«Ікони потрібні, щоб укріпити віру». Як митці розписують храм на Поліссі
Батько та син Володимир і Юрій Гетьманчуки – творчий тандем іконописців. Зараз вони розписують храм у селі Млинок на Рівненщині. Ми зустрілися з ними на місці їхньої роботи і записали роздуми про мистецтво й іконопис зі слів Володимира Гетьманчука.
Млинок – невеличке село у Вараському районі. Уже десять років там зводять православний храм на честь святих Петра і Павла.
Храм розписують п’ятеро художників. Це триває з перервами три роки.
Нині тут кипить робота: всередині храм у риштуваннях, звичний аромат свічок і ладану витіснив запах фарби. Тут і там помітні робочі інструменти художників: палітри, пензлі, трафарети, ганчірки та ємності з фарбами.
Працюють чоловіки злагоджено, кожен має свої завдання: хтось пише рельєфні орнаменти, хтось накладає тон, а хтось наносить позолоту. Фрески розписують батько та син – Володимир і Юрій Гетьманчуки.
Знання передаються не в закладах, а у спільній роботі
Володимир Гетьманчук народився на Волині. Ще дошкільням намалював першу ікону: «Малював у зошиті кольоровими ручками Святого Миколая, Богородицю. А мама брала ті мої малюнки і у конвертах листами відправляла родичам».
Згодом Володимир вивчився художника-різьбяра по дереву у Ковельському художньому училищі, але й далі прагнув малювати: «У нас не було факультету живопису. Пройшли всього кілька лекцій на четвертому курсі, а мене до нього тягнуло завжди. Все, що я знав, узяв за два місяці на курсі у художника-живописця. Тоді мене захоплювали ковбої, тому я малював саме їх. Згодом захопився національно-визвольним рухом, тому почав малювати козаків».
Опісля була служба у контррозвідці. Малювати доводилось часто і багато, тож вважає, що служба в армії стала справжньою мистецькою школою.
«До сорокаріччя штурму Сапун-гори в Будинку офіцерів у Луцьку мені доручили малювати 15-метрову діораму (стрічкоподібна, зігнута півколом живописна картина з переднім наочним планом – авт.) Я її малював два тижні і після цього вже не мав страху перед монументальними розписами», — пригадує художник.
Коли Володимир працював у Горохівській художній майстерні, його роботи потрапили на виставку у Луцькому краєзнавчому музеї. Там їх побачив гуру тодішніх іконописців Олександр Корецький, який шукав собі здібного учня. Він запропонував Володимиру поїхати з ним розписувати храм до Кропивницького, тодішнього Кіровограда. Так у житті Володимира з’явився іконопис.
«Ми починали у Совєцькому Союзі, а це була держава антихристів, тому коли ми малювали хтось обов’язково стояв на «шухері». Тоді розписувати храм — то був страшенний ризик. Але я не хотів малювати ленінів та андропових, бо не царське то діло, а ікони малювати — то царське… Побути коло старого майстра, посидіти на риштуваннях біля нього, просто подивитись, як він працює, — то не треба тих училищ й інститутів. Навіть не робити нічого, а просто два роки посидіти біля майстра — то найкраща школа», — каже художник.
Володимир почав працювати самостійно після незалежності України. Каже, що знання, які взяв від Олександра Корецького, тепер передає своєму сину Юрію.
Тут немає випадковостей, але є величезний простір для творчості
За свою творчу кар’єру Володимир Гетьманчук розписав чимало храмів і не лише в Україні. «Це — мій кисень!» — лаконічно каже художник і пояснює, що можна малювати іконостаси, сидячи у себе вдома, але його тягне саме у храми.
Чоловік щиро тішиться, що продовжити цю справу взявся й один із його синів.
«Юрій – художник із такого віку, – рукою показує десь на рівні колін. — Коли навчився ходити, то всі стіни були розмальовані».
Петропавлівський храм у Млинку — розробка Гетьманчука-молодшого, у якій, на думку Володимира, немає плагіату: «Все зібрано на мотивах Візантії та кельтського стилю. Мотиви запозичені, але візерунок — авторський, тому це вже мистецтво. Ікони ми ніби й змальовуємо, але теж проробляємо у своєму модерному стилі».
Митець розповідає, що в іконописі немає випадкових кольорів. Наприклад, апостол Петро зображений у синьо-жовтому хітоні, бо синій колір символізує архиєрейство, а жовтий — зрадництво. А саме Петро, як ідеться у Святому Письмі, тричі зрікся Ісуса Христа. Богородицю зображують у червоних одежах, бо цей колір символізує любов Божу. Іоанн — у зеленому хітоні, що символізує святість. А фіолетовий — це символ вічності.
«Тут, як у театрі: дивитись треба на відстані, бачити картинку в голові, скласти мозаїку так, щоб вона грала, коли її споглядаєш знизу. Обов'язково потрібно підсилювати тони, щоб розпис не був пласким: чорний на відстані здається світлішим, а білий – навпаки темнішим. Одна справа малювати на полотні і зовсім інша — робити монументальне зображення», — каже митець.
Іконописцю потрібно не просто зобразити біблійний сюжет — треба передати емоції та характери персонажів: страх, тривогу, смирення.
Молитись треба Богу, а не іконі
Володимир Гетьманчук пояснює, навіщо для звернення до Бога християнам потрібні ікони: «Це як вікно в історію. Ікона показує шлях тих, хто увірував у Господа, їхні подвиги. Але найперше – це мистецтво, культура християнина. Як художник за посередництвом ікони я хочу привернути людей до Бога, змусили читати Біблію, щоб вона не лежала десь на полиці, а була вся потерта, потріпана та зачитана. Щоб людина прийшла у храм, подивилась на ікону. Задумалась: хто це, що тут зображено? Захотіла дослідити той сюжет, житіє того святого чи святої, усвідомила той подвиг і ту історію боротьби.
Подивіться на ікону Іоанна Хрестителя. Він у пустелі жив, їв коників і дикий мед, але не скиглив. Для того ми й пишемо ці ікони, щоб людина прийшла, подивилась на той подвиг і сказала: я не буду скиглити.
Чи, приміром, подвиг Марії Єгипетської, яка після розпусного життя пішла у пустелю і 17 років там прожила, щоб спокутувати свій гріх. Ікони для того, щоб укріпити віру. Щоб людина усвідомила: Бог тебе з пороху підніме!
Хочу, щоб ця краса притягувала людей. А цей храм буде прекрасним, гарантую!»
Аліна АПОНЧУК
Фото авторки
Матеріал підготували у рамках «Школи культурної журналістики», яку підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром