Республіка свободи у Казахському ГУЛАГу: 70 років тому відбулося Кенгірське повстання
-
-
>
-
>
-
>
6366
Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно відбулося у третьому табірному відділенні «Степлагу», що базувалося на південно-східній околиці селища Кенгір поблизу великого селища міського типу Джезказган, яке було районним центром Карагандинської області Казахської РСР.
Кенгір – селище, розташоване за декілька кілометрів північніше Джезказгана на річці Каракінгір. На початок 1950-х років до структури «Степлагу» МВС СРСР входило 9 табірних відділень.
На середину 1954 року їх залишилося 6: 1-е – у селищі Джезказган (Рудник), 2-е – у селищі Перевалка, 3-е – в селищі Кенгір, 4-е – у селищі Джезди, 5-е – в селищі Теректи і 6-е – у селищі Східний Коунрад.
На території 3-го табору розташовувалися три табірні пункти: 1-й – жіночий, 2-й і 3-й – чоловічі. 1-а зона була відділена від 2-ї і 3-ї господарським двором. Кожний пункт був відділений від інших саманними стінами без вогневих зон, мав свій окремий вхід, так звану вахту.
На території 3-го відділення були зосереджені також речові і продовольчі склади. На території табпунктів розміщувалися штрафні бараки з карцерами, санчастина, бані, торгівельні точки (мовою в’язнів – ларки), різні майстерні та інші приміщення службового і господарського призначення.
В’язні 3-го табірного відділення працювали на будівництві заводів і фабрик, клубної площі, 6-го і 10-го кварталів (спорудження житлових будинків майбутнього міста Джезказган). Окрім того, частина в’язнів працювала на підсобних і допоміжних роботах (молочно-товарна ферма і т.п.), інша частина була зайнята у господарській табірній обслузі.
На 10 червня 1954 року в «Степлагу» проживало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінок. Українці у цьому таборі складали 46,3% (9596 осіб), ув’язнені з республік Балтики – 22,4% (4637 осіб), росіяни – лише 12,8% (2661 осіб).
Більшість ув’язнених (14785 осіб – 71.4%) були засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58-1, “а” і “б”), 1421 осіб (6,8%) – за бандитизм; 1202 (5,8%) – за шпигунство, 1140 (5,5%) – за участь в антирадянських змовах; «троцкістсько-бухаринські агенти» складали всього 78 осіб (0,3%).
Читайте також: До Сибіру: перший ешелон з репресованими волинянами вирушив зі Здолбунова 80 років тому
Українці та балтійці складали 69 % табірного населення. Зокрема, українців було 46%, тобто 9596 осіб, балтійців 22,4% – 4637 осіб., росіян 12,8% – 2661 осіб., білорусів – 877, кавказців – 574, поляків – 379, німців – 359.
У третьому табірному відділенні «Степлагу» перебувало 5617 ув’язнених, з них – 3203 чоловіки, 2414 жінок; 72% із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини; у 44.7% (2512 осіб) термін ув’язнення складав 25 років примусових робіт; більше половини народжені після 1920 року.
Водночас, у документах сказано, що «у масовій непокорі 3 табірного відділення Степлагу брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок». Перші прояви опору в’язнів у Кенгірі відбулися наприкінці 1953 – на початку 1954 років.
Читайте також: Арештували у 15: історія волинянки із Забороля, яка пройшла сталінські табори
Адміністрація таборів реагувала по-різному: подекуди йшла на лібералізацію внутрішнього режиму, на певну регламентацію використання рабської праці; в інших табірних управліннях, де керівництво було в руках тупих і жорстоких виконавців, намагались культивувати старі сталінські традиції, навіть шляхом затягування виконання тих розпоряджень (наприклад, не зачиняти бараків на ніч, скасувати номери на одязі), які йшли в ГУЛАГ із Москви.
Влада й сама була незадоволена становищем у концтаборах. ЦК КПРС постановою від 12 березня 1954 року «Про основні задачі МВС» зауважив, що МВС незадовільно виконує важливу державну справу з перевиховання в’язнів, у зв’язку з чим було ухвалено рішення «Про покращення роботи виправно-трудових таборів ГУЛАГу ВМС з перевиховання в’язнів».
