Жінки проти танків, суд над активістами та доля Степлагу: спогади про придушення Кенгірського повстання
-
-
>
-
>
-
>
8535
Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули Перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Кенгірське повстання спричинило серйозні зміни в каральній системі.
Переговори з владою
27 травня розпочалися переговори із повстанцями Кенгіру. Разом із начальником табору, начальником політвідділу, начальником парткому, до табору прибули начальник Управління з нагляду за місцями ув’язнення прокуратури СРСР М. Вавілов, заступник міністра внутрішніх справ СРСР С. Єгоров, начальник ГУЛАГу МВС І. Долгіх.
Комісія в’язнів на чолі з Капітоном Кузнєцовим їх зустріла і розпочала переговори у приміщенні їдальні у присутності близько двох тисяч в’язнів. Біля Кузнєцова уже були представники націоналістичного конспіративного центру, які тримали ситуацію під контролем.
В’язні поставили перед владою вимоги:
«а) притягнути до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, а також розслідувати всі факти розстрілів в’язнів, що були у 1954 році;
б) не чинити репресії до членів комісії ув’язнених і не проводити відправку етапів до кінця розслідування, ліквідувати слідчий ізолятор і штрафний барак;
в) знизити термін ув’язнення засудженим на 25 років, а також змінити відношення до сімей в’язнів, засуджених за статтею 58;
г) відмінити заслання для осіб, звільнених із спецтаборів;
д)встановити оплату праці ув’язнених на рівні з вільнонайманими робітниками, підняти шкалу заліків до 5 днів і ввести восьмигодинний робочий день для всіх в’язнів;
е) відмінити урядові вироки табірних судів за статтею 58;
ж) дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок;
з) обмежити право адміністрації у питаннях робочої дисципліни стягнень із в’язнів, запроторення в ШІЗО лише з санкції прокурора;
и) встановити пільгові умови для заліків жінок;
к) приїзд у табір члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК».
Читайте також: Республіка свободи у Казахському ГУЛАГу: 70 років тому відбулося Кенгірське повстання
В’язні заявили, що до приїзду члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК на роботу не вийдуть. Наступного дня, 28 травня, для того, щоб у найкоротший термін припинити непокору в’язнів, начальник ГУЛАГу І. Долгіх видав наказ №101 про покращення умов утримання ув’язнених, дотримання законності і відновлення порядку у третьому табірному відділенні «Степлагу» МВС.
Згідно з цим наказом, в’язням 28-29 травня по радіо оголосиоли такі поступки:
- зняття замків з дверей і решіток із вікон житлових бараків, їдалень, санітарних приміщень;
- ліквідація слідчого ізолятора, як невідповідного своєму призначенню;
- враховуючи особливі умови роботи у Джезказгані, перегляд шкали нараховування заліків робочих днів ув’язненим, надання протягом трьох днів нових правил на затвердження керівництву МВС СРСР;
- у місячний термін виготовлять бланки книжок із заліків робочих днів, заповнять їх і видадуть в’язням;
- вжиття заходів для своєчасної видачі зарплати ув’язненим;
- забезпечення своєчасного виведення і забирання в’язнів з роботи, не допуск затримок їх як біля вахти житлової зони, так і на виробничих об’єктах;
- протягом семи днів облаштують кімнати для особистих побачень ув’язнених із рідними, а також введуть у дію вказівки МВС СРСР у цьому питанні;
- у жіночому табірному пункті облаштують кімнати гігієни;
- протягом одного тижня вивісять у житлових бараках в’язнів правила внутрішнього розкладу;
- забезпечать восьмигодинний безперервний відпочинок ув’язнених.
Виконано також й інші вимоги політв’язнів:
«Відповідно до наказу міністра внутрішніх справ СРСР, міністра юстиції СРСР, голови Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР і Генерального прокурора СРСР від 13 травня 1954 року «Про порядок звільнення ув’язнених, які стали душевно хворими або захворіли тяжкою невиліковною недугою» протягом одного місяця оформити справи на в’язнів, що підпадають під дію цього наказу, і направити їх у суд на предмет дострокового звільнення від покарання; начальнику і керівному складу табору встановити прийом ув’язнених з особистих питань; з усіх заяв, що поступатимуть, вживати заходи і результати доводити до заявників; покращити роботу спецвідділу для прийому від ув’язнених заяв до вищих інстанцій і своєчасного їх направлення адресатам; відповідно до наказу МВС, МЮ і Генерального прокурора СРСР від 5 травня 1954 року про виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 року «Про дострокове звільнення від покарання засуджених за злочини у віці до 18 років», оформити справи на осіб, що підпадають під дію цього наказу, і направити їх в суд на предмет дострокового звільнення або скорочення терміну покарання; керівництву табору спільно з адміністрацією госпоргану покращити трудове використання ув’язнених, вжити заходи до своєчасного забезпечення бригад матеріалами, інструментами, а також забезпечити виконання заходів охорони праці і техніки безпеки».
