Співають не по нотах, а по серцю: українські біженці в Угорщині об’єдналися у хор «Спів.очі»
-
-
>
-
>
-
>
2747
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, мільйони українців були змушені шукати притулок в інших країнах. Однією з таких держав стала Угорщина. Хоча за кількістю вимушених переселенців вона не зрівняється із сусідніми Польщею чи Чехією, але і тут зараз проживає значна кількість наших громадян, які рятувались від війни.
Знаходячись далеко від дому, вони шукають своїх, шукають те, що їх може об'єднати. Таким унікальним колективом, який поєднав українців, що сьогодні проживають у Будапешті, став хор «Спів.очі».
Журналістка Район.in.ua поспілкувалася із керівницею музичного колективу Тетяною Тимканич-Газдик і дізналася, як з’явилася ідея такого хору в Угорщині, хто у ньому співає та як українська пісня може лікувати і фізично, і духовно.
Об’єднати українських переселенців рідною музикою
Тетяна Тимканич-Газдик проживає в Угорщині з 2017 року. Родом вона із Виноградівського району Закарпаття. Там працювала вчителькою музики і художньої культури у загальноосвітній школі, але через сімейні обставини переїхала до Будапешта.
Читати також: «Червона рута» в Будапешті: як живе українська громада в столиці Угорщини
Після повномасштабного вторгнення випадково побачила у соцмережах оголошення про те, що шукають людину, яка б змогла організувати український хор.
«О Господи, та це щастя, я зможу це зробити!», – подумала одразу Тетяна.
Таку людину шукали в організації «Budapest Helps», яка допомагає українцям, що втекли від війни до столиці Угорщини. Її заснували міжнародні організації IOM та UNHCR, які опікуються біженцями по всьому світі.
Щоб підтримати моральний стан українських переселенців, адже люди приїхали на чужину, втративши все, подумали, що було б чудово об’єднати їх рідною музикою. Це було у жовтні 2022 року.
«Спів дає дуже позитивну енергію, а колективний спів – він, як магія якась, як мантра, розслабляє людину. Тож я зголосилася, що це зроблю. Спочатку думали організувати просто співоче коло, щось таке невелике. Але прийшло 26 людей», – розповідає керівниця хору.
Вони були з різних куточків України – з Бучі, з Одеси, Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, інших областей, які постраждали від військової агресії Росії. За кожним стояла своя болюча історія.
Прийшли переважно жінки, і жодна з них до цього не співала.
«Дівчата так розмірковували – мовляв, не вмію співати, але все життя мріяла про це, і тепер, коли настала війна, і коли ми пройшли через таке пекло, поки сюди добралися, я вирішила, що мушу співати і більше це не буду відкладати.
Інша казала – я не знаю, чи в мене є слух і голос, але хочу, щоб наші українські пісні нікуди не зникли, щоб мої діти знали їх і щоб передали далі», – з такою мотивацією приходили майбутні хористки.
Зараз у хорі співають 16 дівчат і чотири хлопці. За ці два роки хтось поїхав в інші країни, на зміну прийшов хтось новий.
Перші пісні
Хор почав виконувати українські народні пісні, автентику. Потрохи розспівалися, голоси стали звучати по-іншому.
Нині мають у доробку до 30 пісень. На вивчення однієї пісні йде приблизно місяць.
Оскільки вони не є професіоналами, кажуть учасниці, то не співають по нотах, а по своєму відчуттю, серцю, так, як чує мелодію їх душа.
Перші пісні, які виконали «Спів.очі», взяли від виконавиці Валентини Левченко.
Вона організовує співочі кола в Києві, по Україні та за кордоном. І коли приїхала до Будапешта, то познайомилися з ними і передала кілька пісень.
«Взагалі ми стараємось, щоб із кожного регіону України у нас були пісні. На другій репетиції я дала завдання – щоб кожна принесла якусь старовинну пісню з регіону, з якого приїхала. І на наступний раз кожна заспівала. Які то були прекрасні пісні!», – пригадала хористка.