У квітні 1954 року на партзборах Степлагу піднімалося питання про трудову дисципліну, були побажання для розрядки обстановки якомога швидше покращити умови утримання в’язнів.
Читайте також: «Збережіть свою українську душу й вірте в нашу перемогу», – закликала ОУН депортованих під час операції «Запад»
Зокрема, було зазначено, що в’язні недостатньо забезпечені майном і харчуванням, про грубе ставлення охорони до ув’язнених, безпідставне запроторення їх до штрафних ізоляторів та інше.
Вибухонебезпечна ситуація у 1954 року в Кенгірі наростала. Її можливі наслідки вже були відомі з повстань у Воркуті та Норильську влітку 1953 року. Переміщення в’язнів були тепер недостатні для утримання спротиву, що невпинно зростав у всіх концтаборах.
Якщо раніше така практика була успішною, то скоро вона стала основною причиною поширення руху опору у концтаборах.
Від 1952 року управління «Степлагу» наголошувало на необхідності ізоляції українських і балтійських націоналістів від інших ув’язнених і водночас зауважувало, що це неможливо здійснити через величезну їх кількість. Умови перебування в’язнів були нестерпні.
«Заборонялось під час руху дивитися в сторону або вверх, тільки вниз, під ноги. За найменше порушення цього одразу карали всю колону: клали обличчям на землю, часто у багнюку, калюжі, сніг, і конвой бив порушника. Постійно над нами висіла загроза свавільного вбивства від рук охоронців. Одним з покарань було позбавлення листування з домом, хоча взагалі дозволялося відправляти лише два листи на рік. Годували в таборі переважно червивою рибою, зіпсованою солониною, січкою, змерзлою картоплею. Овочів ми не бачили. При цьому на складах були доброякісні продукти, які інколи поступали на табірні кухні, але до ув’язнених рідко і мало доходили, бо їх розкрадала табірна обслуга. Техніки безпеки на виробничих об’єктах майже не було», – описав становище в’язнів перед повстанням в’язень-вірменин Вагаршак Батоян.
Читайте також: Воркута-1953: повстанці вимагали звільнити всіх політичних в'язнів
Протести політв’язнів «Степлагу» розпочалися ще у 1953 році. Взимку охорона тричі самовільно відкривала вогонь в ув’язнених і вбила кілька чоловік; 8 листопада 1953 року був масовий перехід чоловіків-в’язнів у жіночу зону, що супроводжувалося непокорою адміністрації табору; 25 грудня 1953 року у знак протесту на роботу не вийшло 160 політв’язнів.
На початку квітня 1954 року протягом 4-5 днів на роботу не виходило понад 2 тисячі в’язнів, 14- 15 квітня 1954 р. у 2 зоні не вийшли на роботу всі ув’язнені у протест проти побиття в’язня Травника.
22 квітня 1954 р. з Новосибірського виправно-трудового табору (ВТТ) і з таборів Колими прибув етап із 494 кримінальних злочинців, яких помістили у третій табірний підрозділ, де перебували в'язні, засуджені за контрреволюційну діяльність, тобто переважно націоналісти.
Кримінальники, яких ще називати побутовиками, мали допомогти табірній адміністрації розправлятися з політичними в'язнями.
Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка
Початок повстання
У 1954 році у Кенгірі трапився випадок, коли вартовий Калімудін 15 травня випустив автоматну чергу по ув'язнених, внаслідок чого було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 було поранено.
З документів дізнаємось, що протягом 16-18 травня солдати і працівники табору понад 35 в'язнів побили (у кількох випадках було нанесено важкі тілесні пошкодження), у той час, як легкі ушкодження отримали лише 2 табірних працівники.
Лише через 2-3 місяці після придушення Кенгірського повстання слідство встановили, що «у застосуванні зброї не було потреби».
Ввечері 16 травня політичні в'язні на чолі з волинянином Віталієм Скіруком та іншими українськими націоналістами групою понад 60 чоловік подолали паркан між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор третього табірного відділення «Степлагу», звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між табірними пунктами.
Читайте також: Василь Фурсик: Кенгірський повстанець, який дочекався незалежності України
Так в’язні об'єдналися у боротьбі проти свавілля адміністрації. О 22 того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, внаслідок чого 18 осіб вбили , 70 поранили, з числа табірного персоналу – 10 поранили.
