На волинському хуторі живе сім’я у хаті без світла

На хуторі Осова біля села Чевель Старовижівського району Любов Трохимчук залюбки живе у хаті, де ніколи не було світла. 

Тут настільки тихо і спокійно, що тишу пробуджує лише спів пташок і шум машин, які зрідка проїжджають неподалік, пише Вісник+К.

Столітнє родинне обійстя

Господарі зацікавлено виходять, коли на їхнє подвір’я під’їжджає чужа машина. Бо ж не щодня до них гості навідуються. Журналісти розпитали, як вони тут живуть, чи не страшно, чи не одиноко, чи нема суму за людьми.

«Та добре нам», – усміхається жінка, обтираючи руки від землі.

Уже майже сотню літ на цьому місці живе родина пані Любові. Спочатку оселилися на хуторі Осова дід з бабою, згодом батьки. Так що то родинне обійстя. Цю хату Любин тато склав з дерева від старої, ще довоєнної, хатини, яку поставив його батько. Світла за Союзу не змогли провести, бо господарі були не з тих, хто оббиває чиновницькі пороги. Жили та й жили собі, город обробляли, хазяйнували. Коли на літо сюди приганяли стадо корів, тато був за пастуха, а мама – за доярку. Так тут і зістарилися. Люба після закінчення технікуму деякий час працювала майстром-штукатуром на Луганщині, згодом у Ковелі, коли її діти там вчилися у школі. А порозліталися – і повернулася жінка на своє рідне обійстя.

«Батько перший помер, мати самейка осталася, їй треба була допомога, – каже жінка. – Догледіла її. Я тут вже 12 років».

«Дивляться» фільми по… радіо

Тепер разом з чоловіком Петром Шмалем хазяйнують, тримають курей, кіз, обробляють город.

«Люди все удівляються: як живете та й як? Та Господі, дровами затоплю плитку – за десять хвилин усе кипить!» – каже жінка.

Любов не бачить нічого надзвичайного у тому, що увесь вік живе без світла. Коли вчилася у школі, уроки робила за дня. Улітку до десятої вечора, поки надворі видно, можна і газет, і книжок начитатися. Взимку гірше, бо тільки-но сутеніє – попорає худобу і йде до хати.

Щодо вечорів, жінка розповідає про радіо, як про розвагу.

«Телевізора нема, то слухаємо радіо, такий прийомник з антеною.  Зараз тільки білоруські канали є. Там вечорами така хороша передача йде, «Встреча с песней» називається. Раніше по радіо був «1+1», то я кіно слухала. І так всі серії «Роксолани»! По голосу понімаю, який артист говорить, і уявляю собі картини».

Телевізора нема, а мобільний є

Звісно, важко збагнути, як можна фільми по радіо «дивитися», та ще більше дивує, як люди обходяться без холодильника чи мобільного телефону.

«Чого без мобільника? Є, – відповідає жінка. – Я хворію, тому завжди мушу бути на зв’язку. Коли в неділю йду до церкви, то заряджаю телефон у сільських людей. А без холодильника обходимося».

Замість нього слугує погріб, де господарі зберігають продукти. М’ясо про запас жінка засолює і закручує у банки, які, не псуючись, стоять у погребі. А варить щодня, щоб усе було свіженьке. Так робила її мама, і Любов Миколаївна уже звикла за багато років.

Єдине, про що шкодує жінка, так це те, що внуки не надто хочуть їхати у цю поліську глибинку. Хоч краса тут неймовірна! Навколо ліси з грибами та ягодами, по сусідніх селах річки та озера. Кажуть бабусі: от якби світло було, щоб телевізор дивитися чи в мобілці гратися! Їм, дітям столиці, не зрозуміти бабиного життя. Син навідується зрідка, а от дочка, хоч і живе у Києві, приїздить часто. Обов’язково гостює у мами на її день народження.

Чекають у гості диких кабанів

«Буває, грибники, хто ягоди збирає, то зайде, вовки рідко. І злодіїв, дякувати Богу, за стільки літ не було, – кажуть господарі. – А от кабани дикі то приходять. Позаторік разів з п’ятнадцять були. Такі красівущі. По десять штук разом. До самої хати підходили, бо за хлівом у нас город. Пориють картоплю і заберуться собі назад».

Не хоче Любов Миколаївна  нікуди з насидженого місця зриватися, хоч і купила у селі Чевель хату. Утеплила, відремонтувала, світло провела! Та переїжджати нема бажання. Бо стара хатина нагадує їй батьків і дитинство, настільки з нею зріднилася, зжилася – тут легко і добре.

«Якби я ще молодша була, років 30-40, то переїхала б, – зізнається жінка. – Вийду надвір – пташечки співають. Згадую свою маму. Якби повернути роки, ще більше б їй вділяла уваги. Батькам треба хороше і тепле слово. Знаєте, вже влипла сюди, вкоренилася…»

Читайте також: Любохини: неймовірні світлини озера Пісочне