стрічка

Вишиванки та український театр стали пристрастю: історія херсонки, яка пережила окупацію та вивчає українську культуру

13 Березня 2024, 10:40
Інна Микуцька розгортає прапор України в Італії, 2024 рік / Фото Інни Микуцької 3099
Інна Микуцька розгортає прапор України в Італії, 2024 рік / Фото Інни Микуцької

Ранок після чергової «ночі шахедів» в Одесі був прохолодним, а сама Одеса – спорожнілою. Так тепер часто, каже пані Інна, з якою ми зустрілись. 

Інна Микуцька – херсонка, яка пережила окупацію рідного містаі вже під час масштабних обстрілів виїхала до Одеси. Її «хроніки вишиванок» підкорили людей по всьому світу: Інна вже роздала багато інтерв’ю про те, як вишивала в окупації, наближаючи перемогу, і писала про це у Фейсбук — буквально під носом у ФСБ.

«Ми так багато страждали за можливість фотографуватись із прапором рідної країни»

Інна – корінна херсонка: народилась і майже все життя прожила в Херсоні. Майже, бо вже понад рік живе в Одесі. Невтішні обставини допомогли їй втілити свою давню мрію.

«Я навіть житло зараз винаймаю саме на тій вулиці, де хотіла жити. Я втілила в життя багато своїх мрій, але довго до них йшла», — усміхається пані Інна. 

Втілювати великі мрії вона стала вже тоді, коли виросла донька.

«Дев’яності для мене були дуже важкими. Я фактично сама ростила доньку. Заробітки були різними: доводилось і шити, й торгувати. Чого тільки не було. Але все життя любила історію та екскурсії. Дуже хотіла стати екскурсоводкою. Зрештою, стала — вже у зрілому віці», ― ділиться жінка.

Поштовхом до втілення мрій для Інни стала саме донька Олександра. У 2018 році Інна перемогла в номінації «Арт-мама» міського конкурсу «Мама року». Там вона вчергове впевнилась, наскільки важливою для неї є доньчина підтримка.

«Я багато чому навчилась у Саші й продовжую навчатись. Вона не така, як я. чітко знає, чого хоче і досягає цього». 

Інна з донькою Олександрою / Фото Інни Микуцької
Інна з донькою Олександрою / Фото Інни Микуцької

Так, Саша стала прикладом для Інни у багатьох сферах, а головне — надихає Інну на те, аби мама отримувала те, чого так давно хотіла.

«Насправді йти до мрії не так і складно: варто лише наважитись — і таке враження, що зірки складаються саме так, як потрібно для тебе», – ділиться жінка.

Сертифікованою гідесою Інна стала після 45 років. Вона пишається цим і надихає інших.

«Немає віку, якщо йдеться про мрію», — каже Інна Микуцька.

Ще задовго до окупації Херсона Інна Микуцька закінчила курси гідів, отримала відповідний сертифікат і водила екскурсії Херсоном. Багато їздила й областю. Справжньою насолодою для неї були екскурсії до Кінбурнської коси. Протягом двох років повномасштабного вторгнення спогади про Кінбурн болючі для Інни.

«Так, Кінбурн для мене зараз ― це біль. Як там зараз все понівечила війна, це просто жахливо. Окупація для Кінбурна триває – і росіяни нещадно знищують неймовірну природу тамтешніх місць. Не знаю, що нам залишиться зрештою і чи можна буде хоча б думати про відродження екскурсій на Кінбурн. Османська фортеця, про яку можна довго розповідати неймовірні історії й люди з задоволенням їх слухали та насолоджувались природою, знову у вогні ― в прямому сенсі», ― розповідає жінка.

Кінбурн, Лемурійське озеро, Джарилгацький маяк ― усі ці локації Херсонщини нині в окупації, й всі їх Інна називає своїми місцями сили.

Інна Микуцька розгортає прапор України на Кінбурні у 2021 році / Фото Інни Микуцької
Інна Микуцька розгортає прапор України на Кінбурні у 2021 році / Фото Інни Микуцької

 

Однією з «фішок» екскурсій у виконанні Інни був величезний прапор України: фото з ним було обов’язковим після екскурсії на Кінбурн, фотографувались із ним і на інших екскурсіях. Інна дивом зберегла його в окупації в Херсоні, а згодом розгорнула і в Києві.

«Якісь вищі сили вберегли мене й мою родину в Херсоні тоді. Пригадую – і досі моторошно. Нас зупинив блокпост росіян (під час окупації в Херсоні блокпостів в місті було багато і вони постійно змінювали локації, — ред.). В моєму рюкзаку був прапор України. Якби росіяни його знайшли, а обшукати вони могли всюди в будь-який момент, непереливки було б і мені, і всім у машині. Але минулось. Не знаю, яким дивом», ― пригадує жінка.

До Києва Інна потрапила наприкінці 2023 року ― вперше в житті.

«Так, я дійсно вперше була в Києві. Після окупації, живучи в Одесі, я відвідую багато виставок і різних культурних заходів. До Києва приїхала саме на виставку», ― каже екскурсоводка.

