«Шахед у полі пів біди. Коли працює РЕБ, робота стоїть»: аграрій з Полтавщини розповів як працюється під час війни та виклики перед кліматичними змінами

Аграрії цього року працювали у важких умовах, адже весна-2025 була тяжка – із квітневим похолоданням, снігом і заморозками. Олександр Сухань – керівник акціонерного товариства «Гадяцьке господарство», яке працює у Мартинівці (Великобудищанська громада) та має підрозділ у Петрівці-Роменській, розповідає про виклики перед аграрною галуззю, соціальну відповідальність бізнесу та про те, як війна впливає на роботу аграріїв.

Зміна клімату, втрата гумусу і проблеми зі збутом – щоденні виклики фермера в українському селі

– Почнемо із «поганої» весни. Як погодні умови вплинули на перебіг робіт у вашому господарстві?

– Початок весняно-польових робіт розпочався рано, ще у березні. Але потім настало похолодання зі снігом і морозом, яке майже на два тижні відтермінувало ці роботи. Відповідно тепер і жнива будуть на два тижні пізніше. А взагалі останніми роками зміна клімату дуже впливає на аграрну галузь. Почастішали суховії. Вони забирають вологу із ґрунту. Цього року хто сіяв горох і встиг потрапити у тепле «вікно» у березні – тому пощастило.

А ще після дощів на полях утворилася кірка і її тепер треба розбивати, тому що паростку буде дуже важко пробиватися. Є спеціальна техніка, яка розбиває цю кірку – кільчасто-шпорові котки. Але уявіть собі логістику: переганяти техніку більше ніж на 100 км по поганих дорогах. Це складно й затратно.

– Настільки важко продати вирощене зерно у нинішніх умовах?

– Я знаю фермерів, які орієнтуються на експорт, на роботу із закордоном. У нас теж був такий досвід. Кілька машин зерна ми колись відправили через знайомих за кордон. Але результат був не дуже вдалий: поїздили там місяць – і повернулися майже з нічим.

– Без грошей і без зерна?

– Трохи грошей привезли, але якби ті самі машини працювали тут, заробітку було б більше. Тому практичного сенсу в цьому я не побачив.

– Тобто ви продаєте продукцію тільки в Україні?

– Так, ми реалізовуємо її великим компаніям – здебільшого через порти в Одесі. Те, що потрібно для господарства, залишаємо собі, решту продаємо. Пшениця, соняшник, кукурудза – йде на продаж. Горох залишаємо собі. Його використовуємо як корм для тварин на молочно-товарних фермах і для крупи. Якщо хтось із людей хоче – можемо і вроздріб відпустити, без проблем. Також наші пайовики можуть брати зерно.

– Нині по селах відчутно зменшилася кількість господарств, які вирощують вдома багато худоби. Чи якось це вплинуло на реалізацію зерна населенню?

– Значного впливу немає. Але загальна тенденція відчувається: коли люди менше тримають худобу, відповідно, зменшується попит на деякі культури. Хоча це поки не критично.

Завершення жнив-2012

– Я читала дослідження, що ґрунти Полтавщини дуже втратили свою родючість. Яка ситуація у вашому господарстві?

– Ми періодично проводимо дослідження ґрунтів. У селі Степне Полтавської громади є лабораторія, де роблять аналізи з відібраних проб. На сьогодні у наших ґрунтах спостерігається дефіцит цинку. Подекуди бракує також фосфору. Це надзвичайно важливі елементи для розвитку рослин. Є таке поняття як «цикл Кребса», де задіяна велика кількість амінокислот. Щоб утворилась білкова молекула, має бути повний набір цих амінокислот. Якщо ж не вистачає цинку, то весь цей процес розвитку просто зупиняється або проходить неефективно. Тому ми використовуємо мінеральні добрива, збагачені мікроелементами, зокрема цинком.