З цих часткових поступок влади на вимоги повсталих в’язнів Кенгіру стає очевидним той незадовільний стан, у якому перебували ув’язнені до повстання.
На охороні – бандерівці та «лісові брати»
На охорону зони кенгірські повстанці поставили людей, що мали військовий досвід – балтійських «лісових братів» та членів Української повстанської армії, їм допомагали ударні загони з чеченців. В’язні були погано забезпечені одягом, тож охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, вирішили одягнути першочергово.
Документи слідства неодноразово свідчать, що під керівництвом Віталія Скірука за вказівкою Герша Келлера і Енгельса Слученкова (табірне ім'я Гліб) з матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям «Степлагу» пошили взуття і форму на зразок одностроїв УПА.
Читайте також: Василь Фурсик: Кенгірський повстанець, який дочекався незалежності України
Насправді, це був звичайний одяг, можливо лиш прикрашений чимось для відрізнення охорони від інших повстанців Кенгіру. Шити щось типу уніформи не було часу й відповідних можливостей у технічному обладнанні.
Тим більше, що підпільна партизанська УПА офіційно не мала власного обмундирування, лиш окремі відділи створювали самошивні уніформи за одним зразком та відзнаки до них.
Характерною ознакою приналежності до УПА залишалися шкіряні ремені з тризубами на пряжках, головні убори (мазепинки, лещетарки, петлюрівки, кепі та ін.) із кокардами з тризубами, а також нашивки на одностроях. А їх виготовити в умовах концтабору було ще важче.
Відтак, тема форми УПА у кенгірців часто присутня в обвинувальному висновку Скірука для того, щоб винести йому жорсткіше покарання за його активну роль у повстанні.
Читайте також: Якими були форма та озброєння УПА
Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився у 1927 році у місті Великий Токмак Запорізької області, освіта – сім класів. Засуджений 6.08.1949 року військовим трибуналом Таврійського військового округу за статтями 58-1 «а» і 182 ч.1 КК РРФСР на 25 років ВТТ.
Анатолій Кострицький був чудовим спеціалістом по радіоелектротехніці, він зробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював нормальну роботу радіовузла при передачі текстів промов.
Читайте також: Кар’єру почав офіцером Червоної армії, а став полковником УПА: історія Петра Федуна
Коли в червні 1954 року зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань.
На прохання Слученкова Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню по виготовленню холодної та вогнепальної зброї. Виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива збройна сутичка із військами влади.
Як згадує білоруська повстанка Вєра Касмовіч, жінки брали активну участь у виготовленні скляного порошку, наповнюванні пляшок піском і вапном для кидання в очі на випадок нападу на них. І самі жінки на шиї носили хустинки з піском. Усі повстанці брали активну участь у спорудженні барикад.
Як зазначено у документах, під час повстання комендантом жіночої зони був Задула Ібрагімов, який виводив жінок також на спорудження загороджень.
Республіка свободи у умовах неволі
Колишні політв’язні-німці, які тоді там перебували, свідчать, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в’язні. Жінки прикрашали табір, шили і вішали прапори на дахах їдалень усіх трьох таборів.
Ковалі день і ніч кували у табірних кузнях ножі й своєрідні списи з віконних ґрат, жінки робили «гранати» з пляшок, наповнюючи їх бензином або хімікатами з лабораторії здобування кисню.
Михайло Сорока організував хор, який виконував «Гімн Кенгірського повстання» на його слова і музику, пісню «Любіть Україну» на слова Володимира Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей.
Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років
Гімн Кенгірського повстання
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагеря,
Розігнулись утомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не хочем носити ярма!
Впали мури, що нас роз’єднали,
І зустрілися брат і сестра,
Дочка з батьком, дружина із мужем,
І дівчину цілує юнак.
Перший подих свободи
Об’єднав всі народи.
Ми не будем, не будем рабами
І не хочем носити ярма.
Воєдино всі мови сплелися,
Одна віра колише серця.
