Жінки в «нежіночих» професіях: три історії з Волині
-
-
>
-
>
-
>
4306
Чи доводилося вам чути твердження, що та чи інша робота вам не підходить, адже ви – жінка, або ж, навпаки, чоловік? Попри розвиток технологій і появу нових можливостей для жінок і чоловіків, такі стереотипні уявлення про їхні ролі ще досить поширені в нашому суспільстві.
Журналістка Район.Іваничі поспілкувалася з трьома жінками, котрі доводять, що таки можна займатися тією справою, яка тобі до вподоби. Їхній життєвий шлях – доволі нелегкий, вартий уваги та гідний приклад для наслідування.
Якщо нема тиску в опалювальній системі, то й тепла не буде
Оксана Туз з Мишева Іваничівської громади вже 11 рік працює машиністкою-кочегаркою газової котельні в рідному селі.
«Роботу в селі знайти не так просто, як здається. Почула, що є місце в котельні нашого ліцею, то й пішла. Чоловік підтримав. Мені близько, школа – через дорогу від дому. Спочатку вчитися на курси в Іваничі відправили. Теорію розказували, показували схематичні плакати. Тоді все узгодила з директоркою та й приступила», – розповідає жінка.
Так і дбає одинадцятий рік, щоб у школі Мишева було тепло.
Пані Оксана розповідає, що як прийшла в котельню першого дня, то сиділа, як на пороховій бочці. Страшно було зробити неправильний рух. Там же газові котли зовсім не такі, як вдома. Їх потрібно було запалювати вже самостійно.
Зі слів жінки, в їхньому колективі працює троє людей.
«Робочий день триває вісім годин. Дбаю про те, щоб у школі було тепло. Зранку приходжу, записую свою зміну в журнал і приступаю до праці. Робота – позмінно. В кінці дня пишу, скільки кубів газу використала за день. Графік узгоджуємо між собою, можемо заміняти одне одного при необхідності, тут проблем нема. Всі ми – люди», – ділиться машиністка-кочегарка.
Читайте також: П'ять фейків про НАТО
Жінка наголошує, що якщо газовий котел вже горить, коли вона приходить на зміну, то потрібно просто підтримувати тепло. Мусить спостерігати, чи нема неполадок. Перевіряє, чи достатній тиск, чи є потрібна кількість води, чи всі батареї у класах гріють.
Пані Оксана ділиться: якщо нема достатнього тиску в котлах, то не будуть качати насоси і відповідно, в класах ліцею не буде тепла. Тому важливо все уважно перевіряти. При необхідності варто випускати повітря з батарей. Тут жінка – профі.
Читайте також: Не завжди однакові, але завжди сумісні: що таке стандарти НАТО
«Якщо є неполадки, наприклад, котел не горить, не вмикається чи в ньому палахкотить полум’я, то кличу відповідального за них іншого працівника нашої школи. Це – завгосп, мій чоловік. Він займається ремонтом, якщо ж «не дає ради» – телефонуємо в сервісний центр», – каже співрозмовниця.
Пані Оксана зазначає, що кожного року проходить курси підвищення кваліфікації в сусідньому селищі Іваничі. Постійно вчаться чомусь новому та перевіряють вже засвоєні знання. Тривають вони приблизно два тижні. Серед слухачів багато жінок, орієнтовно стільки ж, як чоловіків.
Ця робота – сезонна. Початок і кінець залежить від погодних умов: орієнтовно із кінця жовтня – до кінця квітня.
Найскладніше в роботі машиністів-кочегарів, на думку жінки, – нічні зміни, адже дуже хочеться спати. А також, коли ламається котел. Тоді багато додаткових обов’язків та й швидко треба усувати несправності, бо дітям холодно.
Читайте також: Єдина на Волині: експертизи Інни Кравчук допомагають виявити правду
Чи закінчили робити колію
Колишня монтерка залізничної колії Надія Радиховська з села Чорників Устилузької громади Володимир-Волинського району постійно перепитує сусідів, чи закінчили робити колію.
Жінці минуло 75 років. 24 з них вона пропрацювала на Ковельській дистанції колії, Львівської залізниці, станції Лудин-Ізов.