Проводимо дослідження регулярно, щоб тримати ситуацію під контролем. А оскільки займаємося ще й тваринництвом, то вносимо і органічні добрива. Ми одні із небагатьох, хто й досі вносить гній як добриво, тому що нині мало які господарства займаються ще й тваринництвом як ми. Близько 20 тисяч тонн органічного добрива ми вносимо на поля, виходить по 50-70 тонн гною на гектар. У нас для цього є хороша техніка, наприклад універсальні розкидачі «Атлант». Придбали їх у ТОВ «Завод Кобзаренка».

Крім того, у землі зменшується шар гумусу, а це основа родючості ґрунту. Відновлюється він дуже повільно – це процес, який може тривати сотні років. Зате втратити його можна досить швидко, особливо якщо знехтувати сівозміною і вирощувати культури без належної агротехніки.

На жаль, сьогодні багато підприємств обмежуються двома-трьома культурами — переважно соняшником і кукурудзою. А це виснажує ґрунт. Ми ж дотримуємося семипільної сівозміни – це сівозміна з семи культур. І вирощуємо різноманітні культури: овес, ячмінь, гречку, пшеницю, горох, соняшник, кукурудзу.

– Чи змінилися нині уподобання фермерів щодо вибору культур?

– Ми вирощували рапс. Нині це дуже популярна культура і дає добрі гроші, тому що із нього можна робити біопаливо, а ще його використовують у косметичній галузі. Але коли фермер вирішує вирощувати цю культуру, він має набратися терпіння, адже це високотехнологічна культура, треба вносити багато гербіцидів.

– Тобто вирощування рапсу це складний процес?

– Так. Наприклад, якщо пшеницю ще можна посіяти у вересні-жовтні, то рапс сіють у серпні. А дощів у цей місяць практично немає. І чим південніше, тим гірше з вологою. Ми у дещо вигідній ситуації – Мартинівка і Петрівка-Роменська знаходяться у «дощовій» зоні, тому ми і надалі плануємо вирощувати цю культуру на експорт за кордон. Вже є пропозиція від інвестора і ми розглядаємо її з позитивної сторони.

 Прибуткове лише молочне виробництво

– Розкажіть про тваринництво, тому що фермери переважно, на мою суб’єктивну думку, більше займаються рослинництвом, а от тваринництвом хіба якість сімейні ферми.

– Тримаємо корів, свиней, коней, овець, бджіл, курей. У тваринництві усе залежить від кожного конкретного господарства. Але, на жаль, більшість господарств зараз ним не займаються. Бо тваринництво сьогодні економічно невигідне. Прибутковим залишається лише молочне виробництво. А от вирощування свинини, яловичини – збиткові. Те ж саме стосується вівчарства, конярства, бджільництва. У нас є пасічник, ми викачуємо мед, продаємо його людям. Частково реалізовуємо як частину плати за земельні паї.

Коней використовуємо на фермі: щось підвезти, відвезти. Бо навіщо запускати трактор, щоб розвезти пів тонни комбікорму для телят? Кіньми зручніше.

– Ви сказали, що лише молочне виробництво є прибутковим. Кому ви здаєте вироблене молоко?

– Уже дуже багато років ми стабільно співпрацюємо із Хорольським молококонсервним комбінатом дитячого харчування. Тож коли на поличках бачите їхню продукцію, знайте, що там наше молоко. Воно у нас екстракласу, якраз таке, що підходить для дитячого харчування. Попри дуже погані дороги, погану логістику, все одно молокозавод присилає машини по наше молоко. Крім того, відпускаємо його людям у селі – як своїм працівникам, так і пересічним мешканцям та мешканкам.

Олександр Сухань разом із вченим-агрономом Миколою Опарою (другий справа)

 У тваринництві чоловіків майже не залишилося

– Поліція Полтавщини іноді повідомляє про знайдені дрони на полях. Чи були такі випадки у вас і наскільки вони зупиняють робочий процес?

– Все було. Але я скажу, що дрон у полі то пів біди. Знайшли, хлопці його перевірили, чи є вибухівка чи ні. Це займає максимум кілька годин. А ось коли починає працювати РЕБ… Трактор не поїде, бо РЕБ спотворює сигнал GPS, автопілот, контроль за внесенням добрив чи насінням, електроніка – все це не працює належним чином. А бували тривалі повітряні тривоги. Наприклад, цілу ніч. А нам потрібно вночі працювати. Дозвіл на роботу під час комендантської години маємо, а не можемо. Тому це теж досить ускладнює роботу.