Вранці 17 травня протести у таборі продовжилися, тому адміністрація видала наказ про введення вогневих ліній між зонами із застосуванням зброї по порушниках. Але повсталих це не зупинило, і вогневі точки були зняті, щоб уникнути великих людських жертв.
По факту повстанських та інших кримінально-карних дій ув’язнених 3-ї зони Степлагу 17 травня порушили кримінальну справу.
Причинами масової непокори політв’язнів, як зазначено у документах слідчої справи № 84, були: незаконне застосування зброї до в’язнів у період з 1950-1954 рр.; безпідставне утримання під вартою в штрафному ізоляторі; незаконне застосування зброї в ніч з 16 на 17 травня 1954 року; скарги в’язнів на умови утримання.
Передбачаючи наростання руху опору, на зустріч із в'язнями із службовим розслідуванням конфлікту 19 травня у «Степлаг» прибули: заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант В. Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника управління прокуратури СРСР О. Самсонов.
Щоб вгамувати непокору в’язнів, вони повідомили про Указ Президії Верховної Ради СРСР і наказ міністрів МВС, прокуратури і юстиції «Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів».
Після трьох днів переговорів чиновники пообіцяли розслідувати випадок розстрілу 17-18 травня. В'язні знову вийшли на роботу, але працювали погано.
«Західні українці і литовські націоналісти разом із чечено-інгушами виходили на роботу лише з метою зв’язку з в’язнями рудника, де також перебували їхні люди», – свідчать документи.
Ув’язнені націоналісти готувалися до масштабного повстання. Знаючи про мету привезення у табір кримінальників, лідери політичних в'язнів – українські націоналісти – провели переговори з їх лідерами.
Націоналісти нагадали їм, як протягом багатьох років у концтаборах захищали політичних в'язнів від сваволі адміністрації і кримінальників, і переконали, що цього разу знову перевага на їхньому боці, тому краще спільно діяти проти табірної адміністрації.
Читайте також: Лише росіяни вважають, що українського націоналізму бути не може. Цитатник Василя Кука
За свідченням Олександра Солженіцина, політв’язні зуміли переконати кримінальників у тому, що понад 2600 політичних в’язнів супроти 650 побутовиків-кримінальників не найкраща для останніх ситуація для війни, тому краще діяти спільно проти табірної адміністрації.
«Події відбувалися незворотньо. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було нидіти – він би розпався і почалася б внутрішня війна», – писав Олександр Солженіцин.
Учасник Кенгріського повстання Ференц Варконі стверджує, що «дії шестиста новоприбульців були вмонтовані до плану повстання, саме вони повинні були його розпочати».
Запідозривши або довідавшись від агентів про цю змову, табірна адміністрація 23 травня вивезла із зони 421 кримінальника в інше місце ув’язнення, а зруйновані огорожі між зонами відновила.
Це було прямим порушенням домовленостей під час переговорів із владою табору і дало привід до початку повстання. Проте офіційно датою початку Кенгірського повстання вважається 16 травня, коли в’язні вперше вчинили опір сваволі адміністрації.
Проте офіційно датою початку Кенгірського повстання вважається 16 травня, коли в’язні вперше вчинили опір сваволі адміністрації.
Як зазначено у документах, «з 16 травня цього року весь контингент ув’язнених у Кенгірі, у кількості 6500 осіб, відмовився виходити на роботу». До 7 тисяч страйкарів приєдналося 12 тисяч в’язнів, що працювали на рудниках за 20 км від Кенгіру.
Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі
Другий період повстання
У ніч на 24 травня політв'язні почали нову хвилю повстання. За їх ініціативою ті кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у заборі, що межував з жіночою зоною. Слідом за кримінальниками, «щоб їх вгамувати», у жіночу зону увійшли політв'язні.
Всю адміністрацію в'язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих.
У ніч з 24 на 25 травня ходили по бараках і закликали не виходити на роботу. 25 травня понад чотири тисячі в’язні третього табірного відділення «Степлагу» відмовилися вийти на роботу.
Читайте також: КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ
Міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці».
У телеграмі Міністру внутрішніх справ СРСР С. Круглову йдеться, що контингент 3-го табірного відділення 25 травня цього року на роботу не вийшов, відмову від роботи мотивує:
«Чому заклали повністю стіну у жіночу зону, навіщо забрали побутовий контингент, адже побутовики нам не заважали, а допомагали».