Репетиції проводять у приміщенні «Budapest Helps», яке знаходиться практично у центрі столиці. Або українська місцева громада надає приміщення одного з самоврядувань.
«Велике приміщення треба для професійного хору, а нам ні, бо ми завжди стаємо в коло. Нам так комфортно співати в колі, що коли треба на сцені розійтися, то робимо глибоке півколо. Нам треба одна одну бачити, контактувати очима. Бо ми вже розуміємо одна одну з одного погляду», – стверджують хористки.
Репетиції проходять зазвичай раз у тиждень, у суботу. Й коли її інколи переносять на інший день, то дівчата потім кажуть: «Таня, я в суботу собі місця не знаходила, я ж знаю, що маю йти на хор».
Передають пісню очима
Назву хору придумали, коли перший раз «вийшли в люди» – заспівали колядки на різдвяному флешмобі, який організувала українська спільнота в центрі Будапешта. І після цього їх запросили виступити в один із хостелів, де жили вимушені переселенці з України.
«То для нас була така честь! Ми в чаті до ночі ділилися враженнями, скидали відео, де нас хтось зняв. Подивилися на себе збоку – ой, слухайте, та гарно як! Треба нам назву придумати, ми ж уже справжній колектив. Ну і придумали «Співочі», а потім ще «Спів.очі» – тобто ти передаєш пісню зором, ти співаєш прямо в очі», – пояснюють виконавиці.
Зараз працюють і над малими форматами – соло, дуети, тріо, квартети, щоб бути більш мобільними. І не тільки акапельно, а й під супровід музичних інструментів. Зараз вже виступають під акомпанемент скрипки та гітари.
Хтось із дівчат замовив незвичайний індійський музичний інструмент – шруті-бокс. Жартома називають цей інструмент, який видає один протяжний звук, індійським баяном.
Щоб осучаснити автентику, шукають у колектив інструменталістів. Хотіли б знайти якогось гуцульського дримбіста, щоби заграв на дримбі, бо мають у репертуарі багато коломийок.
А Тетяна мріє залучити ще бандуриста.
Де виступають
У хору вже було багато концертів, часто їх запрошують на заходи, які проводять українські самоврядування. Тож виступали вже майже у всіх районах Будапешту (а їх тут 23).
Читати також: «Червона рута» в Будапешті: як живе українська громада в столиці Угорщини
Їздили «Спів.очі» на гастролі і в сусідні міста, і навіть за 200 км – на фестиваль національних нацменшин. Виступали на Дні української культури, на різних подіях для переселенців. Ходили взимку колядувати, робили вечорниці.
Нещодавно мали виступ на фестивалі «Дитячий Sziget», який проводять щорічно від відомого музичного фестивалю «Sziget».
У першу річницю створення хору українки підготували великий двогодинний благодійний концерт. На нього прийшли не тільки українці, а й немало угорців. Розповідають, що після виступу багато людей підходили, дякували і висловлювали свої почуття.
«Звичайно, українцям були близькі всі наші пісні, і вони з заплаканими очима до мене підходили. Кажуть, я цілий концерт проплакала. Адже кожна пісня – вона настільки в серце. Але, що цікаво, й угорці казали, що я не знаю, про що ви співали, але та пісня про щось таке, що в мене сльози самі покотилися.
Я горда, що наш український народ зміг так гарно у пісні передати життя, що й навіть без знання мови та інформація, закодована у пісні, доходить до людини», – каже Тетяна Тимканич-Газдик.
Вони й самі, коли починають вчити якусь сумну пісню, не стримують сліз.
Такою була композиція «Журавка» – це авторська пісня про війну. Коли починали співати – не могли продовжувати, бо то одна заплаче, то інша. Рани війни ще свіжі, і в кожного – свої.
Пісня може про багато що розказати
У Валентини Левченко «Спів.очі» почули пісню під назвою «Кубань», яку взяли у свій доробок.