«Як я туди потрапила? Пропрацювала поштаркою 20 років, але потрібні були гроші, та й лишила ту роботу, на залізничній дорозі зарплатня більша була. А в мене – двоє синів, на ноги треба було ставити. Правда, так «назаробляла», що ходити тепер не можу. Та й, зізнаюсь чесно, що заробила «за союзу», те поклала на ощадну книжку, пропали мої заробітки. Хотіла дітям підзбирати, щось купити...», – розповідає жінка.
В обов’язки монтерів колії входила заміна рейсів і шпал на залізничній дорозі. Заміну шпал переважно робив командир колії, а робітники – їх демонтували.
Чотири людини тягало двадцятип’ятиметрову рейсу, несли її туди, де треба було покласти. Траншеї для шпал копали вручну, як і демонтували рейси. Щебінь розвантажували з вагонів. Жінка пригадує, що ніколи поблажок не мала, робила на рівні з усіма.
Пані Надія розповідає, що робочий день тривав на колії з восьмої ранку до п'ятої вечора. Субота, неділя – вихідні. Годину давали на обід. То вона встигала ще додому забігти, дві корови подоїти, свиню, птицю погодувати. Благо, що робота біля дому була.
Жінка пригадує, що нелегко було працювати на так званих «закриттях» (це коли закривають для руху поїздів та тепловозів залізничний переїзд і ремонтують колію). Тоді працювали весь день, бувало, о 9 вечора додому приходила, і без вихідних.
«На закриття», пригадує пані Надія, по всіх станціях області практично їздила. І в Іваничі, і в Сокаль, і в Люблинець, Турійськ, Володимир.
Залізничниця зазначає, що їй дуже подобався колектив і керівництво.
Читайте також: Військову лікарку з Рівненщини нагородили орденом Богдана Хмельницького
І чоловіки з нею працювали, і жінки. Спочатку їх було 12 осіб, пізніше штат збільшувався. Правда, довго там ніхто не затримувався, було дуже важко фізично.
«Зі мною ще сусідка Галя на колію влаштувалася, то ми двоє на станції працювали, на всі «закриття» району разом їздили. Були на нашій колії жінки з Устилуга, Чернехова, Ужина. Доїжджати їм на 8 ранку з сусідніх сіл нелегко вдавалося, тому позвільнялися», – провадить пані Надія.
Найважче працювати було, пригадує залізничниця, взимку, коли сніг лежав та все замерзало. Ломом доводилося довбати землю.
У дощ працювали у звичному режимі, в спеку старалися ховатися від сонця, якщо дуже пекло, то ввечері все доробляли.
Пані Надія пригадує, що їм давали форму: черевики, рукавиці, куфайки, чоботи, жилети. Чоловікам – кожухи, адже вони ходили в обхід колією, жінкам – ні. Отримували й валянки на зиму.
Жінка зізнається, що ніколи в житті не їздила на відпочинок, в неї ж хазяйство, діти. Але каже, що зовсім не шкодує, що так важко працювала на колії. З її слів, як не робиш руками, то потрібно головою. Пишається, що хоч діти вивчилися. У жінки є два сини, та живуть окремо. Вони пороз’їжджалися, а вона – сама з котом Мурчиком лишилася.
Хоч не працює на залізниці понад 20 років, та постійно питає сусіда, як там дорога чи доробили дев’яту колію…
Робота мрії
Юлія Сукач з Володимир-Волинського району все життя мріяла працювати прикордонницею. Нині вона – військовослужбовиця прикордонної служби України. Якщо точніше – молодша інспекторка прикордонної служби третьої категорії.
Читайте також: Дисципліна, дружба, стереотипи. Історії дівчат про навчання у військових ліцеях Луцька
«На цій посаді – вже п’ятий місяць, в серпні підписала контракт. Усе життя про це мріяла. Мій тато також хотів бути прикордонником, та в нього не склалося. Хоча чула від людей фразу «Для чого це тобі, ти ж – жінка», не зважала. І так, я – жінка і тепер я – військова!», – розповідає прикордонниця.
Після школи вона навчалася на кухаря, вийшла заміж, народила двох дітей. Зі слів жінки, спочатку служити прикордонником пішов чоловік, а коли діти підросли (зараз їм 10 і 5 років), то почала збирати документи та здійснила свою мрію.
Пані Юлія наголошує, що чудово розуміла, куди йде, чітко усвідомлювала, що буде мати справу зі зброєю та не мати права на помилку.