Цей документ також підтверджує змову політв’язнів і кримінальників. Як стверджує Марта Кравері, наміри кримінальників щодо жінок не були агресивними: під час повстання не було зафіксовано жодного випадку згвалтування.
Поступово змінювалося мислення ув’язнених і відносини між ними. Така зміна була пов’язана переважно з тим, що засуджені за 58-ю статтею користувалися авторитетом у кримінальників.
Із зростанням рівня організованості політв’язнів вони послідовніше чинили опір адміністрації і кримінальному середовищу та шанобливо ставилися до жінок.
За спогадами Н. Кекушева, все відбувалося без будь-яких ексцесів, жодна з жінок не була ображена, за цим строго слідкували всі, і в жіночій зоні за весь час «сабантуя» підтримувався зразковий порядок.
Для розслідування застосування зброї 17-18 травня в'язні утворили свою комісію, до якої вибрали по двоє з кожного пункту третього табірного відділення.
До неї увійшли: Капітон Кузнєцов (звільнений вранці 18 травня із СІЗО, який сам зголосився керувати комісією), Вагаршак Батоян, Семен Чінчаладзе, Олексій Макєєв, Любов Бершадська і Марія Шиманська.
Як зазначено в документах слідства, цю комісію утворили самі в’язні в період непокори. Але у інших документах слідства уточнено функцію комісії: табірна комісія на чолі з К. Кузнєцовим вибрана не для організації масових безпорядків, а для переговорів і зв’язку з представниками МВД і Прокуратури СРСР.
Читайте також: Сестер Бандери в Сибіру оберігала батькова Біблія
Керівник – росіянин. Примусово
Капітон Кузнєцов – найбільш суперечлива постать Кенгірського повстання. Він народився 1913 року в селі Медяниково Воскресенського району Саратовської області. Був безпартійний, мав вищу освіту. До 1948 року працював агрономом райсільгоспвідділу Ростовської області.
У травні 1942 року, бувши в лавах Червоної армії командиром полку, мав ордени і медалі, але потрапив у німецький полон. У Перемишльському таборі військовополонених за рекомендацією зонденфюрера Райтера у жовтні 1942 року К. Кузнєцова призначили комендантом табору російських військовополонених.
У 1948 році радянська влада засудила його на 25 років неволі «за співпрацю з німцями та участь у каральних операціях проти польських радянських партизанів».
К. Кузнєцова повторно арештували 29 грудня 1953 року за нелегальну відправку на волю листів з критикою табірних порядків. У архівних документах збереглися ці листи К. Кузнєцова до коханої жінки та їхнього сина (колишня дружина загинула від рук німців, а четверо дітей виховувалися в інтернаті).
В одному з листів до сина К. Кузнєцов розповів, що нацисти за організований саботаж і диверсії в тилу його разом із групою 14-ти чоловік прирекли до смерті у німецьких тюрмах і концтаборах, де він пробув майже 3 роки.
К. Кузнєцов обурювався, що його – ветерана війни – тримають в ув’язненні і звинувачують у тому, що приречений німцями до смерті, залишився живим.
В листі до жінки Кузнєцов описував, що став хворим, старим, що умови утримання в’язнів жахливі, а також зауважує: найгірше, що розстріли в’язнів у радянських концтаборах проводять «комуністи з ветеранами війни, які захищали Батьківщину».
О. Солженіцин зауважив, що з огляду на біографію К. Кузнєцова і приєднання його у таборі до малочисельної групи комуністів українські націоналісти не мали до нього довіри, особливо після обрання його головою комісії повсталих в’язнів.
Увечері 24 травня представники націоналістичного конспіративного центру, який організував Кенгірське повстання, поставили перед Кузнєцовим питання про переобрання комісії найближчим часом.
На зборах у справі переобрання комісії 25 травня вирішальну роль відіграли націоналісти, висунувши кандидатури своїх однодумців. Від жіночого табірного пункту на місце Бершадської членкинями комісії стали українки Лідія Супрун і Ганна Михайлевич.
Лідія Супрун народилася у 1904 році в Одесі. До ув’язнення проживала у селі Бідків Надвірнянського району Станіславської області. Мала середню педагогічну освіту, до війни працювала вчителькою.
Засуджена 1945 року за ст. 54-1 «а» і 54-11 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.04.1943 року до 15 років каторжної праці.
Причиною покарання у документах вказано, що «Супрун, проживаючи на окупованій німцями території, добровільно вступила в члени ОУН, де мала псевдо «Орел». За завданням станичного керівника для УПА збирала серед населення продукти харчування, підготувала двох жінок в члени ОУН, вивчивши з ними 10 заповідей ОУН. При відступі німецьких військ займалася збором інформації про радянську армію і передавала її у підпільний центр ОУН».
Ганна Михайлевич народилася у 1927 році в селі Славське на Львівщині, закінчила сім класів. У 1945 році її засудили за ст. 54-1 «а» на 20 років каторжної праці.
Причиною покарання у документах вказано, що «у 1943 році вступила в члени ОУН. З 1944 року за завданням ОУН носила естафети в села. У вересні 1944 року була призначена районовою ОУН – старшою сільської сітки 13 населених пунктів (жіноча сотня ОУН)».
Читайте також: Волинянки нагороджені в УПА
Від другого табірного пункту замість Батояна і Чінчаладзе в комісію обрали Омеляна Суничука, Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова (табірне ім’я – Гліб). Українець Омелян Суничук – колишній воїн УПА і священик.
Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині
На чверть німець за лінією батька, Юрій Кнопмус народився у 1915 році в Петербурзі, мав вищу освіту. У 1945 році засуджений військовим трибуналом за ст. 58-1 «а» на 10 років ВТТ, у 1951 році засуджений табірним судом «Горлагу» за ст. 58-10 ч.1 і за ст. 19-58-2, 11 на 25 років.
Причиною покарання у документах вказано, що «перед війною Кнопмус проживав у с. Ново-Романівка Ставропольського краю, де залишився на окупованій німцями території й виконував обов’язки старости села. У 1942 році добровільно вступив у німецьку фельджандармерію при 371-й піхотній дивізії. У 1943 році виїхав у Берлін».
«Смерш» у 1944 році арештував Кнопмуса у Польщі. В ув’язненні в 1948 році Кнопмус брав активну участь в організації повстання, «маючи намір обеззброїти охорону і захопити зону у свої руки».
Росіянин Енгельс Слученков був лідером кримінальників, які приєдналися до повстання. Він народився у 1924 році в селі Борки Шацького району Рязанської області, закінчив 8 класів. У 1945 році засуджений військовим трибуналом 3-ї ударної армії за ст. 58-1 «б» на 10 років ВТТ.
Вдруге засуджений у 1948 році військовим трибуналом військ МВС при «Дальстрої» за ст. 1 ч. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року «Про посилення охорони особистої власності громадян» на 10 років ВТТ.
Утретє засуджений 1952 року табірним судом Озерного табору за ст. 58-10 і 58-11 КК РРФСР на 10 років.
Причиною покарання у документах вказано, що «Слученков 1944 року здався у полон німцям, де у червні того ж року добровільно вступив у так звану «Російську визвольну армію». Пройшов підготовку на курсах комскладу і у листопаді 1944 року отримав звання підпоручника, був призначений старшиною резерву офіцерського складу. У листопаді 1944 року став співпрацювати з органами німецької розвідки, закінчив 1945 року розвідувальну школу і був закинутий у розташування частин Червоної армії з завданням зсередини розкладати війська і збирати шпигунські відомості. Відбуваючи покарання в Озерному таборі, в липні 1950 року Слученков разом із ув’язненим Кареліним організував підпільну групу «Товариський союз», метою якої був спротив на випадок застосування репресій з боку радянської армії до ув’язнених. Проводив антирадянську агітацію і вербував до своєї організації в’язнів».
Від третього табірного пункту у комісію увійшов вірменин Артавазд Авакян. Він народився у 1917 році в селі Сизнак Степанакертського району АзРСР. Отримав вищу освіту, викладав педагогіку і психологію в Учительському інституті.
Засуджений у 1949 році судовою колегією з кримінальних справ за ст. 72 ч. 2 КК АзРСР на 25 років ВТТ за те, що «у 1936 році Авакян активно підтримував антирадянську троцькістську організацію у м. Єреван. Будучи викладачем Учительського інституту систематично проводив антирадянську націоналістичну агітацію».
