відбирав. А ще любов до дитини обросла якось новою дикою силою і ще більшою відповідальністю. 

Чи стала я більше ненавидіти? О... так! Всіх, хто прийшов вбивати на мою землю, всіх, хто шукає цьому виправдання, і всіх, хто благословляє війну безпосередньо чи опосередковано. 

Зараз я повернулась в рутину, але досі не прибрала пляшки з водою з балкона. Багато працюю, бо вважаю, що фіксувати хронологію подій та воєнні злочини росії – це місія журналіста. 

Я знаю, що перемога буде і майбутнє без війни теж. Тоді ми знову повернемося писати про концерти, свята і весілля. А поки на «шпальтах» – болюча реальність, бо така вже вона є. 

Іванна Антонюк
Іванна Антонюк

***

Керівниця мережі Район.in.ua Наталя Голодюк:

Війна змінила життя кожного на всі 100%. Вже ніколи не буде так, як колись. З початком війни я почала працювати майже 24 години на добу і це було важко, важко акумулювати сили та бути максимально спокійною для того, щоб організувати роботу нашої редакції. 

Війна розлучила нас із чоловіком, який пішов захищати нашу країну. І тому я ще й цілодобово з дітьми, адже допомогти особливо нема кому.  Війна забрала багато нервових клітин, які, кажуть, не відновлюються. Я давно не зверталася до Бога у молитві, а зараз я роблю це під час кожної можливої нагоди. 

Війна поселила у моєму серці смуток, ненависть та любов і все це одночасно. Не можна не сумувати, коли у нашій країні таке відбувається. Не можна не ненавидіти тих, хто приносить біль та руйнування в Україну. Не можна не любити тих, хто поруч з тобою, хто підтримує у цей складний час.

А ще війна навчила поважати вибір друзів та знайомих. Адже, коли на початку війни всі масово почали виїжджати закордон, я просто прийняла їхнє рішення.

А ще війна дала розуміння того, наскільки круті люди довкола мене!  Колеги, друзі та рідні!

Наталя Голодюк
Наталя Голодюк

***

Редакторка сайту Район.Ковель Олена Клинова:

Фізично війна не сильно змінила моє життя. Якщо порівнювати із життям людей, які опинилися на окупованих територіях, в зонах бових дій чи тих, хто став переселенцями в українськиї містах чи біженцями закордоном. Але війна однозначно змінила мене внутрішньо.

Ти морально дорослішаєш і по-іншому дивишся на знайомих. Війна змушує тебе переоцінити багато матеріальних речей і твої пріорітети в цей момент. 

Ранок 24 лютого зустріла вдома і спочатку був страх, але саме робота не дала впасти у розпач і плакати цілими днями, а взяти себе в руки. Після страху був етап злості за зруйновані плани на цей рік, після чого розумієш, що потрібно рухатися далі і адаптуватися до нових реалій.

Вітаю колег з професійним святом! Бажаю нам наснаги і емоційної витримки!

 

Олена Клинова
Олена Клинова

Редакторка сайту Район.Ратне Марія Тищук:

Війна змінила моє ставлення до життя, певне, як й у кожного українця.

Від нерозуміння того що відбувається у перші дні, в мене була істерика. Адже ти не знаєш, що у «того путлера в голові» й чи буде твоє містечко наступним. Той ранок, 24 лютого, назважди закарбується у моїй пам'яті, адже неможливо забути той дзвінок о 5:50 до чоловіка, чий голос на іншому кінці повідомив йому «Вставай, почала війна!». Потім ще ряд хвилюючих дзвінків до найріднишх із питаннями: «Чи ви в порядку», «Чи з вами все гаразд?»

 Сльози, метушня, складання тривожної валізки – ось так почався той злощасний день... день, який мав би бути початком мого нового етапу у житті, одначе склалося зовсім інакше.

А  ще більше насторожувало те, що можуть піти окупанти через Білорусь, бо ж Ратне дуже близько до кордону. Мабуть чи не вперше я, та й більшість ратнівчан, пошкодували, що живемо біля міжнародної траси.