Традиційно для себе Інна Микуцька зробила цілу фотосесію в різних локаціях Києва із прапором України. Традиція фото з прапором лишається незмінною.

«Ми так багато страждали за можливість фотографуватись із прапором рідної країни», ― каже вона.

Інна Микуцька з прапором України у Києві, вересень 2023 / Фото Євгенії Вірлич
Інна Микуцька з прапором України у Києві, вересень 2023 / Фото Євгенії Вірлич

В окупації вишила свою вишиванку Перемоги

Як і для більшості херсонців, для Інни Микуцької 24 лютого 2022 року розділило життя на «до» і «після». До окупації Інна була дуже активною: проводила екскурсії, мала по кілька зустрічей на день. Натомість довелось буквально причаїтись, зважувати кожен крок і кожне слово.

«Так, ми виходили в місто, навіть ходили в кафе, бачились із друзями ― але кожен вихід був ризикованим. У безпеці тут ніхто не жив», – згадує жінка.

В окупації Інна продовжила займатись улюбленою справою — вишивала. Вишиванки Інни Микуцької поступово стали своєрідним херсонським брендом – особливо під час окупації, адже окрім вишивання вона також публікувала у Фейсбуці «Хроніки вишиванки». Це були  пости, в яких Інна описувала життя в окупації та власні емоції та ілюструвала ходом роботи.

«Звісно, протягом якогось часу ми вірили в чарівні 2-3 тижні, мріяли про швидке звільнення. Треба розуміти, в якому інфополі тоді опинився Херсон: про нас дуже мало говорили, а ми майже не отримували інформації про те, що відбувається. Обласна влада взагалі зникла, з офіційних осіб ― лише херсонський мер. Тому ми були раді будь-якій інформації. Звісно, з часом прийшло розуміння, що це все надовго», ― розповідає херсонка.

Працюючи за своєю «вишиванкою Перемоги», Інна мріяла, що як закінчить ― перемога й настане. Мріяла разом із кицькою на ім'я Коша.

Коша вдома 30.06.2022 / Фото Інни Микуцької
Коша вдома 30.06.2022 / Фото Інни Микуцької

 

«Хроніки вишиванок… Випрана і випрасувана вишиванка Перемоги. Вона ж музейна. Готові зустрічати перемогу і проводити екскурсії про моду в художньому музеї. А Коша спить у літній резиденції, на балконі. Потеплішало ― і ми перенесли майстерню туди. Сонячна сторона й можна шити без окулярів», ― цей пост Інна написала 2 квітня 2022 року. До деокупації Херсона тоді лишались ще понад сім місяців. 

Зробивши один виріб, Інна продовжила вишивати далі. 

У червні 2022 року стало особливо важко. Окрім того, що посилились репресії з боку росіян, зник і український мобільний зв’язок. Але Інна продовжувала писати свої хроніки на Фейсбуці, хоча це було дедалі важче.

«Віконце свободи закривається великими віконницями», — так колись сказав мій друг. Так, так і є... Без зв'язку практично, без можливості зв'язатися з рідними та друзями... Без можливості пересуватися кудись із Херсона. Без роботи, без усього... Таким стало моє місто зараз. Нас «звільнили» від життя, залишивши жалюгідне існування... Я вірю і знаю, що все зміниться на краще, але не знаю коли! І навіть у кошмарному сні не могла уявити, що опинюся у світі, в якому довіряти людям небезпечно... Я помічала, що люди переходять на шепіт, якщо поруч хтось проходить. Чи було таке раніше в Херсоні? Думаю, ні. Чи це надовго? Як знати... Навіть після звільнення це залишиться на якийсь час. Ми не знаємо, хто ходить нашими вулицями, кого привезли визволителі... З якою метою? Прям шпигунський роман, тільки не книжковий, а реальний... І чим довше ми в окупації, тим складнішою буде ситуація. Вірю, що нам не доведеться чекати 8 років (відсилка на окупацію Криму, частини Донецької та Луганської областей, — ред.). Сорочка шиється, вчора і сьогодні – колір настрою жовтий та трохи чорного. P.S. Зараз 7 ранку, пост з'явиться, коли десь знайду інет», ― писала жінка.

Вишиванка Перемоги ― непростий виріб. Це копія вишиванки з картини з колекції Херсонського художнього музею. Того самого, який росіяни обікрали буквально на очах в Інни: коли грабували музей, Інна мешкала неподалік. Картину також викрали ― невідомо, де вона знаходиться зараз. Можливо, у Криму чи Санкт-Петербурзі.

Михайла Брянського «Портрет дівчини у вишиваній сукні»
Михайла Брянського «Портрет дівчини у вишиваній сукні»

Фрагмент вишиванки Перемоги / Фото Інни Микуцької
Фрагмент вишиванки Перемоги / Фото Інни Микуцької

 

Коли росіяни розмістились буквально під вікнами, подруга сказала переїхати до неї

Розмовляючи про окупацію і нинішнє життя, ми з Інною гуляємо Одесою. Інна живе поруч із багатьма відомими туристичними локаціями Одеси, тому дістатись пам’ятника Дюку або постаменту, де колись височіла російська імператриця Катерина, можна пішки менше, ніж за пів години.