Hеорганізована комісія в’язнів складалася з 10 осіб: К.Кузнєцов, Е.Слученков, Ю.Кнопмус, М.Шиманська, Л.Супрун, А.Михайлевич, О.Макєєв, А.Авакян, О.Суничук, Семкін. Проте кількість членів комісії була несталою, Конспіративний центр часто присилав у комісію нових людей для роботи і контролю над ходом повстання.
Прізвище Семкіна у складі комісії ув’язнених згадується лише один раз у схемі керівництва Кенгірським повстанням, яка збереглася у матеріалах слідства. Інших даних про нього немає.
Читайте також: Конференція поневолених народів: подія на Рівненщині, яка заклала традиції спільної боротьби
Про Марію Шиманську із слідчих документів дізнамося, що вона народилася 1904 року у Ленінграді. Походила з родини робітників, мала вищу освіту і фахову спеціальність економіста. У 1936 році її Особлива Нарада НКВС СРСР за троцькістську діяльність засудила на п’ять років ВТТ, також виключили з КПРС.
Після відбуття першого терміну ув’язнення Марію Шиманську відправили на заслання у м. Акмолинськ, де вона працювала старшою економісткою на заводі «Казахсільмаш». Але у 1950 році її повторно заарештували, нібито за антирадянську агітацію серед населення. Засудили за ст. 58-10 ч.1 і ст. 58-11 КК РРФСР на 10 років неволі.
Член комісії Олексій Макєєв народився у 1913 році у Чкалов у родині робітників. Освіта вища, до арешту працював учителем географії. У 1941 році його засудили за ст. 58-10 ч.2 на 10 років. Вдруге засудили у 1942 році за ст. 58-10 ч.2 на 10 років ВТТ.
Утретє засуджений у 1947 році табірним судом «Степлагу» за ст. 58-10 ч.1 на 10 років. У документах слідства причиною арештів і засуджень вказана антирадянська агітація.
О. Макєєв не довго був членом комісії, оскільки під впливом К. Кузнєцова не поділяв позиції націоналістів, які керували Кенгірським повстанням, а тому у найзручніший для себе час втік від повстанців за зону і здався владі.
К. Кузнєцов не дозволяв собі демонстрації будь-яких антирадянських настроїв, виступав за припинення повстання і вихід на роботу, ці його погляди підтримували і деякі члени Комісії. Знаючи все це, українські націоналісти зумисне, залишили К. Кузнєцова на чолі Комісії політв'язнів.
Обрання Кузнєцова головою комісії було потрібно, щоб надати цьому повстанню менш виразний антирадянський й антиросійський характер і тим самим у майбутньому зберегти від репресій і помсти каральної системи якомога більшу частину активних учасників повстання.
Під приводом безпеки Кузнєцову виділили особисту охорону, щоб тримати його під постійним наглядом і перешкодити йому втекти з табору. Факт такої охорони підтверджують і матеріали слідства, де, зокрема, йдеться:
«Навіть так званий «голова комісії» Кузнєцов і той охороняється злочинцями – не тому, що Кузнєцову хочуть забезпечити життя, а з бритвою в руці примушують бути організатором їх розгулу».
А. Кропочкін у спогадах зазначав:
«Зрозуміло, що забастовку затіяли «західники», «бандерівці» – так ми їх називали, росіяни… І після заклику до забастовки настало певне заціпеніння, і перша думка: «Чим все це закінчиться?». Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато «москалів», відбули хто половину з десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками забастовки, то заручниками. Потім воно так і стало».
Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем
Головний – Конспіративний центр
Насправді керівництво повстанням взяв на себе Конспіративний центр із українських і балтійських націоналістів. Повсталі навмисно оберігали справжніх своїх лідерів від ризику.
Колишні члени ОУН не дозволили ввійти у керівництво Михайлу Сороці – провідному члену ОУН, людині, яку вважали ідейним патріархом політв'язнів у радянських концтаборах.
В’язні пам’ятали, що у 1952 році Михайло вже був засуджений до смертної кари за організацію підпілля у концтаборах, тож введення його до комісії, могло бути дуже небезпечним. Влада згодом обов’язково скористалася б цим фактом, щоб остаточно поквитатися з лідером політв’язнів.