У тривогах і на барикадах
Дівча разом з плечем юнака.
Наше гасло – Свобода
Для всього народу!
Ми не будем, не будем рабами
І не хочем носити ярма.
Автор слів – Михайло Сорока
«Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам’яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності», – згадує Емма Войцехович-Рафальська.
Читайте також: Як вітали з Різдвом із ГУЛАГу
Омеляна (Емма) Войцехович народилася у 1925 році в селі Конюхів на Львівщині. Після здобуття відповідної освіти працювала вчителькою. Допомагала УПА, працюючи медсестрою у підпільному шпиталі, зв’язковою УПА.
НКВС заарештували її у листопаді 1949 році й засудили на 25 років неволі. Під час повстання зустрілася з батьком, який сидів у чоловічій зоні. Звільнилася у 1956 році. Вийшла заміж за політв’язня-дисидента Віктора Рафальського, спільно виростили сина Богдана. Померла 5 березня 1993 року.
Дослідник Кенгірського повстання Микола Формозов зібрав чи не найповнішу колекцію фото учасників повстання. Він наголошує, що фотосправа у Кенгірі – особлива тема. У повсталому таборі працювало фотоательє, де політв’язні замовляли фотографії для друзів і рідних.
«Фотографа звали Говоров. Кострицькому вдалося організувати фотографування в Кенгірській тюрмі, після винесення вироку. Наскільки мені відомо, це єдині підпільні фото, зняті в камерах смертників в СРСР», – розповідає дослідник.
Влада занепокоєна масовою непокорою
Члени урядової комісії С. Єгоров, І. Долгіх і М. Вавілов 19 червня звітували Міністру внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику С. Круглову, що в 1-му і 2-му табірних відділеннях на роботу виходять всі, але ув’язнені виявляють велике зацікавлення до подій у 3-му табірному відділенні.
Чутки про події у 3-й зоні «Степлагу» поширилися далеко за межі табору, області і республіки. Про це свідчили факти попередження родичів, що їхали на побачення до в’язнів. Влада у своїх повідомленнях до повсталих в’язнів перелічувала поступки, на які частково пішла, навіть звітувала про певні покарання винних.
Зокрема, в одному зі звернень йшлося, що солдата охорони Калімудіна, який стріляв по колоні в’язнів 15 травня 1954 р., засудили до 4 років позбавлення волі. Окрім того, влада застерігала, що масова непокора політв’янів набрала антирадянського характеру зі всіма відповідними наслідками.
Ці повідомлення про поступки режиму, вважає історик В. Козлов, а також можливість проводити службові розслідування і передача по них висновків у прокуратуру для притягнення винних до кримінальної відповідальності, свідчать про високий урядовий статус комісії.
Але жодні вмовляння і обіцянки владою пільг та полегшень не впливали на повсталих. Багатозначними є факти, які прозвучали на партійних зборах первинної парторганізації 3-го табірного відділення «Степлагу» МВС, що відбулися за участю урядової комісії з Москви.
Читайте також: Воркута-1953: повстанці вимагали звільнити всіх політичних в'язнів
Багато в’язнів згадували, що жили впроголодь, а у виступі одного з працівників адміністрації табору йшлося, що наглядачі своєю поведінкою вросли в табір – за рахунок відходів від харчоблоку в’язнів вони вигодовували своїх свиней, а під час повстання відверто казали, що «горять на цій забастовці», бо нема чим свиней годувати.
Інший комуніст на зборах висловив жаль, що після Норильського повстання не прислухалися до пропозиції вивезти харчоблоки за межі зони, тоді б кенгірські повстанці на штрафному пайку так довго б не протрималися.
Представник урядової комісії І. Долгіх на партзборах зазначив, що табори захопилися господарчою діяльністю, і замість перевиховання в’язнів – дресирували їх, бо всі табірні стіни, тамтешні споруди, клітки зроблені для дресирування тварин, а не для людей.
І. Долгіх наголосив, що повстанські події, що відбуваються у таборі, спричинили розгубленість працівникам табору, проте обстановка і умови роботи змінилися, а «робота з ув’язненими і є їхнє виробництво».
Але у Москві вирішили, що вже досить чекати на мирне вирішення справи повстанців. 21 червня С. Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у Кенгір прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять екіпажів танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ.
