«Усі були проти системи», – спогади Сергія Годлевського про Революцію на граніті
-
-
>
-
>
-
>
4476
Вплив студентської революції на майбутній вибір був очевидним. В ті дні українське суспільство стало іншим. Щось перевернулося у свідомості мільйонів людей. Молоде покоління витримало цей іспит.
2 жовтня 1990 року назавжди змінило історію України. Центр столиці на два тижні став епіцентром політичних мітингів та дискусій. В Києві, на Майдані, який тоді мав назву Площа Жовтневої революції, з’явилися намети.
Група студентів, переважно з київських та львівських вишів, оголосила голодування і висунула політичні вимоги. Серед яких:
- дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року;
- відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;
- прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ; недопущення підписання нового Союзного договору;
- повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території республіки юнакам подальших призовів.
Організаторами акції були Українська студентська спілка, яку тоді очолював Олесь Доній та Студентське братство Львова (голова — Маркіян Іващишин). Третім співголовою акції, від студентства сходу України, був керівник УСС Дніпродзержинська Олег Барков.
Комендантом наметового містечка обрали студента IV курсу Київського державного університету імені Тараса Шевченка Тараса Корпала.
Спочатку акція планувалася під стінами Верховної Ради, але там їх зустріли посилені загони міліції. Тому інша частина, яка опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед монументом Леніну, прийняла рішення зайняти позиції й розгорнути наметове містечко просто там.
Все було зроблене за лічені хвилини, тож, коли правоохоронці отримали сигнал, позиції були зайняті й хлопці стали в кордон, щоб захистити їх. Міліція так і не наважилась розігнати демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення масових акцій в центрі міста.
Голодування тривало 16 днів, які кардинально змінили обличчя тодішньої, багато в чому ще радянської, України. Серед сотень тисяч студентів був й волинський історик та краєзнавець, який нині у лавах Збройних сил України, Сергій Годлевський.
Він родом із села Галичани Луцького району. Ще змалку вбирав в себе повстанські історії краю.
«У нас фактично всі родини були пов'язані з УПА. Моя тітка була в УПА. Вона загинула в жорстокий спосіб. І моя тітка, і моя бабуся, вони були членами «Просвіти». Я виховувався біля свого дідуся та бабусі. Мій перший університет проходив на березі, де пасли корів. Я завжди так кажу, що я пас корів з петлюрівськими солдатами. Вони мали досить поважний вік, їм було більше 70 років, ну а я мав відповідно 12, 13, 15. Вже пізніше я знав, що Торчило та Тит Харчук, були петлюрівськими солдатами», – розповів Сергій Годлевський.
Велике значення на освіту та становлення мав Андрій Фещук – член ОУН, організаційний референт проводу Берестечківського району. Його він називає своїм вчителем.
«Наче ми й читали те, що давала радянська влада, але за всіма цими розмовами вдома я почав говорити такі гасла, що «краще умерти у боротьбі, як ходити в кайданах». Баба казала, що більше його туди не впускайте, «бо він нас під тюрму доведе». Але це передавалося, тобто і розповіді дідуся, розповіді й інших людей. Я розумів, що таке була «Просвіта». Я вже мав якесь поняття, якщо всіх трактують, хто боровся за незалежність України, бандитами, то не може бути такого, щоб в нашому селі всіх, тих, що судили на сьогоднішній день, такі порядні люди, що всі були злочинці. І це десь в мене закладалося, що так не може бути», – пригадує пан Сергій.
Сергій Годлевський каже, що його покоління мало певну дуалістичну систему.
«Ми були комсомольцями, тому що у нас не було варіанту іншого, щоб не бути. Ми не могли б вступити в вищі учбові заклади, я вже не кажу про кар'єру, але просто своє життя влаштувати. Друге питання, що ми все це розуміли. З однієї сторони, ми ходили на всілякі «октябрські свята» і так далі, на всякі паради. Разом з тим ми святкували Різдво, Великдень, десь сиділи тихенько колядували. І мені в багатьох випадках ця так звана підпільна віра набагато була чистіша, ніж нинішня офіційна», – каже чоловік.
У 1985 році Сергій Годлевський вступив на історичний факультет педагогічного інституту в Луцьку. Після закінчення першого курсу він два роки відслужив у радянській армії. Студентом знову став в 1988 році.
«Я пам'ятаю, що перед тим у Луцьку проходило якесь свято. Було все на стадіоні. Я не знаю, чи це спортивне, чи якесь може музичне свято, щось таке було. Рух студентів і рух молоді тоді був значно активніший. В місті діяла Спілка студентів незалежних поглядів. З'їжджаються хлопці й кажуть, що починається в Києві рух, буде студентська голодівка. Ми почали передзвонювати. По-моєму, що цією справою займався Анатолій Шваб і Віктор Ковальчук», – пригадує Сергій Годлевський.
Студенти передзвонили знайомим до Львова та вирішили підтримати цю акцію. Збереглося навіть фото біля старого корпусу історичного факультету, де луцькі студенти стоять з плакатом «Київ, ми з тобою». Таким чином, вони підтримали початок цієї голодівки.