«Михайло Сорока до комісії не ввійшов. Однак своїм табірним досвідом, своїми порадами Сорока був неоцінимий», – вважає автор книжки «Чайки Кінгіру» Йосип Кульчик.
Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років
Основна робота і відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито. Про те, наскільки керівництво Кенгірського повстання було контрольоване українськими націоналістами, О. Солженіцин зазначив:
«Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу».
Донедавна постать Герша Келлера була загадковою й маловідомою. Завдяки відкритості архівів радянських спецслужб в Україні знайшлася кримінальна справа по обвинуваченню, за якою є можливість дізнатися його біографію.
Читайте також: Спогади дисидента Валентина Мороза про підпільника Михайла Сороку
Він народився в 1924 році в селі Буковці на Львівщині (колишня українська Холмщина, нині – Підкарпатське воєводство у Польщі). До 1938 року вчився у селі Турка, закінчив 7 класів. Після нацистської окупації на початку Другої світової війни єврейська сім’я Келлерів переселилася у село Бинево.
У 1941 році їх звідти через нову прикордонну зону переселили в село Аненберг Славського району на Львівщині. Герш Келлер працював дорожнім майстром Славського району.
У червні 1942 року він із сім’єю потрапив до нацистського концтабору в місті Сколе. За спробу втечі нацисти розстріляли його батьків і 8-річну сестру. Герш Келлер зумів втекти. Товариш дав йому свою довідку про особу і він, видавши себе за українця Михайла Пенделя, найнявся на роботу в іншому селі.
Однак, коли господарю стало відомо від колишнього односельчанина Герша, що у нього працює єврей, він мусив повідомити поліцію. Не чекаючи арешту, знову втік.
В одному з сіл він зустрів місцевого районового ОУН Миколу Калинича і пішов до нього на роботу. За кілька місяців Гершові, якого знали як Михайла Пендаля, запропонували вступити в УПА. Він уже був знайомий з бандерівцями, тож знав за що вони воюють.
Читайте також: Співає Мандик Хасман. Історія єврея з Волині, який в УПА боровся з нацистами
В УПА Герш вступив добровільно, отримавши псевдо «Сорока». Та воювати довелося недовго. За кілька місяців 6 вересня 1944 року, Келлер потрапив у полон до червоноармійців, а згодом його запроторили на 10 років у табори.
У документах слідства йдеться, що Келлера засудили 1944 року за ст. 58-1 «а» і 58-11 КК РРФСР на 10 років ВТТ за участь в ОУН і УПА, вдруге у 1948 році покараний табірним судом «Карлагу» за ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4.06.1947 року за крадіжку державного майна на 10 років.
Втретє Келлера засудили 1950 року за ст. 59-3 КК РРФСР «за вбивство у таборі кухаря». Під час повстання в’язнів «Степлагу», Герш Келлер був одним із його організаторів, керував відділом виготовлення зброї для самозахисту. За це згодом влада його розстріляла.
Членкиня комісії в'язнів Ганна Михайлевич усе життя зберігала написане Келлером кров’ю освідчення у коханні, яке він, за переказом М. Формозова, зумів передати їй перед стратою. Герша Келлера розстріляли 18 вересня 1956 року. А в 1991 році реабілітували, вказавши, що у 1944 році його вина не була доведена.
Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина
Як свідчать документи про Кенгірське повстання, зокрема матеріали слідства, організованим виступом бранців керував Конспіративний центр націоналістів, переважно українських.
У документах збереглася детальна схема: головним керівним органом був Конспіративний центр; йому підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди. Члени Конспіративного центру були засекречені, і прізвища усіх так і не встановили.
Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: Іозас Кондратас, Віктор «Ус», Омелян Суничук, Вахаєв, Герш Келлер.
Біографічні дані Вахаєва невідомі. Іозас Кондратас народився 1913 року в селі Кінка Попилянської волості у Литві. Мав вищу юридичну освіту. Належав до організації литовських націоналістів.
Уперше засуджений 1941 року Особливою Нарадою при НКВС СРСР на 8 років ВТТ, удруге – 19.08.1951 року Судовою Колегією з кримінальних справ Кокчетавського облсуду за ст. 58-10 ч.1 КК РРФСР на 10 років ВТТ.