Разом із технікою 24 червня у Кенгір С. Єгорову надійшла телеграма С. Круглова:
«Обговоривши обстановку у Степовому таборі, комісія у складі Руденка, Сєрова і Круглова прийшла до висновку про те, що непокору в’язнів у 3-му табірному відділенні і кримінально-злочинну діяльність організаторів цієї непокори треба присікти... Метою операції має бути – зламати опір...»
Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині
Танки проти жінок
26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ.
Після цього в зону через пробитий у стіні отвір увійшли 5 танків Т-34, 1 600 солдатів із 98 собаками, 3 пожежні машини. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах. Почалася кривава розправа.
В'язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. У страшній кривавій боротьбі у наступ пішли танки. Солдати-піхотинці кидали у в’язнів газові шашки і стріляли. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених.
Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує:
«Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного...»
Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі
«Я була в центрі, а довкола мене танки давили живих людей», – записала у спогадах Л. Бершадська.
Очевидець подій Н. Кекушев описує ще один із епізодів придушення повстання:
«Проломи швидко розширялися танками і піхота стала входити в зону. Мимо нашого барака проплив танк. Позаду йшли автоматники у повній бойовій готовності. Радисти передавали команди генералів, які розташувалися на вишках стрілків. Декілька автоматників підійшли до нашого барака. Якщо у першого, хто виходить з барака почнуть стріляти, то решта не вийде. Вистрілів немає, ми виходимо з барака. Перше, що впадає в вічі, – маленька пікетниця – українська дівчина, яка лежить обличчям вниз. Вона безстрашно несла вахту біля пролому. Через п’ять кроків від неї півколом вистроїлося біля двадцяти солдатів з наготовленими автоматами. У правій руці дівчина стискала нашу «зброю» – арматурну палицю. Слідів крові й зовнішніх ран не було помітно. Худенькі ноги були взуті у великі табірні черевики, а тільце ховалося у потріпаний табірний бушлат зі слідами знятих номерів. Все своє свідоме життя вона провела у таборах. Двадцятишестирічною дівчиною її вивезли в Німеччину. Там вона зійшлася зі своїм земляком, теж вигнанцем. Потім тяжке повернення на батьківщину, сортування, слідство, довге сидіння в тюрмі, табір перед етапом. За цей час у неї народився син. Для «мамок» тюремне начальство виділило окрему камеру. Дитину тримали окремо. Годування відбувалося через спеціальне віконце. Дитина невдовзі померла, її смерть нікого не здивувала. Матір відправили в наш табір. Вона не дожила кілька місяців до звільнення».
Читайте також: Одягнули вишиванки й застрелилися
Багато з учасників Кенгірського повстання розповідають різні епізоди, які вкарбувалися в їхню пам’ять під час придушення повстання. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка ціною свого життя дівчина-українка.
Повстанці Кенгіру виявили свій героїзм не лише у сміливості повстати проти цілої карально-репресивної системи СРСР, а й в останньому своєму опорі при придушенні повстання. Вони вирішили зустріти свою смерть у бою під час повстання, а не загинути від щоденної рабської праці, знущань і катувань.
«Ми відчули себе не «номерами», а людьми», – зауважив у своїх спогадах Вагаршак Батоян.
Документи слідства значно занижують кількість знищених повстанців, оскільки перед комісією МВС поставили завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами.
В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 чоловік. В інших – 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 отримали тілесні пошкодження, із солдат лише 40 отримали тілесні пошкодження і контузію.
Водночас, у документах сказано, що «у масовій непокорі 3 табірного відділення «Степлагу» брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок». Основну масу в’язнів в табірному відділенні складали (72%) засуджені за зраду Батьківщини та інші тяжкі злочини (оунівці, балтійські націоналісти).
На таку кількість повсталих вказана кількість загиблих у придушенні повстання виглядає достатньо сумнівною. Точна кількість загиблих досі лишається невідомо.
За спогадами учасників подій, у середньому убитих і покалічених повстанців було близько 700 осіб. Цю цифру загиблих називає у своїх спогадах і політв’язень Ян Цилинський.
Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем
Після придушення…
У ході операції придушення Кенгірського повстання, за даними слідства, на території житлової зони табірного відділення, у бараках, а також в ув’язнених вилучили: 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка «фінки», 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 штук інших видів гостро ріжучих і металевих предметів.
Про інший конфіскат свідчить і Акт на знищення речових доказів із кримінальної справи № 84. Щоб скомпрометувати повстанців, адміністрація концтабору пустила чутку серед населення Казахстану, яке дізналося про Кенгірське повстання, ніби війська стріляли холостими патронами, а в’язні самі вбивали один одного.