«Після цієї акції дуже багато було просто шоку. А що в Києві робиться? Цю акцію ми зробили перед першими парами. Тут залишається частина наших людей, що будуть робити рух. Але головна підтримка – це треба їхати туди», – згадує чоловік.
Студенти неабияк ризикували, адже розуміли, що за підтримку такої акції їх могли виключити з університету. Крім того, це привернуло б увагу відповідних спецслужб.
«Паралельно в Луцьку проходила студентська голодівка теж. Я не можу всіх тих пригадати осіб. Така була ще організація Спілка української незалежної молоді. І Руслан Тимощук, він точно голодував. І вони поставили табір біля обкому під ялинками. Там була палатка. Їх було, по-моєму, четверо тоді. Вілендко, Тимощук, ці двоє точно, ну ще було двоє хлопців. Але коли ми поїхали, тут були, ну ми не тільки шестеро були на історичному факультеті, тобто тут була ціла плеяда нас, які були у цій спілці студентів», – каже Сергій Годлевський.
Цей рух відбувався на Майдані, біля Лесі Українки. Тоді й зародилося Волинське студентське братство. Це було об'єднання двох вузів – Волинського педінституту імені Лесі Українки й філії Львівського політехнічного інституту. Тоді також приєдналося й педучилище.
«Ну і фактично приїжджає той самий Репко Роман, він приїжджає до Києва. Він побачив, що там вже вже певне більше тижня, як у нас була голодівка, ми вже, звичайно, і фізично змінилися. Він каже «хлопці, це все не даремно, Луцьк кипить». У нас піднялася така ситуація, що все класно, все йде так, як ми хотіли», – пригадує чоловік.
Сергій Годлевський був Києві вже з третього дня. Наметове містечко мало чітку організацію. Крім голодувальників, які вдягнули білі пов’язки, тут організували й групу допомоги та охорони наметового містечка (такі люди мали чорні пов’язки).
Окремо були намети для пресгрупи та медиків. Кожного дня голодувальники проходили медичне обстеження, студентам у критичному стані рекомендували виходити з голодування. Але на їхнє місце приходили нові. Загалом в акції взяли участь біля півтори сотні студентів.
«Перекрили Хрещатик, поставили свої вимоги. Тоді були такі традиційні речі, вводили такі мітинги, демонстрації по Києву. І це вставали всі вузи. І кожен день казали, що там, наприклад, був такий провід, штаб», – розповідає захисник.
За словами Сергія Годлевського, студентською голодівкою керували двоє людей – Маркіян Івацишин та Олесь Доній. Це була Київська спілка. Але були люди, які займалися саме проводом. Ігор Коцюрупа відповідав за силовий блок, Михайло Канафотський – за господарчий.
«Я так розумію, що влада дала таке завдання, що «нехай собі водять хороводи». Нехай ходять з демонстраціями, але не припиняйте навчання. Тобто, щоб вузи не стали. На цій студентській голодівці було поєднання дуже різних людей. Там були з анархічними поглядами, рун-віристи були, прихильники греко-католицької церкви. Хтось написав на спині «Вимагаю визнання УПА борцями за волю України». Хтось був класичний демократ. Це було поєднання всіх і вся, але всі були проти системи, проти комуністичної партії, тому всі були союзиками. Але дуже різні люди. Потім так і сталося в Україні, тобто вже були члени якихось партій, спілок, різних релігійних, громадсько-політичних, культурних товариств», – розповідає чоловік.
Студентів відвідували політики та дисиденти, частими гостями табору були й лауреати першого фестивалю «Червона рута» Едуард Драч та Марія Бурмака. До голодувальників приєдналася народна артистка України Ніла Крюкова, приходила Ліна Костенко.
«От коли ми проривалися наверх, ми йшли біля Верховної Ради, це так зване містечко потім поділилося. Нижній табір, ми йшли табором наверх. Тоді просто вставав весь Київ. І тоді була дана така команда прорвати цей кордон міліцейський. Але це не можна порівняти з побиттям, що було на Майдані. Спеціально нас ніхто не бив. Тобто тут прецедент був з нашої сторони, ми порушували. Коли ми проривалися до Верховної Ради, і там всі полягали на землю, і нас заблокували. Тоді вже депутати Верховної Ради не могли вийти. А Верховна Рада складалася з двору. Була Народна Рада і була це більшість комуністична. Вже це заблокувалося, вони вже боялися туди ходити і вся така була ситуація. Десь була добра шарпанина, бо мені розірвали штани. Але я пам'ятаю кілька людей, яким ніхто там нічого не зробив, просто проламувалися десь під натовпом», – розповідає Сергій Годлевський.
Переломним стало 15 жовтня, коли в Києві оголосили загальний студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а на Майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей.
Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко.