Українець Віктор Скірук мав табірне псевдо «Ус». Він народився у 1929 році у селі Мстишин Луцького району Волинської області. За націоналістичну діяльність у Луцькому педагогічному училищі 24 липня 1948 року військовий трибунал МВС Волинської області засудив його за ст. 54-1 КК УРСР на 25 років ВТТ.
Комісії політв’язнів підпорядковувалися відповідальні чергові у табірних пунктах: 1 т/п – М. Шиманська, 2 т/п – Фіш, 3 т/п – Гончаров, а також групи постачання на чолі з М. Шиманською і санітарів на чолі з А. Авакяном.
Передбачаючи силові дії влади, в'язні готувалися до оборони. Воєнний відділ очолив Келлер. Цьому відділу підпорядковувалися: лабораторія з виготовлення вибухових речовин на чолі з Лобастовим, хімічна лабораторія з видобутку водню під керівництвом Релена.
У кожному табірному пункті призначили командира пункту опору і керівника штабу: 1 т/п – З. Ібрагімов, Валентин Іващенко, 2 т/п – Лежава, Вахаєв, 3 т/п – Задорожний, Долгополов, 4 т/п – Варуняк, Драк.
Усі вони мали у своєму підпорядкуванні командирів корпусів, бараків, секцій, бригад, контрольних постів, ударних бригад із чеченців.
Відділ безпеки, який очолив Е. Слученков, створений для виявлення агентів табірної адміністрації, яких вона завжди мала серед в'язнів. У документах слідства в назві відділу слово «безпеки» скрізь українською мовою.
Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка
Очевидно, це збережено для доказу того, що цей відділ був створений на зразок Служби Безпеки УПА. Він мав три підрозділи комендатура і поліцейська дільниця (очолював В. Іващенко), розшукове бюро (входили Віктор «Ус», Мельников, Хартанович), тюрма (очолив Рябов).
Литовський націоналіст Іозас Кондратас керував всіма балтійськими націоналістами і, будучи юристом за фахом, організував Бюро збору скарг в'язнів про злочини в «Степлазі», яке підпорядковувалося комісії в’язнів. Йому допомагав Геннадій Литвинов.
Агітаційна праця повстанців
Від 24 травня урядова комісія, яку створили у зв'язку з повстанням, куди увійшли керівники ГУЛАГу і Прокуратури СРСР, розпочала через радіо і гучномовці вмовляти в'язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. Ув’язнені розуміли, що обіцянки влади часто були лише на папері.
У відповідь на ці заклики Конспіративний центр 1-2 червня 1954 року утворив відділ пропаганди на чолі з Ю. Кнопмусом.
До складу відділу входили: радіовузол (в'язні давали у відповідь свої радіопередачі і виступи), рупористи (виголошували заклики до солдат не підкорятися табірній адміністрації і не вбивати невинних людей), наочної агітації (малювали бюлетень, карикатури), друкарі (випускали листівки), розповсюджувачі листівок (розкидали їх за зону на повітряних зміях), агітатори, священики (відправляли богослужіння, вінчали закоханих).
На радіовузлі працювали: Сапрін, Анатолій Кострицький, Ліпко, Курсаков, Шахватов, «Борис Олексійович», Котенко; до рупористів належали: Комаров, Касимов, Пескін, Гриневич, Зель, Гончаров.
У підрозділ наглядної агітації входили: Бойко, Коротин; розповсюджувачами листівок були: Зехов, Соболєв, Ямало-Чото, Худенко.
У підрозділ друкарів входили: Шілівський, Густів, Судороженко; агітаторами були: Грикало, Бакастов, Соніч, Король; священики: Куява, Бережний, Григорій, Зора.
Повстанці виготовили повітряну кулю з листівками для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: «Ганьба берієвському свавіллю!», але після злету куля зачепилася за паркан і згоріла.
Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали за допомогою повітряних зміїв за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовою загальним накладом понад 600-700 екземплярів.
За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випускали плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Вночі вони по радіо зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги.
Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році
Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули Перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Кенгірське повстання спричинило серйозні зміни в каральній системі.
Про подальшу долю повстанців та вплив Кенгірського повстання читайте у наступній статті.