Кілометрові черги до автозаправок, аптек, банкоматів – ось що коїлося в ті перші дні війни у моєму селищі, тай, мабуть, у кожному місті Волині. Коли ти врешті–реш, взяла себе у руки, та почала працювати – якось легше стало. Паніка майже минула й саме вчасно я почала оцінювати факти холодним розумом,  стала працювати. Хай би як воно не було, але робота відволікла, й психічно стало легше.

Потім відкрилися безкоштовні онлайн курси для українців – я почала вчитися та саморозвиватися, адже не знаєш чи доживеш до завтрашньго дня, тому саме час зайнятися тим, що давно хотів зробити.

За ці дні війни більше стаєш цінувати рідних, ситараєшся проводити з ними більше часу, більше спілкуватися й цінувати те головне що в тебе є – життя!

Марія Тищук
Марія Тищук

Редакторка інтернет-видання Район.Свалява Ольга Магас:

Початок війни застав мене далеко від дому. Перші тижні три я працювала, як на автоматі: треба бачити все, знати все, а сон – для слабаків. Десь на кінець другого тижня чоловік забрав у мене з рук чергову паперову склянку кави і сказав: «Видихни...». 

Режим трохи заспокоївся, а одного дня я побачила, що дерево у нашому дворі повністю вкрите листочками. На календарі було 2 червня... Весну я пропустила...

Війна навчила мене жити з шаленим відчуттям провини. Провини за те, що сиджу у відносній безпеці, в той час, як інші чують звуки вибухів. Провини за те, що не можу обійняти всіх дітей та матерів, які відчули шалений біль... Провини за те, що я – жива-здорова, в той час як багато моїх українців у іншій ситуації. І я точно знаю, що це відчуття провини – назавжди. Навіть коли закічиться війна, навіть коли ми переможемо – оце відчуття лишиться...

Війна навчила мене ненавидіти, любити сильніше, берегти, бороти страх. Вона забрала в мене вміння писати... Інколи ловлю себе на тому, що не можу більше нормально працювати, бо хочеш розповісти, як гарно цвітуть сакури в Сваляві, а перед очима зруйновані будинки Бородяки. Хочеш написати про те, де можна відпочити у Карпатах, а в стрічці новини про закатованих дітей… Хочеш розпитати «як ви плануєте провести літо», а відповідь вже відома…

Війна висмоктала з мене життя, але наповнила якимось сильнішим відчуттям – віри. Вона поставила межу людяності – як випробування, і щодня ти ходиш по ній, боячись переступити. Бо з одного боку в тобі бурлить нерозуміння як можна поїхати кудись, як можна розмовляти російською, як можна виставляти на показ фото ніг на фоні басейну чи нових щойно придбаних дорогих речей, а з іншого боку це бурління накривається усвідомленням, що життя триває, що стежити треба за собою, що не час розпалювати ворожнечу… 

Я півроку не бачила батьків, друзів та рідних. Моя бабця довишиває мені скатертину, бо хоче закінчити до мого приїзду. І оця скатерка – одне з небагатьох, що дає сили триматися… А ще недописана книга, недороблений ремонт, недообійняті друзі… Так багато недо...

Я схиляю голову перед усіма моїми колегами, бо їхня робота – то щось неймовірне і потужне! І сьогодні я щиро хочу, аби читачі зрозуміли, що у всіх нас лишаться шрами на професійних душах. Сподіваюсь, з часом зарубцюються… 

А поки – зі святом нас!

Україна переможе, а вороги – хай здохнуть! 

І я особисто з радістю напишу і опублікую найдовгожданніший некролог в історії! 

Ольга Магас
Ольга Магас

***

Керівниця інноваційних проєктів Наталя Пахайчук:

Моє 24 лютого розпочалося… 22 липня 2021 року.

Того дня я публікувала на «Район» новину «У Бресті російські війська розпочали навчання». По спині пішов мороз. Це таке гидке відчуття невідворотності біди.

Через специфіку роботи – щоденний аналіз інформації (навіть пасивний!) – вибухи, які розбудили Луцьк і всі Україну, мене не здивували.

Але дуже сильно налякали. І вибили землю з-під ніг. Знищили мрії і плани, натомість змусили жити сьогоднішнім днем.