– А можете пригадати, що відбувалося у вашому господарстві три роки тому, коли почалося повномасштабне вторгнення?

– Росіяни обстріляли авто із доярками, які їхали рано-вранці на ферму. На щастя, ніхто не постраждав. За коровами інші люди тоді доглядали – як могли. Що творили орки, я бачив із моніторів у конторі. Ходили заглядали по господарству, вибили двері, роздивлялися що де є. У них танк заглох біля нашої заправки. Тоді в соцмережах люди рознесли які вони, росіяни, дурні, що не здогадалися заправитися. Ми в той час зняли всю електроніку на заправці, щоб вони не змогли заправитися соляркою. Заправниці я сказав тікати із села, щоб її не знайшли. Згодом росіяни повернулися до тієї заправки, нюхали заправні пістолети, але нічого зробити не змогли. Бензинові їх не цікавили, а ось біля пістолетів із соляркою затрималися, але безрезультатно.

– Як вплинула війна на кадрове забезпечення господарства?

– Багато наших працівників пішли добровольцями на фронт. Довелося терміново навчати нових людей, але їх все одно не вистачає. Бо праця у агрогосподарстві вимагає, найперше, чоловічих рук, бо робота важка. Особливо це стосується тваринництва. Там чоловіків практично не залишилось, а не кожну роботу під силу виконати жінкам.

– Чи є критичність у вашого підприємства?

– Так, є. Частина працівників була заброньована – їх не мобілізували. Але це не вирішує кадрової проблеми повністю. Багато хто все ж пішов на фронт і замінити їх виявилося надзвичайно важко. Наприклад, добровольцем пішов мій заступник. Його роботу довелося делегувати іншим людям. Але ж у них були свої обов’язки, тож це додаткове навантаження на всіх працівників.

Найбільша складність у тому, що просто нізвідки брати людей. Молодих хлопців забрали на службу і повноцінної заміни їм немає. Чоловіче населення в дефіциті – це реальна проблема, яка тільки поглиблюватиметься з часом.

– Чи є якась допомога тим людям, які були вимушені, покинути свої домівки через війну й оселитися у громаді, зокрема й Мартинівці?

– У нашому господарстві ми завжди намагаємося допомагати – і продуктами харчування, і одягом, і всім, чим можемо. У нас є 15 квартир, у яких можна жити, трохи поліпшивши умови.

Підтримуємо і армію, і тих, хто цього потребує. Наприклад, зараз менше допомагаємо військовим із продуктами харчування, бо таких запитів одиниці, тому що у армії налагодилися процеси постачання продовольства. Натомість ремонтуємо побиті автівки, маємо домовленість у Полтаві із дилерським центром.

Школярі і школярки допомагають дорослим

– А чи підтримує сьогодні фермерів держава?

– Коли говорити про допомогу фермерам, про підтримку аграрного сектору з боку держави, то, на жаль, її практично немає. Ми мали спецрежим із оподаткування ПДВ – його сплачували державі, але вони поверталися у господарство і ми могли купувати сільськогосподарську техніку вітчизняного виробництва і пально-мастильні матеріали. Зараз цього спецрежиму немає. Три роки тому ми отримували державну дотацію на утримання корів. Також діяла програма здешевлення кредитів. Раніше ми брали кредити під 21–23%, а держава компенсувала приблизно 10% від загальної суми. Зараз працює програма «5-7-9» – це дуже добре, особливо в порівнянні з попередніми ставками 23–25%, які, до речі, досі існують.

За кордоном фермери отримують кредити під 3%, 2%, а іноді й під 1%. І крім цього, мають значні дотації на вирощування продукції. У нас таких дотацій майже немає. Є тільки оці пільгові кредити.

Тому українські фермери працюють у значно гірших умовах, ніж їхні колеги з Європи. Там фермерів підтримує Євросоюз, виділяючи значні кошти на агровиробництво. У нас же – практично нічого. І попри це, ми не просто працюємо, а виживаємо.