Спочатку поїхала в Луцький прикордонний загін і сказала, що хоче йти до них на контракт.
«Була твердо налаштована, що в мене все вдасться і що досягну своєї мрії. Я знала приблизно, що робити, бачила військовослужбовців в своєму селі, тому мінімальне уявлення про роботу було», – зазначає прикордонниця.
Контракт пані Юлія підписала на три роки. Із дітьми допомагає її мама. Додає, що рідні важко звикали до її зайнятості.
«Починається мій робочий день о восьмій ранку. Триває добу. Кожної зміни є навчальний інструктаж, нам розповідають, що ми маємо робити. День перебуваю на службі, два – вдома», – ділиться прикордонниця.
Жінка пригадує, що найзахопливіше, що було з нею на службі, – це присяга.
Читайте також: «Гендерні ярлики»: у Луцьку відкрили виставку НЕ стереотипних професій
«Відбувалося дійство у вересні в Луцьку. Було 22 людини. Давала присягу на вірність українському народові. Це були не просто слова, я відчувала гордість за себе, сльози просто виступали на очі. Розуміла, що це – відповідальність, а якщо ти даєш таку клятву, то маєш її дотримуватися. Це був дуже хвилюючий момент», – пригадує співрозмовниця.
Чоловік не був в захваті від рішення дружини, адже сам служить не перший рік, знає, що то не легко. Та все ж це і розвиток, і зарплатня непогана, тому змирився.
Прикордонниця пригадує, що найбільше з її близьких хвилювалася мама. Та все ж звикла з часом. Дуже підтримала її сестра, казала, що жінок серед військових багато.
Зі слів пані Юлії, форму отримує завжди трохи завелику, доводиться підшивати та це для неї вже не проблема. Звикла, що буває жарко у взутті – берцях – влітку, та змирилася.
Вона додає, що на зміні з нею служать, як чоловіки, так і жінки.
Найважчим для прикордонниці видається моральний обов’язок перед колегами. Адже все хоче робити чітко по військовому статуту. Тому дуже старається.
Щодо курйозних ситуацій, то вони бувають в грибні сезони. Любителі тихого полювання можуть переходити кордон. А вона вже мусить пояснити, що так робити не можна. Тут головне для військовослужбовців – зберігати спокій.
Як би склалося життя героїнь цього матеріалу, якби їх не взяли на роботу через їхню стать? Якби пані Надія не працювала на залізниці – чим би вона годувала сім’ю, за що б навчала, одягала синів? Така ж ситуація – і з машиністкою-кочегаркою.
Закони України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» забороняють дискримінацію за ознакою статі, зокрема – при працевлаштуванні.
Крім того, у грудні 2017 року набув чинності наказ, який скасував наказ від 29 грудня 1993 року № 256 «Про затвердження переліку важких робіт та робіт із шкідливими та небезпечними умовами праці, на яких забороняють застосування праці жінок».
Він містив близько 450 заборонених професій (жінки не могли бути водійками великогабаритних машин, потягів метро, пожежними, водолазками, снайперками тощо) і суперечив як національному законодавству, так і міжнародним зобов’язанням загалом.
У січні 2022 року вступили в дію зміни до Закону України «Про рекламу», які передбачають відповідальність за дискримінацію в рекламі, в тому числі – і в оголошеннях вакансій.
Історія пані Юлії – про самореалізацію жінки як особистості. На жаль, у суспільстві ще існує стереотип про те, що саме жінка повинна доглядати дітей. Тому важливою в стосунках подружжя є рівна участь у виховання дітей. Лише тоді самореалізуватися в професійному плані можуть обидва партнери.
Все ж в Україні є позитивні зміни в цьому напрямку, адже у квітні 2021 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька на догляд за дитиною» . У ньому йдеться, що у відпустку по догляду за дитиною тривалістю три роки може йти не лише жінка, а й чоловік.
Читайте також: Військову медсестру з Острожчини представили до державної нагороди
Попри значні зміни й на законодавчому рівні, і у світогляді багатьох людей, питання гідних умов праці, подолання упередженого уявлення щодо ролей, зайнятості, сфер діяльності жінок і чоловіків залишається актуальним і потребує наших спільних зусиль.