Це давня композиція, з репертуару ансамблю української аутентичної музики «БОЖИЧІ», яку записали в селі Карильське на Чернігівщині.
Там є такі слова:
«Ой учора-ізвечора притуманилось,
Ой учора-ізвечора притуманилось,
Ой да притуманилось.
А сполночі дрібен дощ пошол,
А сполночі дрібен дощ пошол,
Ой да дробен дощ пошол».
Дівчата задумалися, а чому ця пісня має назву «Кубань». А потім відкопали стару карту і побачили, що Кубань – це Україна була колись.
Тому вони не просто беруть якусь пісню, а шукають різні варіанти тексту, вивчають, про що вона, звідки. Тоді приходять на репетицію і діляться, щоб скласти все в одну картину.
«Кожна пісня може багато про що розказати. За кожною стоїть якась людська історія, бо люди ж не просто так співали. А розповідали у піснях, думах про своє життя, оспівували його. Найчастіше українці у піснях виливали свій біль, тому автентика вся є не дуже весела. Яке життя було – такі й пісні», – підсумовує Тетяна.
Але додає, що мають в репертуарі і бадьорі пісні, щоб розвеселити людей, зробити так, щоб вони посміхнулися.
«У нашому колективі є двоє дівчат, які грають в українському театрі. І є у нас одна кумедна пісня, ми називаємо її «Коза». Вона починається: «Під горою козу пасла, да гей, йо-хо-хо-хо». І хор підхоплює: «Під горою козу пасла, чуки-дрюки ром-бом-бом». На одному з виступів, пісня закінчується, і моя Юля-театралка виходить до мікрофона, отак складає руки на грудях і видає: «Мее-е-е». Всі впали зі сміху», – сміється вона.
Після співу стає краще і духовно, і фізично
Маючи багато виступів і готуючись до власного концерту, хористи зрозуміли, що їм потрібні костюми. Але на це коштів у них не було. Тож пошиття перших сценічних костюмів проспонсорував чоловік Тетяни Тимканич-Газдик, адже побачив, наскільки його дружина горить цією справою.
«Також самоврядування української нацменшини в Будапешті запрошували виступати на їхніх заходах і оплачували наші виступи. Так ми назбирали трохи грошей, щоб провести свій великий концерт.
Ще нас підтримувала речниця української громади в угорському парламенту Ліліана Грекса, Товариство української культури в Угорщині і Ярослава Хортяні, українська асоціація «Єдність», Державне Самоврядування українців в Угорщині (Ігор Шипайло)», – пригадує усіх благодійників Тетяна.
Спів у колі хористи називають магічним, після якого їм стає краще і духовно, і фізично.
Не раз помічають, як прийдуть на репетицію, що якими б втомленими чи розбитими не були, але коли починають співати – потім їх не можливо розігнати:
«Нам уже дівчата з «Budapest Helps» показують на годинник – пора закриватися. А що, вже? Ми ж тільки розспівалися. Скільки разів ми виходили на вулицю, ставали біля фонтану і ще дві години співали. Починають люди сходитися, плескають. Угорці починають щось підспівувати».
Одного разу ось так на вулиці до них підійшов якийсь іноземець і дав 1000 форинтів. Це був їх перший вуличний гонорар. Вони всі поставили на тій купюрі свої підписи і хочуть повісити її в рамочці, коли будуть мати власне приміщення. Дуже про це мріють – щоб там помістити всі свої фотографії, яких вже зараз є чимало, розвісити костюми.
А перед репетиціями в українок є ще один особливий ритуал – обійматися одна з одною.
«Я жартую, що, дівчата, приходьте завчасно, щоб обійнятися, бо це дуже багато часу займає. Але насправді це дуже нас об'єднує. І коли йдемо, також прощаємося, обіймаємося. Я їх дуже люблю», – не приховує емоцій Тетяна Тимканич-Газдик.
«Вони – це найкраще, що трапилося у моєму житті», – додає керівниця «співочих».
Фото: з особистого архіву Тетяни Тимканич-Газдик.