Але я все одно вдячний державі за те, що хоча б залишилися доступними пільгові кредити і що продовжує працювати система лізингу.

У сучасних умовах сільськогосподарському підприємству практично нереально самостійно купити техніку. Податкове навантаження дуже велике. Наприклад, наше господарство сплачує понад 200 мільйонів гривень податків та близько 100 мільйонів іде на підтримку військових частин – купуємо дрони, допомагаємо з ремонтом техніки тощо. Ще близько 30 мільйонів витрачається на оплату земельних паїв пайовикам. Витрати величезні, тож коштів на розширення виробництва чи підтримку соціальної сфери не залишається.

Єдина можливість оновлювати технічний парк – це кредити. Хоч кредити під 5% практично недоступні, і навряд чи хтось їх отримав, але під 7% – це вже реальна допомога. Завдяки цим умовам ми можемо купувати потужну сучасну техніку, що дозволяє триматися на плаву. Тож за це – дійсно велике спасибі державі. У нинішніх умовах це важлива підтримка.

– Як ви дбаєте про безпеку своїх працівників та працівниць в умовах війни та яка соціальна відповідальність вашого підприємства?

– До мене звернувся директор Мартинівської школи з проханням допомогти облаштувати укриття. Ми провели там воду, облаштували туалети. Ще, звісно, треба доробити – приміщення там гарні, але потребують додаткових робіт. Це ПРУ можуть використовувати не лише вихованці закладу, а й наші працівники і зокрема жителі села.

Всі знають нашу сумнозвісну дорогу T1705. У цьому році була навіть виділена велика сума коштів на ремонт – від Лохвиці до межі району мали зробити. Але через нестачу державного фінансування проєкт згорнули. Сьогодні її фактично відремонтувати неможливо – стан просто жахливий. «Постаралися» ще й російські танки – розбили її ще три роки тому. Але ми вже домовились, і днями почнемо ямковий ремонт – десь кілометр дороги, по Мартинівці, у напрямку Веприка.

Двадцять років тому підприємство мало близько 20 магазинів, три пекарні. Але сьогодні ситуація змінилася. Відкрилися супермаркети і фактично всі покупці перейшли туди. Через це багато наших маленьких магазинів закрилися – і в самому Гадячі також. У Гадячі залишився лише один магазин. Його, чесно кажучи, давно можна було б закрити – він майже не приносить прибутку. Але не закриваємо його заради людей. Це робочі місця, плюс багато хто приходить купити зернові: пшеницю, ячмінь, кукурудзу, відходи. Хоча це все – робота у збиток. Щоб, скажімо, привезти п’ять тонн зерна з Мартинівки, потрібно спершу його розфасувати в мішки, а на це треба 3-4 працівники. І це мають бути чоловіки, бо фізично важко – а таких людей зараз бракує. Потім зерно завантажити, перевезти поганою дорогою, розвантажити на місці – це все великі затрати.До того ж ціну на продукцію ми ставимо ринкову, щоб людям було доступно.

– Але ж попит є?

– Так, є. Двічі на тиждень ми привозимо машину і її повністю розбирають. Це показує, що людям це потрібно. Тому й тримаємося, попри труднощі.

– Насамкінець хочу запитати, коли було легше працювати: у 90-і чи зараз?

– Наше господарство створили на базі радгоспу «Гадяцький». Коли я прийшов туди, воно вважалося одним із найгірших у Полтавській області. Ферма давала три літри молока у день, а доярки питали де гроші. Але з часом ми підняли його до рівня одного з кращих. Зараз, можливо, вже не найкраще, але точно на гідному рівні. Водночас немає чітких алгоритмів чи критеріїв, за якими можна оцінювати роботу сільськогосподарських підприємств, тож говорити про лідерство складно. Складно було працювати тоді, складно працювати й зараз. Але тоді хоча б ми жили без війни.

Читайте також: «Ми всюди заважаємо»: як одна розмова з дітьми у Вельбівці змотивувала до дій