В’язнів не поставили, як раніше, копати могили (щоб уникнути зайвого розголошення); це зробили військові. Біля 300 чоловік закопали в зоні, решту – десь у степу.
Читайте також: «Эвакуировать по 1 категории»: що відомо про вбивць в'язнів Луцької тюрми
Спогади очевидців природно відрізняються одне від одного, оскільки кожен з них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій.
Ганна Борецька згадує:
«Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ. Там напоготові стояли «чорні ворони». До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у «чорні ворони» і повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей».
Загиблих повстанців Кенгіру поховали у степу – розповідає інший учасник повстання Ілько Тафійчук:
«Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими».
Табірна влада заарештувала 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили у справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили до тюрми.
Тисячу у'язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, відправили у «Дальстрой» і в Озерний табір. Про вивезення в’язнів із Кенгіру в одному з листів М. Сорока згадував:
«В порту Ваніно держали нас два місяці. Хвороба помогла мені з інвалідами виїхати з Магадану сюди, де я зараз. На жаль, ця траса, що тягнеться на 700 км (з Тайшету до Лени) належить до найгірших місць ув’язнення в Сов. Союзі. От цього року, ще у липні-місяці, тих, що не хотіли висісти в штрафному лягері (бо таки безправно і протизаконно везли), посіяли кулеметами по закритих вагонах, пізніше розбили вагони і живих витягали гаками. Постійні етапи мають служити методом тримання в страху й послуху. Дуже жалую, що виїхав з Магадану. Ніде нема таких свинств, зловживання і безправ’я, як тут».
Читайте також: Спогади дисидента Валентина Мороза про підпільника Михайла Сороку
Суд над активістами
У липні-серпні 1954 року тривало розслідування причин Кенгірського повстання. Попереднє розслідування завершилося 29 серпня 1954 року. Карна справа про звинуваченню Слученкова, Келлера та інших №84 складається із п’яти томів, останній том містив речові докази (10 пакетів-підшивок).
29-31 серпня начальник слідчого відділення режимно-оперативного відділу «Степлагу» МВС СРСР старший лейтенант Дерюгін склав обвинувальний висновок активістам повстання. 31 серпня його затвердив начальник режимно-оперативного відділу «Степлагу» МВС СРСР капітан Васильєв.
У справі №84 обвинувачувані: Енгельс Слученков, «Герша Келлер», Віктор Рябов, Юрій Кнопмус, Капітон Кузнєцов, Зайдула Ібрагімов, Валентин Іващенко, Віталій Скірук, Анатолій Задорожний, Анатолій Кострицький, Болеслав Геріньш, Марія Шиманська, Іозас Кондратас.
Їм інкримінували злочини за статтями 59-2 ч.1 «а», 59-3 і 58-14 КК РРФСР, ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна», ст.2 ч.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року «Про посилення охорони особистої власності громадян».
Серед перелічених злочинів у обвинувальному висновку, зокрема, йдеться:
«...За час масових безчинств ув’язнених третього табірного відділення з 16 травня до 26 червня 1954 року і невиходу на роботу в’язнів у кількості 5200 осіб, нанесено збитків народному господарству на суму 3 902 000 рублів. Було зірвано державний план будівництва і своєчасного введення в експлуатацію промислових і комунально-побутових об’єктів тресту «Казмідьбуд» і Міністерства кольорової металургії СРСР. Сума загальних збитків, нанесених державі у результаті безчинств, саботажу, бандитизму серед в’язнів третього табірного відділення Степового табору ВТТ МВС, складає 4 708 621 руб. 61 коп.»
Суд над активістами Кенгірського повстання проходив із 21 липня до 8 серпня 1955 року в місті Джезказган. Головою суду був член Верховного суду Казахської РСР Тлегенов, народними засідателями – Шейн, Татімов, секретарем – Владімірова.
Як записано у вироку суду, Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка було засуджено на 10 років ув’язнення, а «згідно з указом від 13 січня 1953 року «Про заходи для зміцнення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед в’язнів у виправно-трудових таборах» – до вищої міри кримінального покарання, розстрілу. На підставі ст. 49 всіх звинувачених вважати засудженими до розстрілу».
Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка
Точно відомо, що 18 вересня 1956 року розстріляли Г. Келлера і Ю. Кнопмуса, який перед смертю встиг передати записку з повідомленням, що їх зрадив К. Кузнєцов. За інформацією М. Формозова, Е. Слученков відсидів у таборах аж до 80-х років.
Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Шиманській, Кондратасу змінили покарання «на підставі ст. 49 звинувачених вважати засудженими згідно з ст. 59 п.3 на 10 років ув’язнення, окрім Шиманської, якій на підставі ст.51 знизити термін до 5 років».
А. Кострицького звільнили у травні 1957 року. Він трагічно загинув 19 вересня 1995 року в селі Ярців на Івано-Франківщині, де проживав о тій порі.
Із трьох жінок, що входили до складу комісії політв’язнів, засуджили лише одну Марію Шиманську. Лідія Супрун загинула під час придушення повстання, Ганну Михайлевич перевели до тюрми, як і Віталія Скірука.
Читайте також: Арештували у 15: історія волинянки із Забороля, яка пройшла сталінські табори
Із приречених на розстріл вижив лише волинянин Віталій Скірук. Він написав прохання про помилування Голові Верховної Ради К. Ворошилову, який його задовільнив. Проте звільнили Скірука лише через 10 років – 1966 року.
Він проживав у Луцьку, де дочекався проголошення незалежності України. Був активним членом Волинського братства вояків УПА. Помер 13 січня 1998 року.
Капітон Кузнєцов, попри смертний вирок, не був розстріляний. Одразу після придушення повстання 27-29 червня 1954 року він за власним бажанням написав на ім’я заступника міністра С. Єгорова і членам комісії МВС СРСР і Прокуратури СРСР повідомлення, де повністю видав усіх організаторів Кенгірського повстання.
Цей документ зіграв негативну роль у звинуваченнях активістам повстання. К. Кузнєцов детально описав хід повстання, вказавши головними його організаторами українських націоналістів. Щодо свого головування у комісії в’язнів під керівництвом і повним контролем Конспіративного центру, Кузнєцов писав:
«Мені довелося грати неблагородну роль артиста, але не маріонетки... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу».
І далі: «Я не заперечував наполегливості націоналістів бути присутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і прокуратури... Залишався в комісії з метою добитися того становища, яке було після другого протесту в’язнів, намагався знайти шляхи для виходу в’язнів на роботу, а також прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі, про що повідомив вам через прокурора «Степлагу» Нікологорського».
Ціною зради К.Кузнєцова не розстріляли. У жовтні 1954 року справу переглянули і відправили на дорозслідування (згодом слідство визнало звинувачення у співпраці з німцями в роки війни недоведеним).
8 серпня 1955 року виїзна сесія Верховного суду Казахської РСР засудила його до розстрілу як керівника комісії повсталих в’язнів, але у вересні 1955 р. К. Кузнєцов потрапив під амністію, 30 листопада це рішення замінили на 25 років ув’язнення у ВТТ.
Тож Кузнєцова перевели у «Карлаг». У листопаді 1957 року його справу припинили, а в квітні 1960 року він вийшов на волю і поселився в місті Анапа Кустанайського краю Казахстанської РСР.
Читайте також: КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ
Доля «Степлагу»
За свідченням політв’язня Яна Цилінського, у 1956 році «Степлаг» як табір особливого призначення агонізував. Ув’язнені ходили без номерів на одежі і спали у бараках без решіток на вікнах. Нові засуджені за статтею 58 у табір не поступали.
«Степлаг» поповнювався за рахунок переведення ув’язнених з інших таборів, що мало менше економічне значення. Влітку 1961 року табір припинив свою діяльність.
Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі.
Була проведена реорганізація виправно-трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час повстання.
Здійснили перегляд всієї системи кадрів, що займались наглядом над ув’язненими, з вимогою більш суворої репресивної політики. Поступово почалось демонтування величезної мережі концентраційних таборів, чим змінювалась сама роль МВС в економіці країни.
ГУЛАГ як економічна «імперія» міг вижити тільки за умови посилення терору і беззаконня, однак це було прямим протиріччям потребам бюрократичного апарату.
Тому здійснили повну реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) були скасовані; в’язнів, що відбували термін ув’язнення у ВТТ, перевели до колоній, а особливо небезпечних – до тюрем.
Основною метою примусових робіт оголосили перевиховання ув’язнених, а не експлуатацію їхньої праці. Це «перевиховання» носило тоталітарний характер, було спрямоване на нівелювання особистості. За кілька років звільнили дві третини ув'язнених, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.
ГУЛАГ реорганізували, зменшилась роль концтаборів і в економіці СРСР.
Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році
