Чоловік з Любомльщини вже не один рік вишиває картини та ікони бісером

03 Травня 2020, 15:23

3612

Василь Коцура

Останнім часом особливої популярності набула вишивка бісером. Мережать не лише рушники, картини, а й ікони. Варто знати, що образи, як і натільний хрестик, – це не прикраса, а сила Божа, якою спасаємося, яка має охороняти. Але якщо ми її виставляємо як прикрасу всім на розглядання, то сили захисту вона не має.

Усі звикли, що вишиваною справою зазвичай займаються жінки, але є й чоловіки, які не менше, ніж прекрасна стать людства, люблять працювати з ниткою, голкою та бісером. Василь Коцура з Вишнева вже не один рік вишиває картини та ікони. Любов до цього діла передалася йому у спадок від дідуся. Про це пише Новий погляд+.

«Чоловіча чи не чоловіча справа – усе це стереотипи, особливо в теперішній час. Вишивання – це звичайна математика плюс наполегливість, уважність, свого роду ювелірна робота. Виховує відповідальність і точність. Вимагає зосередженості. Вчить прораховувати багато кроків наперед. Розвиває творчу уяву при створенні нового орнаменту й, особливо, при самому вишитті», − починає розмову Василь.

Класти перші намистинки його навчила сестра Надія близько п’яти років тому. Вона тоді приїхала в рідне село Штунь до мами та взялася за вишивання ікони. Хлопець дивився та дивувався як так гарно в неї виходить. Захотілося спробувати й самому. Надя розповіла та показала як правильно все робити, сказала, що найкраще розпочинати з невеликої за обсягом картини, щоб набити руку.

Першою іконою, яку Василь вишив був образ свого Ангела-охоронця розміром 15*15. Не легко спочатку, але зрозумів що і до чого. Потім змережив святий оберіг для тата Анатолія, а для мами ікону Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Одну картину подарував бабусі, а ще дві – брату, який мешкає в Данії. Якось навіть вишив рушник, яким прикрасив власноруч створені образи.

«Всього маю 12 картин. Вже й дружину «підсадив» на цю справу, − сміється умілець. – За минулу зиму вона вишила п’ять ікон. Тож хобі у нас спільне».

Як знайомі дізнаються, що чоловік так вміло та спритно справляється, здавалося б, з жіночою роботою, то дивуються і не вірять. Спочатку, як мама Надія приносила ікони в церкву на освячення, то казали, що, певно, то вона вишила. Але з часом вже звикли, що й чоловіки чудово знаються на прекрасному.

«Як беру в руки нитку й голку, сідаю за улюблену справу, то час зупиняється. Люблю пізньою осінню або взимку, як всі польові роботи закінчені, увімкнути телевізор і мережити. Це заспокоює, вводить у задум, свого роду гіпноз. Тоді відпочиваю душею, наче всі проблеми та турботи відходять на задній план. Вишивання – це наркотик, спробувавши один раз, не можна зупинитися», − розповідає Вася.

А народився чоловік у селі Штунь в 1990 році. Закінчив місцеву школу та вступив у 2007 році в Горохівський коледж Львівського національного аграрного університету на спеціальність «Комерційна діяльність». У 2010 пішов у армію, а через рік, як повернувся, то влаштувався на роботу на АЗК «ОККО», де й працює нині.

Раніше чотири роки підряд брав відпустку та їздив у гості до брата Івана в Данію. Там поєднував відпочинок і роботу. Як з’являлася можливість підзаробити, то чому було не скористатися таким шансом. А працював Василь у теплицях, де вирощують квіти. Доглядав за ними: садив, поливав, підживлював, пакував для продажу. Як на вулиці було тепло, то працювали в полі, а як погана погода – під накриттям.

«Там люди простіше ставляться до життя. У нас, якщо хочеш побачити хто живе багатше, то подивися на будинок, в якому той живе: двоповерховий і паркан, що нічого й не побачиш. Там же, наприклад, в господаря теплиць, де я працював, такий самий дім, як і у всіх звичайних людей… і авто не останньої моделі», − порівнює.

− Ми звикли, що вікна треба закривати шторами, бо раптом хтось йтиме дорогою і побачить тебе чи що в хаті маєш, а в Данії в оселях великі вікна, ніхто ні від кого не ховається, хіба що на ніч прикривають. А дороги до наших і рівняти не варто: значно кращі. Там холодніше, бо ближче до моря, а мій брат Ваня мешкає на острові Фꞌюн за 100 кілометрів від столиці. В Копенгагені я теж був, відвідував палац королеви, театр, − розповідає чоловік.

Від життя потрібно брати все, що Бог посилає, щоб потім не шкодувати за втраченим часом і можливостями. Треба хоч трошки відкрити для себе світ і займатися справою, яка приносить задоволення та користь.