Та опанувати себе тоді і досі допомагає робота і глибоке усвідомлення важливості моєї професії.

Хтось сказав, що коли українські журналісти не зроблять свою роботу, то історію цієї війни напишуть росіяни. А ми всі чудово знаємо, що і як вони пишуть та показують. 

Тож я схиляю голову зараз не тільки пере ЗСУ, СБУ, поліцією, прикордонниками, розвідниками, медиками, дипломатами та всіма, кого не назвала, а й перед всіма колегами, які несуть світло правди, щоб перемогти темряву фейкового «руского міра».

Українські журналісти, які зараз на передовій і в тилу, в столиці і в регіонах, в окупації і в евакуації, роблять надзвичайно важливий внесок у перемогу: показують, що рашистська федерація Україні і світу несе тільки біль, смерть і руїну. 

І головне моє спостереження за це стоденне 24 лютого: здається, українці нарешті сповна оцінили, як насправді важливо мати свободу слова в країні і незалежну журналістику. Цього давно нема в сусідів – росії і білорусі. І ось результат: при владі криваві диктатори, які знищують все на своєму шляху, а їхні країни відкинуті в розвитку на десятки років назад, якщо не сотні. Якщо взагалі залишаться на мапі світу.

Наталія Пахайчук
Наталія Пахайчук

***

Редакторка видання Район.Культура Ірина Остапчук:

«Саме ця війна мене вже не сильно змінила, я пройшла цей перелом ще у 2014-му... Тоді, у свої 23, за декілька місяців я стала дорослішою на десятки років. Я була готова до 24 лютого, та просто не знала, коли саме воно настане.

Війна зробила мене сильнішою, витривалішою, жосткішою, але водночас простішою та чуттєвішою. Кожен і кожна, хто зараз на фронті і в тилу, усі стали рідними незнайомцями. 

Війна навчила дякувати усім, хто дарує свою енергію і тепло. У такі моменти вистачає лише відкритого погляду або милої посмішки. У війну меркантильність відходить на другий план, відсіюються непотрібні люди, речі, події. У війну людина може відчути себе справжньою.

Тому саме у такий час потрібно повертати втрачене: культуру, історію, традиції. Пусті слова «не на часі» стають другорядними. Саме культурний фронт є першим тиловим фронтом російсько-української війни. Не опускайте руки: творіть, пишіть, малюйте, вдосконалюйте українську. А головне – говоріть про це усьому світу. 

Цієї весни я потрапила до чудової польської сім'ї. Яка мені відкрила очі на пропаганду «руского міра» не тільки в Україні, але й серед західних країн – починаючи від схожості мов, закінчуючи традиційними стравами. А я відкрила очі їм на те, що вони стали жертвами російських нав'язувань.  росіяни багато століть крадуть істинно наше, тому кожен із нас може зробити свій невеличкий вклад у написання великої історії із повернення нам усіх наших цінностей.

Цьогоріч у моєї сім'ї не було весни, але я впевнена, що ми зустрінемо ще не одну щасливу українську весну – перемога за нами. Бути українкою – мати суперсилу, тому я пишаюсь тим, що я – українка!»

p.s. а ще я дуже вірю, що саме зараз кожен та кожна усвідомлять цінність усього, що ми маємо і за що ми боремося. І що після нашої перемоги вже точно не буде як колись, а усім вистачить сміливості та сил будувати нову успішну Україну.

Ірина Остапчук
Ірина остапчук

***

Редакторка сайту Бізнес.Район Діана Костюк

Я й не могла сподіватися, що таке страшне явище, як війна може бути в моєму житті, в моєму домі, моїй країні. Здавалося, частину молодості у мене вкрали і так: пандемія, дистанційне навчання. До останнього не вірила, що війна може статися в 21 столітті, тим більше з нами. 

Думаю, ми всі надовго ще застрягли в 24-му лютому. Особисто в мене слова матері : "Доню, вставай, війна", зі мною будуть до кінця життя.  Війна не те щоб поставила долі на паузу, у багатьох вона її просто відібрала. Нагло і не питаючи. 

