«Що португальці знають про Тараса Шевченка? Нічого»: як журналістка Ана Франса знайомить іноземців з Україною

Як іноземна репортерка Ана Франса почала працювати в Україні від початку повномасштабного російського вторгнення – відвідувала Луцьк, Львів, Бучу, Ірпінь, Київ, Миколаїв, Лиман та інші міста. А згодом її репортажі з України увійшли до книги з промовистою назвою Ali Está o Taras Shevchenko com Um Tiro na Cabeça: Diário da Ucrânia, що у дослівному перекладі українською звучить як «Ось Тарас Шевченко з простріленою головою: український щоденник».

До Луцька португалка приїхала на запрошення Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».

Про те, як культура може допомагати «будувати мости» з Європою, чому португальцям складно зрозуміти, що Україна – не Росія та чи є шанс втримати увагу до війни, попри втому – з Аною Франсою спілкувалася журналістка Район.Культура.

Страшно думати, що культура може піти у підпілля

Ана у Луцьку вдруге, але каже, що перший раз не рахується. До цього вона бувала тут на початку березня 2022 року, коли усі магазини були зачиненими, а повсюди стояли блокпости. Репортерка та її фотограф вважали, що ходити вулицями без перекладача небезпечно, оскільки це могло викликати неоднозначну реакцію в військових чи випадкових перехожих.

Журналістка пригадує, що не могла відчути атмосферу міста, адже воно видавалося безлюдним.

«Можливо, люди сиділи у своїх домівках, можливо, в бомбосховищах, а можливо, вже у Польщі», – розмірковує Ана.

Тоді вона побувала і в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, який нагадав їй порожній склад – усі твори мистецтва евакуйовували.

«Власник музею пояснював, що забрав усі роботи, бо якщо росіяни прийдуть сюди, то знищать їх. Це був мій перший контакт з кимось, хто захищає культурні цінності. Раніше я думала лише про військових або про те, що люди можуть загинути, але потім з'являється цей другий рівень занепокоєння, який полягає у збереженні культури», – пригадує репортерка.

Ана Франса під час дискусії на Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера»

Читайте також: «Найважливіша місія культури – бути рукою, поданою в біді»: у Луцьку відбувся літературний фестиваль «Фронтера»

Ана знає, що Росія не вперше вбиває українських письменників, журналістів, поетів, художників чи загалом людей, які пишуть чи розмовляють українською мовою. Коли вона почула заклик організаторів фестивалю вшанувати пам’ять загиблих, відчула, ніби це повернення у минуле.

«Для українців це, напевно, дуже страшно – думати про те, що ваша культура може знову піти в підпілля або зникнути. Тому, як на мене, це дуже важливо, щоб ви продовжували проводити такі фестивалі», – розмірковує Ана Франса.

Символічним для португалки здається і те, що пам’ятники Тарасу Шевченку, які вона бачить у кожному місті чи селі у своїх подорожах Україною, часто мають сліди від російських куль.

«Що португальці знають про Тараса Шевченка? Нічого. Я теж. Що я могла знати? Але це поки я не приїхала сюди й не зрозуміла: якщо росіяни стріляли йому в голову, то, напевно, це символічна частина вашої культури. Неможливо вбити пам'ятник, але можна зруйнувати його – цей великий символ української мови. Я намагалася пояснити це людям у Португалії», – каже журналістка, апелюючи до назви своєї книги, до якої увійшли її історії про Україну.

Ана Франса

Читайте також: «Червона рута» в Будапешті: як живе українська громада в столиці Угорщини

Якби Іспанія напала на Португалію, а мені казали, що я говорю іспанською, – я була б розлючена

Книга стала можливістю для Ани розвіяти стереотипи та міфи про Україну, які побутують серед португальців. Один з них – те, що українська та російська культури та мови – однакові.

У відповідь на це порівняння Франса наводить приклад Іспанії та Португалії.

«Це теж саме, якби мені, португалці, у випадку якщо умовно іспанці вдерлися в мою країну, сказати, що я говорю іспанською. Я була б розлючена. І ми, і вони їмо схожу їжу, голосно розмовляємо або маємо спільну історію, але я не можу сказати, що це однакова культура», – пояснює репортерка. 

