Останній розстріляний бандерівець: листи Івана Гончарука, які зберегла родина

В Києві, 35 років тому, 12 липня 1989 року, в слідчому ізоляторі КДБ розстріляли воїна Української повстанської армії Івана Гончарука. Він народився 1925 року в селі Грудки Камінь-Каширського району на Волині. У 1944 році вступив в УПА. Чоловіка заарештували у грудні 1945 року, а навесні 1946 року засудили на 20 років ув’язнення, яке відбував на Колимі. Після звільнення лишився там працювати, створив сім’ю. В Україну Гончаруки повернулися у 1975 році, оселилися на Харківщині, де батьки дружини купили їм хату. У 1987 році 62-річного Івана Гончарука знову арештували і привезли на Волинь.

Іван Гончарук, фото на паспорт 1986 року

Він став черговою жертвою радянської пропагандивної кампанії проти українських націоналістів. З 1960-х років на Західній Україні практикували публічні суди над окремими членами УПА, щоб підірвати довіру до них у місцевого населення, яке було опорою національно-визвольного руху. 

А ще, щоб тримати суспільство у страху й покірності перед тоталітарною владою. Івана Гончарука тиждень судили у жовтні 1987 року, зігнавши на «шоу» в Будинок культури Каменя-Каширського повний зал людей. 

Судили за те, що був в УПА. Повторно, бо у 40-50-х роках він уже відбув покарання на Колимі. За новими надуманими «злочинами». І прирекли на розстріл. Він став останнім розстріляним бандерівцем. 

Читайте також: Як і чому стратили Івана Гончарука. Юридичний розбір

Іван Гончарук на Колимі

Волинські кадебісти та судді зробили все, щоб заплямувати чесне ім’я Івана Гончарука і кинути його постать у забуття. Вони не вірили у те, що буде таки Українська самостійна держава, де члени ОУН і УПА стануть героями і офіційно визнаними борцями за незалежність. 

Їхні жертви терпіли від них катування, приниження і йшли на смерть. Вони не могли передбачити, що архіви КДБ будуть розсекречені й кожен зможе мати доступ до їхніх документів, багато з яких вони фальсифікували. 

Коли фабрикували справу проти Івана Гончарука, то ніхто не допускав, що ці папки під грифом «Цілком таємно» стануть відкритим джерелом для аналізу істориків, юристів, громадськості. 

Більше того, вже у часи незалежності – 1992 рік – чимало старих кадрів радянської тоталітарної системи залишалися працювати – у міліції, прокуратурі, судах, Службі безпеки України. І продовжували судити про таких людей, як Іван Гончарук, як про «ворогів народу». 

Про це свідчать їхні відписки на звернення родичів про реабілітацію, перегляд справи або встановлення справедливості у судовому порядку. На той час документи КДБ були недоступні, відкритий доступ до них був аж у 2015 році.

Засуджений у жовтні 1987 року до розстрілу, Іван Гончарук два роки сидів у Луцькій тюрмі в очікуванні вирішення його долі. Він, родина та адвокат писали в різні інстанції від Києва до Москви в надії на встановлення справедливості. 

Але годі було її чекати, коли маховик влади запущений був на зміцнення тоталітаризму, який у 1986-1987 та наступні роки зупиняли відчайдушні дисиденти та правозахисники. Про Івана Гончарука останні не знали.

Читайте також: За що судили волинських шістдесятників

Іван Гончарук короткий час працював кухарем на Харківщині

Що снилося Івану Гончаруку в тюремній камері в центрі Луцька? Що писав у листах рідним? Яким був його побут у камері? Сьогодні це стало відомо завдяки листам, які зберегла родина. У них багато болю через несправедливість:

«Кому я потрібен у такій ситуації? [На Волині] прожив лиш дитинство. А люди сільські не мали права на суді на захист. Чула як суддя сказав виступаючій: то вам не колгоспне зібрання, сідайте!.. А моє життя прожите на Півночі». 

Уривки з листів

Про захист

Згодом у листі підкреслював: 

«Хто може повірити моїй правді, про яку я був позбавлений можливості сказати. Як хотіли – так і зробили». 

А в іншому листі Іван Гончарук порівнював слідство у 1946 і у 1987-му: 

«Була б така можливість розказати всю правду свою людині, яка б мене вислухала по закону, без брехні. Хіба я мав право захищати себе своїми свідками? Звісно, що ні. Звісно, мене судив Воєнний трибунал. Нас [взяли] на місці, по гарячих слідах у той час, і то не приписали брехні такої як через 43 роки. Хіба мої покази писали? Звісно ні…».

Читайте також: Арештували у 15: історія волинянки із Забороля, яка пройшла сталінські табори

Уривки з листів

Про щоденний побут писав: 

«Читаю книжки, газети щодня, але в голову нічого не лізе. Думки всі разом з вами. Постійно живу спогадами... Сплю погано… Переживаю як ви там: чи здорові, як даєте справу з господарством, городом…». 

А ще Іван Гончарук слухав радіо. Він дуже любив українські пісні, які часто в колі друзів співав на Колимі і на Харківщині. Але пісні про кохання, які доводилося слухати у камері (бо вмикали для всіх і неможливо вимкнути), було важко чути. 

Очевидно, вони викликали гарні спогади й розуміння, що це все ніколи не повториться, було мукою. У листах Івана Гончарука багато повчань дітям жити дружно і порад як вести господарства. 

«Знаєш, яка мені була радість покопатися у землі після приїзду з Колими!», – звертався до сина Юри та просив користатися з можливостей та брати й обробляти землю. А ще вболівав за внуків, особливо Аню і Кирила, переймався їхнім здоров’ям, навчанням, дозвіллям.

Національна комісія із реабілітації жертв політичних репресій Івана Гончарука реабілітувала 29 квітня 2021 року. 

«Справа шилася білими нитками від самого початку і до кінця. До свідків були залученні діти вбитих сорок років тому радянських активістів, штатних та позаштатних працівників НКВД… Останнього розстріляного совєтами бандерівця реабілітовано! Сьогодні Національна комісія із реабілітації жертв політичних репресій нарешті повернула добре ім’я Івану Гончаруку. І дуже тішуся, що став до цього причетним», – підсумував член Нацкомісії, а нині воїн ЗСУ Володимир Бірчак.

Детальніше про Івана Гончарука читайте у статті «Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році».