В такий час важко працювати журналісткою, тому що неможливо сприймати інформацію без сліз, без болю, але я досі люблю свою професію, і не жалію, що стала на цей шлях. Коли психологи радили відпочивати від новин, журналісти невпинно варилися в них, шукали правду і спростовували брехню. 

Війна навчила мене, що потрібно цінувати все, що є, бо завтра його може не бути. Бо 24-го, на очах, зруйнувалися всі плани, прийшлося розлучитися з людьми, які найближчі. Війна навчила робити все, що я хочу тут і зараз, так я здійснила свою мрію і прихистила бездомного кота, всупереч усім, а чи варто? а чи зможу? а чи треба? Війна навчила любити, дивно, але саме в цей важкий час я зробила рішучий крок і створила власну сім'ю. Війна навчила бути патріоткою,  я відкинула своє "не люблю політику" і стала активно все вивчати. Війна навчила плідно працювати, не важливо коли - вдень чи вночі, наша редакція завжди на варті правди і новин, і я безмежно вдячна долі, що я є частиною цієї команди

Діана Костюк
Діана Костюк

***

Редакторка проєкту «Брехунець» на Район.in.ua Світлана Кирилова:

24 лютого почалося для мене з двінка подруги о 7:30 і слів: «Він зробив це, він напав на Україну». З того моменту моє життя розділилося на «до» і «після». Так, війна росії з Україною триває з 2014 року, але саме 24 лютого вона змусила прокинутися в жаху практично кожного українця. І тепер кожен наш ранок починається з безкінечного потоку новин та телеграм-каналів.

Як змінила мене війна? Вона вибила землю з-під ніг. Настав момент, коли я чітко усвідомила, що можу померти. Під час війни. В 21 столітті. У центрі Європи. Це відчуття не передати словами.

Та довелося взяти себе в руки і почати робити те, що можу і вмію найкраще – боротися на інформаційному фронті. Адже крім війни на полі бою почалася і жорстка інформаційна війна, масові вкиди фейків та дезінформації, вплив ворожих інформаційно-психологічних операцій, від яких ми потерпаємо і до сьогодні.

Тоді я відчула, що наш фактчекерський проект «Брехунець», який редакція запустила в грудні, важливий як ніколи. І потрібно попри стрес, попри пережитий жах від побачених звірств окупантів продовжувати робити свою роботу.

Зрозуміло, що журналісти – не залізобетонні, ми теж люди. Ми теж волею-неволею можемо піддаватися паніці і не сприймати інформацію критично. Але ми мусимо допомагати іншим розібратися і подавати перевірені факти, спростовувати «вкиди» роспропаганди. Тому усвідомлення того, що ти робиш корисну справу, дає стимул жити далі та боротися як вмієш.

***

Журналістка Район.Луцьк. Ольга Коваленко

Я гуглила, чи має назву стан, коли відчуваєш, ніби те, що відбувається навколо, відбувається не з тобою. І, здається, в українській мові немає такого слова. Можливо, воно існує десь в наукових підручниках з психології. Але в інтернеті я не знайшла. Саме тому, геть не знаю, як описати свої почуття в день, коли прокинулася від звуків вибуху. Спочатку було тупе усвідомлення реальності. Але за мить виникло і оте згадане почуття: «це відбувається не зі мною». 

Через кілька днів воно зникло і за три місяці більш не з'являлося. На зміну – прийшло розуміння ситуації і страшна туга від того, що ти ніяк не можеш її змінити. Але згодом, з'явилося усвідомлення того, що допомагати можна так, як можеш. І от ми – журналісти – допомагаємо. Нехай і не знімаємо репортажі в гарячих точках, нехай і не ведемо прямі ефіри на провідних каналах. Але допомагаємо. Тут, локально. Щодня пишемо про проблеми переселенців, щодня проводимо в останню путь загиблих героїв, щодня дякуємо волонтерам та воїнам. Ми боронимо нашу Україну так, як вміємо. І це наше завдання. Ці три місяці змінили кожного з нас. Неважливо, чи бачили ви війну впритул, чи чули про неї по новинах. І кожен з нас воює. Воює на своєму фронті.

Коментар
02/07/2022 Субота
02.07.2022
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром