Сестер Бандери в Сибіру оберігала батькова Біблія
-
-
>
-
>
-
>
9704
Сестра Степана Бандери – Володимира Бандера-Давидюк померла 20 років тому на Львівщині. У травні 1997 року мені пощастило провідати її з сестрою Оксаною у місті Стрий, де вони жили останні роки. Пригадую, як знайомилися і пили чай, що приготувала Анна Рудник – медсестра, яка ними опікувалася.
Згодом ми з пані Анною листувалися. Минулого року в Красноярському краї вийшла книжка журналістки і дослідниці радянських репресій Ольги Вавилової, де вона вмістила свій нарис про життя сестер Бандери на засланні, а також цікаві фотодокументи.
А кілька місяців тому історик-архівіст Володимир Бірчак віднайшов в архівах фото Володимири Бандери після повернення з ув’язнення.
Серед цих джерел чимало вражаючих фактів, які доповнюють історію великого страдницького шляху Володимири, Оксани та Марти Бандер, яких радянська влада репресувала лише за те, що їх брат Степан Бандера очолив національно-визвольну боротьбу за незалежність України.
Усю сім’ю Андрія та Мирослави Бандер репресували окупантати України. У них було семеро дітей (одна донька померла відразу після народження). Дружина померла від туберкульозу 1922 pоку, маючи всього 32 роки. У той час найстаршій дочці Марті було 15 років, а наймолодшому Богданові – не було й трьох.
Батько-священик (у минулому – капелан українського війська, культурно-громадський діяч, політик Західноукраїнської Народної Республіки, ветеран Українсько-польської війни) сам виводив дітей у люди: зумів дати добру освіту й патріотичне виховання.
Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині
Двох синів Олександра (1911 р.н.) і Василя (1915 р.н.) – у 1942 році нацисти закатували у концтаборі Освенцім. Наймолодшого сина Богдана (1919 р.н.) у 1944 році на Миколаївщині убили радянські окупанти. Старшого сина Степана (1909 р.н.), провідника ОУН, в’язня польських і нацистських концтаборів убив радянський агент КДБ у 1959 році.
Читайте також: Вбивство Бандери комуністичні спецслужби «шили» німцю з Волині
Сестер Марту і Оксану разом із батьком Андрієм Бандерою радянська влада арештувала у червні 1941 року. Батька розстріляли 10 липня в Києві. До арешту Марта (народилася 22 червня 1907 року) закінчила Стрийську учительську семінарію, працювала вчителем у місті Тростянець на Івано-Франківщині.
Керувала долинським районним проводом жіночої мережі ОУН, що на Івано-Франківщині, брала активну участь у громадсько-культурній роботі.
Читайте також: Жінки у лавах Української повстанської армії
Оксана (народилася 22 грудня 1917 року) закінчила курси бухгалтера, а потім, задля підробітку, закінчила ще курси крою та шиття. За те, що були сестрами лідера ОУН, їх засудили на 20 років заслання, про яке повідомили вже у Красноярську. Марта через застуду отримала бронхіальну астму, стала хворіти серцем.
На спецпоселенні жінки виконували важку фізичну роботу на лісозаготівлі. Їх постійно переводили на різні місця – Слізнєво, Шумково, Чкалово, Ярликово.
У 1945-1946 роках Оксана працювала на Ярликовському лісопункті Радянського ліспромхозу. Потім її перевели у Березовку, де 12 березня 1946 року взяли робітницею будівельної бригади Березовського ремзаводу. У цьому місці вони прожили більше 5-ти років.
У цей час 23 березня 1946 року в Україні арештували їхню третю сестру – Володимиру. Вона народилася 10 березня 1913 року у селі Старий Угринів на Івано-Франківщині. Після закінчення гімназії у 1934 році вийшла заміж за священика Федора Давидюка. У подружжя народилося шестеро дітей.
Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина
За допомогу УПА, 7 вересня 1946 року Військовий трибунал МВД засудив Володимиру і Федора на 10 років таборів та 5 років позбавлення прав кожного. Їхніх дітей радянська влада відправила до дитбудинків. Через три роки після цього Федір Давидюк помер у 1948 році в мордовському таборі.
Володимира Бандера-Давидюк відбувала покарання спочатку в таборі «Краслаг» МВС СРСР в Красноярському краї, згодом – у Казахстані в таборі Карабас «Песчлагу» на розробці кам’яного кар’єру, пізніше – на цементному заводі. У листопаді 1950 року вона сиділа у Спаському таборі «Луглагу», а невдовзі Володимира жила на спецпоселенні.
Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років
У 1953 році усі три сестри мали дивну змогу побачитися разом – у Москві. Спочатку їх поселили у шикарному готелі, де обіцяли звільнити, якщо напишуть листа-звернення до брата Степана Бандери і до УПА з проханням припинити національно-визвольну боротьбу.
Однак жодна із сестер не погодилася написати листа. Радянська влада активно розшукувала їх брата за кордоном. Зрештою, їм вдалося у 1959 році вбити Степана Бандеру. Після відмови сестер перевели у Лефортовську в’язницю. Володимиру тримали в одиночній камері, де цілодобово текла вода з відкритого крана.
Від нелюдських умов і божевілля її врятував тюремний лікар, який порадив не пити ліків, а протиратися холодною водою і побільше ходити по камері. Несолодко було в одиночних камерах Марті й Оксані.
Обіцяне побачення сестрам таки дали – воно тривало лише декілька хвилин. Від хвилювання й виснаження Оксана на цій зустрічі втратила свідомість. Із Москви Володимиру повернути у «Луглаг» в Казахстані, а Марту і Оксану на спецпоселення у Красноярський край. Їх розділяли понад 300 кілометрів.
Після завершення терміну покарання і перебування трьох місяців спецпоселення у Караганді (Казахстан), у 1956 році Володимиру Бандеру звільнили і вона переїхала жити до доньки Мирослави Гук у село Козаківка Долинського району на Івано-Франківщині.
Нещодавно історик-архівіст Володимир Бірчак віднайшов серед документів фото Володимири Бандери-Давидюк, які зробили в колі доньки Мирослави, зятя, а також внуками Віктором та Галею.
Ці світлини призначалися для газети «За повернення на Батьківщину», щоб, як писали самі чекісти, «підкреслити, що злочини Бандери не можуть заплямувати його родичів, які є чесними радянськими громадянами».
«Дуже брехливе твердження, враховуючи, що пані Володимира щойно повернулась із ув'язнення у концтаборах ГУЛАГу, де відбула 10 років», – зауважив Володимир Бірчак.
Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка
А тим часом Марту і Оксану у серпні 1953 року перевели у село Сухобузимське в Красноярському краї. Як і всі спецпоселенці вони двічі на місяць ходили у спецкомендатуру на відмітку. Марта через хвороби не могла ходити на роботу.
Оксана працювала комірницею на місцевому МТС: видавала робітникам лопати, кірки та інший господарський інвентар. У 1957 році перейшла працювати в райпотребсоюз робітницею будівельної бригади: чотири роки мішала розчини, штукатурила, красила, білила приміщення, які споруджували для магазинів, виробничих установ і складів.
У 1961 році їй пощастило навіть влаштуватися черговою у готелі. Однак, коли довідалися чия вона сестра – швидко звільнили.
Російська дослідниця і журналістка Ольга Вавиленко, пишучи нариси про репресованих у Красноярському краї, написала про життя сестер Бандери нарис «Таємні молитви сестер Бандери», який у 2012 році визнали найкращим на конкурсі журналістських робіт «Красноярские перья – 2012».
У ньому вона розповіла і про те, що Оксана у 60-х роках спробувала створити сім’ю. Зокрема, у погосподарських книгах Сухобузимської сільради за 1961-1963 роки головою сім’ї і чоловіком Оксани Бандери зазначений Д. С.Хороших, 1923 року народження, який працював будівельником у Дорбуді, а потім у Міндерлінському радгоспі.
«За словами сусідів, прожили разом вони недовго. Громадянський чоловік став ображати Марту, і Оксана пішла від нього», – написала Ольга Вавиленко.
У 1954 році спецпоселенцям послабили режим, вже не потрібно було ходити щомісяця в комендатуру на відмітку, а в 1956 році багатьом примусово виселеним дозволили повернутися додому. Але сестер Бандери не зняли з обліку. Їх звільнили лише через чотири місяці після смерті Степана Бандери.
У довідці № 461 від 23 лютого 1960-го року, виданій Сухобузимським райвідділом міліції підтверджується, що Оксана Андріївна Бандера була на спецпоселенні з 22 травня 1941 року до … (не вказано), звідки її звільнили на основі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1960 року без права повернення до попереднього місця проживання до виселення.
За кілька днів сестри отримали паспорти. 19-річне заслання ніби й завершилося, але не повністю.
Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі
Із серпня 1962 року до жовтня 1963-го Оксана ніде не працювала. Марта отримувала маленьку пенсію за інвалідністю. Щоправда, мали швейну машинку, сестри гарно шили та вишивали. Це їх часто рятувало від голоду.
За розповіддю Ольги Василенко, Оксана влаштувалася прибиральницею в сухобузимський будинок піонерів, який був зі старим пічним опаленням. Прибиральниця мила підлогу і топила піч, яку в сильні морози треба було підтримувати вночі.
Якось увечері завідувач районного відділу освіти Лев Гутін, заглянувши у будинок, почув звуки музики. Як же він здивувався, коли за фортепіано грала прибиральниця! Оксана Бандера знічено пояснила йому, що в дитинстві її навчили музиці, а грала вона зранку або пізно увечері, коли нікого не було.
У кінці 60-х у сестер вперше після поневірянь по гуртожитках з’явилося власне житло. Крихітна 1-кімнатна хатинка на 15 квадратних метрів у аварійному стані з єдиним віконцем на вулицю. Овочі і картоплю вирощували біля дому, купляли переважно молоко і хліб.
«Всі в окрузі тоді тримали корів, часто по сусідськи пригощали один одного. Але Бандери ніколи не дозволяли взяти собі щось даремно, – повідомила Ольга Василенко.
Параска Петрівна Абраменко згадує:
«У нас була хороша корова, Оксана Андріївна щодня брала по літрімолока, яке тоді 10 копійок вартувало. Я не хотіла брати плату, бачила, що бідно живуть, то вона все одно лишала монетку». Жінки копали свій город, воду носили здалеку – криниця була на сусідній вулиці. У господарстві був ідеальний порядок. Кожний рік білили свою хатинку, під вікнами якої росли смородина і польові квіти...
Воли були глибоко віруючими, дотримувалися всіх церковних заповідей, хоч і ретельно ховали це від людей. Настільною книгою була Біблія. А ще художні книжки. Сестри любили користуватися бібліотекою і їх там поважали за смак до хорошої літератури. Характер у сестер був сильний, незалежний. Вони ні на що не скаржилися, нікого не діставали проханнями. Лиш іноді зверталися у крайньому випадку до сусідів за допомогою у ремонті даху хатини тощо».
Оксана Бандера у грудні 1972 року, як тільки виповнилося 55 років, покинула роботу прибиральниці, якою працювала майже 10 років. Мала пенсію 47 рублів, 6 копійок.
Працювати далі не змогла через погіршення здоров’я. Вона захворіла і потрапила у районну лікарню, а згодом у Красноярський онкологічний диспансер. У 1974 році перенесла операцію та курс променевої терапії.
Марта була сама, майже не ходила. Сусіди їй купляли хліб, приносили молоко, часом і чашку супу. Оксана повернулася через два місяці. Сусідський хлопчик Саша Вебер приносив воду. 75-річна Марта Бандера померла 13 листопада 1982 року. Вона 41 рік прожила в Сибіру. Там її й поховали.
У 1990 році її останки перевезли в Україну, спочатку відспівали у кафедральному соборі Св. Юра у Львові, а згодом перепоховали у рідному селі на Івано-Франківщині.
Оксана прожила у Сибіру 48 років і не сподівалася повернення в Україну. У 1989 році в її хатину постукали невідомі. З України приїхали колишні політв’язні Марія Вульчин, Зеновій Красівський, о.Ярослав Лесів і колишній член СБ ОУН, вояк УПА Василь Підгородецький.
Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка
«Боже, яких хитрощів та могоричів нам прийшлося вжити, щоб знайти її у Сибіру. Нарешті знайшли ми ту вулицю Партнягіна, 9 (с. Сухобузимське), цей напіврозвалений курятник», – згадував Василь Підгородецький.
Три дні довелося їм вмовляти Оксану Бандеру, що вони друзі-земляки, а не якісь провокатори. Однією з умов повернення була обіцянка перевезти прах Марти в Україну (наступного року Марія Вульчин із чоловіком Степаном виконали її). Для Оксани найняли машину до Красноярська, а звідти вилетіли літаком до Львова.
Спочатку Оксана жила у сестри Володимири в селі Козаківка Долинського району на Івано-Франківщині. А з березня 1995 року сестри Володимира і Оксана Бандери почали жити у Стрию Львівської області – тут місцева влада надала їм квартиру та соціальну опіку.
Медсестра дитячої лікарні Анна Рудник багато років була їх опікункою: давала уколи, купувала продукти, організовувала численні зустрічі з гостями та родичами, серед яких був і Степан Андрійович Бандера, онук Степана Бандери. У травні 1997 року серед гостей була і я.
До кінця своїх днів життя сестри Бандери жили в пошані людей. Не пропускали нагоди й відвідувати Службу Божу в церкві.
Отець Іван Барабаш згадує:
«Якось Оксана розповіла мені, як вони збиралися на Сибір. Прийшли солдати на чолі з командиром і попередили, що мають 5-10 хвилин, бо вже чекає підвода. Отець Андрій скомандував: беріть найнеобхідніше, і не забудьте кожна свою вервицю і молитовник. Коли Оксана хотіла вхопити зі стола ту книжечку, командир взяв її за руку і сказав: «Облиш, це тобі не знадобиться!». Вони вже їхали на возі, коли той самий командир непомітно впхнув їй у руки молитовник, і сказав вже інше: «Сховай, дитино, воно тобі ще дуже потрібне». Так та книжка з молитвами пройшла разом з Оксаною Бандерою 48 років таборів і повернулася на Батьківщину. Вона до смерті з нею не розлучалася. Коли не прийду, вона сидить на ліжку і молиться. Я її вмовив, аби не заповідала покласти собі молитовник у труну, а залишити для музею».
Володимира Бандера-Давидюк померла 11 липня 2001-го. У 2006 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Оксану Бандеру орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, а під час святкування 60-річчя УПА їй урочисто вручили медаль.
Оксана Бандера померла 23 грудня 2008 року. ЇЇ поховали поруч із Володимирою на Стрийському кладовищі.
Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році