Ці хибні думки, на думку Ани, з’явилися тому, що російська культура раніше була дуже відома та популярна на Заході: там читають російських письменників, слухають музикантів чи люблять російський балет. Водночас майже ніхто з португальців не знає балерин з України чи про те, що Гоголь, який писав російською, насправді український письменник.

«Вони не розуміють, чому ви воюєте, бо думають, що ви однакові», – каже журналістка.

Під час своїх розповідей про Україну Франса намагається пояснювати, що насправді це російська пропаганда, а російськомовність людей не свідчить про те, що вони підтримують Росію. А також пояснює, що у більшості випадків люди обирали цю мову через обставини, нав’язані колонізатором.

Ана Франса під час дискусії на Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера»

Ана розповідає, як її знайому українку, що більшу частину життя прожила в Португалії, але наразі переїхала до Києва, якось запитали: куди б вона поїхала, якби не мала часових та фінансових обмежень. Вона відповіла: в Росію. Франса поділяє цю думку, каже, їй цікаво дізнатися, що росіяни думають про війну та чому, на їхню думку, «їхня влада робить усе це».

Однак навіть експрацівник російського посольства закликав португалку не робити цього. Адже якщо в Росії можуть дозволити собі ув’язнити провідних американських журналістів з The Washington Post чи The Wall Street Journal, то перед нею ця загроза нависає значно більше через роботу в Україні.

Читайте також: Евакуйований український модерн: у Братиславі експонують роботи Мурашка, Кричевських та Нарбута

Лісабон дуже далеко від Києва

«Я не знаю», – відповідає Ана на запитання про те, як повертати фокус уваги європейців до подій в Україні після майже трьох років великої війни.

Журналістка каже, що може бачити це згасання на власному досвіді: якщо раніше її до п’яти разів на тиждень могли запрошувати на різні телешоу говорити про Україну, то тепер це стається все рідше й рідше.

Однак Франса називає це природним процесом, оскільки люди не можуть повсякчас дивитися на біль. Та й віддаленість від зони бойових дій накладає свій відбиток. Ана каже, що у Луцьку чи Львові не відчуває війни. Що казати про Мадрид чи Лісабон.

«Уявіть, як іспанцям чи португальцям, коли ніхто з їхніх родин не має стосунку до України», – пояснює репортерка.

Більшість місцевих жителів зосереджені на своїх проблемах: низьких зарплатах чи навалі заможних туристів зі США, Швеції чи Франції, які викуповують все житло в Лісабоні.

Ана Франса спілкується з гостями фествивалю

За її словами, українці в Португалії часто почуваються винними, тому що вони живуть своє життя: ходять з дітьми на пляж і показують, що в цей момент вони щасливі. Журналістка вважає, що вони мають на це повне право, але згодом все одно говорять про «провину тих, хто вижив».

В Ірпені Ана зустріла жінку, яка в один день втратила батька та сина, а тепер займається волонтерством і продовжує жити.

«Це жахливо чути, якщо ти на війні, чи у тебе там чоловік, брат чи батько, але навіть люди, які пережили Голокост чи масові погроми, продовжують свій шлях», – каже журналістка.

Водночас Франса звертає увагу на те, що в Португалії зараз дуже велике ком’юніті українців – друге за величиною у всій країні. Люди, які виїхали туди ще до повномасштабного вторгнення та встигли вивчити мову, стають «провідниками» для тих, хто потрапив до країни нещодавно.

Щосуботи протягом майже трьох років в Лісабоні українці проводять акції, щоб нагадати світові про російську агресію, яка триває. Саме українці в Португалії стають головними організаторами культурних подій про Україну, проводять концерти та кінопокази.

Ана пригадує, що на один із показів, на який її запросили як репортерку, що працює з темою України, розкупили усі квитки, тож їй довелося стояти в кутку.

Подолати втому від війни серед європейців набагато важче ніж не втратити згуртованості серед українців, яких тепер так багато по всьому світу. Та, попри все, репортерка вважає, що не варто здаватися.

«Потрібно продовжувати розповідати ваші історії», – каже Ана Франса.

Читайте також: Допомогти в адаптації, інтеграції та пошуку ідентичності: як Український Дім у Тбілісі підтримує біженців з України