«Я пам'ятаю, що перед Верховною Радою був Ростик, член товариства «Лева». Він каже: «Хлопці, зараз нас будуть брати». Ми так лягли всі. І, каже, постарайтеся максимально себе згрупувати. Ну і ти чекаєш так, що воно серце калатає, що це все зараз почнеться. І все немає, і година, і немає, ну вже так починаєш розслаблятися. Але та демонстрація не припиняється, там далі воно все кипить. Ми ж нічого там не маємо, ні палаток, нічого. І тут починається. Вже люди просто почали йти, вже знали, що ми там прориваємося. Між нами кордон міліції, і тут нас вони оточили. Йде хтось, там знімають куртку, скручують, кидають куртки, щоб там на чомусь лягти. Потім до вечора вже з'явилося якихось кілька розкладушок. І так утворився верхній табір. Так ми вже зустріли незалежність», – каже чоловік.
До Верховної Ради запросили лідерів акції. Позицію студентів з трибуни парламенту озвучив Олесь Доній. Після численних дискусій 17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» (лише 38 були «проти») прийняла рішення частково задовольнити вимоги студентів. Віталія Масола відправили у відставку. Інші вимоги пообіцяли виконати по змозі.
Сергій Годлевський пригадує, що тоді вперше потрапив в сюжет центрального радянського телебачення.
«Йшла така демонстрація, і один студент зі Львова з медінституту йшов з пов'язкою «Союзний договір для України», такий щит в нього висів, на руках і на ногах були кайдани. Він йшов в тих кайданах. Перший йшов Хрест, потім йшов січовий стрілець і йшов козак. Потім він йшов з тими кайданами, потім йшли депутати, трималися всі так за підруку, а потім ми там йшли. Він точно не проривався, але яким чином ті кайдани потрапили на верхній табір, я не знаю, ну вони там лежали. Вже коли Верховна Рада, це вже було пізно ввечері, останній день, вона приймає, що вимоги голодуючих студентів взяти до уваги, починається загальне таке святкування. Ми вже думали, що якщо вони прийняли до уваги, то вже все це і буде виконано. І я пам'ятаю, що це телебачення там знімало. Я підняв ті кайдани і так кидаю. На мені шапка мазепинка. Це дуже ефектно вийшло», – згадує Годлевський.
В сім'ї Сергія вже здогадувалися, що він не поїхав «перебирати картоплю в колгосп».
«Сидить моя бабуся, батько й мати дивляться телевізор, і тут центральне телебачення показує. Вона каже: «Діти, все, вони точно посадяться. Готуйтеся». Вона ж бачила ці всі страхіття. Бабуся дуже сильно боялася цих речей. Вона боялася, що я наражаю не лише себе, а й всю сім'ю», – каже чоловік.
Під час перебування Сергія в Києві на ім'я родини навіть прийшла телеграма від історичного факультету: «Просимо з'явитися на факультет у зв'язку з поведінкою вашого сина».
Люди, яких об'єднала Революція на граніті й досі підтримують зв'язок.
«Ми практично всі спілкуємося. Найближче я спілкуюся з Володимиром Собчуком, бо він зараз є директором Наукової бібліотеки Волинського університету. Він на сьогодні теж служить у Збройних силах України. Так, Володька Собчук з Віктором Ковальчуком. Тетяна Колєшчинська – активна учасниця з філологічного факультету, золота людина. Коли останній раз ми спілкувалися, я був під Авдіївкою. Ні в кого з наших тих людей не було відчуття, що ми були не там, чи що ми робили дурниці. Це така світла сторона. Може через те, що все-таки на наше щастя. Мені 56 років, але вся моя боротьба з цим, чим я займався, завершується успіхом», – каже чоловік.
Сергій Годлевський вважає, що студенти були тією силою, яка допомогла дати тріщину в системі.
«Я щаслива людина. Ми дали перший сигнал. Не тільки студенти, бо там було дуже багато різних структур, рухів, людей. Але студенти теж внесли не цеглину свою, а цілу стіну, до розвалу системи. 1991 рік – проголошення незалежності. Потім я займався викладацькою роботою. Другий такий сплеск – це 2002 рік, навіть раніше, скажімо так, 2000 рік. 2002 рік – вибори до Верховної Ради і 2004 – Помаранчева Революція. Я її зустрів в Полтавській області, в Миргородському виборчому окрузі, там очолював штаб Ющенка. Ющенко переміг там. І я вважаю, я переконаний в тому, що Помаранчева революція – це теж був ще один щабель до нашої перемоги. Ми тоді зломили ту систему. Третій Майдан, який би він не був трагічний, і всі ці наслідки, які є після нього, навіть по нинішній день, але це теж наша перемога. Нас вже не можна колоною зібрати назад. Багато з нас заплатимо за це, ми відійдемо в інший світ. Але це вже такий став процес, він вже невідворотній», – каже Сергій.
Головне питання про розпуск Верховної Ради – так і не було втілене в життя. Хоча навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом.
Читайте також: Волинська Голгофа: що варто пам'ятати про Трагедію Луцької тюрми
Фото з архіву Сергія Годлевського