Одеса, постамент, де був пам
Одеса, постамент, де був пам

Одеса сумна. Людей у місті небагато. У вихідні дні в Одесі традиційно гучно ― але місто сильно відрізняється від того, яким було до 2022 року. Нині в ньому фанера замість вікон, повністю закритий мішками з піском Дюк, майже порожній Приморський бульвар, закриті для проходу мости ― і колючий дріт, який забороняє прохід легендарними сходами. Ці деталі нагадують, що війна повсюди. Колись тут було багато кав’ярень ― нині око «чіпляє» лише одна.

Фасади багатьох будинків мають фанеру замість вікон / Фото Євгенії Вірлич
Фасади багатьох будинків мають фанеру замість вікон / Фото Євгенії Вірлич

Втім, екскурсоводи на Приморському бульварі, як і раніше, пропонують свої послуги всім охочим. 

«Та ні, дякую, я сама можу екскурсію Одесою провести», ― віджартовується Інна.

Вона розповідає, що неодноразово на таку відповідь місцеві гіди влаштовували їй справжні іспити: розпитували про пам’ятки.

«Але це було так наївно. Ну який порядний одеський гід не знає, скільки насправді поверхів у Одеського оперного?!» — сміється Інна.

Котик на Приморському бульварі в Одесі / Фото Євгенії Вірлич
Котик на Приморському бульварі в Одесі / Фото Євгенії Вірлич

Вид на море і понівечений російськими обстрілами одеський порт нагадують окупацію Херсона. Інна розповідає, що влітку 2022 року росіяни заїхали на територію заводів, поблизу яких вона жила. З вікон квартири Микуцька бачила чи не все, що вони завозили. 

«Розповіла про це подрузі, яка на той момент уже виїхала. Вона сказала: Інна, переїзди до мене ― квартира ж вільна», ― пригадує вона.

Інна розуміла, що, перебуваючи на заводах, росіяни можуть і обстрілювати будинки поруч, і замінувати територію, і підірвати цехи під час виїзду. Перебувати там дійсно було небезпечно. Порадившись із донькою, Інна вирішила переїхати до подруги. Там разом із вірною пухнастою помічницею Кошею продовжувала вишивати. 

А ще ― разом із подругою ходила до Дніпра годувати птахів. Це було своєрідним ковтком свіжого повітря в прямому і переносному сенсі.

«Так можна було подихати й зустріти когось зі знайомих, не викликаючи підозр у росіян-окупантів. У кого виникнуть питання до двох жінок, які просто гуляють і годують птахів? Власне, ми дійсно просто гуляли», – пригадує херсонка. 

Херсонський річпорт 26.10.2022 / Фото Інни Микуцької
Херсонський річпорт 26.10.2022 / Фото Інни Микуцької

Саме там, у подруги, Інна прожила всю окупацію Херсона і ще кілька тижнів, поки не почались рясні обстріли.

Гуляючи Одесою, ми також підгодовуємо, але не птахів, а одеських котиків ― легендарних пухнастиків, які стали такою самою туристичною фішкою Одеси, як одеські дворики, одеський гумор чи одеські парадні, які в Херсоні називають під’їздами. 

Ми заходимо до однієї з таких «туристичних» парадних, яка розписана у стилі одеського дворика. Нас туди люб’язно впускає мешканець будинку: одесити з гордістю показують красиві місця, а нерідко й самі можуть стати екскурсоводами для перехожих та розповісти цікаву історію. 

Одна з парадних в Одесі / Фото Євгенії Вірлич
Одна з парадних в Одесі / Фото Євгенії Вірлич

Одна з парадних в Одесі / Фото Євгенії Вірлич
Одна з парадних в Одесі / Фото Євгенії Вірлич

Одна з парадних в Одесі / Фото Євгенії Вірлич
Одна з парадних в Одесі / Фото Євгенії Вірлич

У Інни завжди з собою корм для котів і вона охоче годує пухнастих символів Одеси.

Інна погодувала одеських котиків / Фото Євгенії Вірлич
Інна погодувала одеських котиків / Фото Євгенії Вірлич

 

Пристрасть до театру – спадкова

 

Вивчення української культури стало для Інни не просто хобі, а пристрастю. І не останнє місце в її інтересах посідає театр. З ним Микуцьку  пов’язує не лише цікавість: її дідусь Микола Микуцький ― відомий у Херсоні театральний актор, корифей херсонського театру, якого люблять і пам’ятають у місті, особливо старше покоління.

Микола Микуцький, як і його онука, пережив окупацію Херсона ― тільки нацистську. 

«Під час окупації дідуся разом зі всією тодішньою трупою вивезли до Німеччини. Дідусь був єдиним, хто тоді повернувся до Херсона і продовжив працювати», ― розповідає онука, додаючи, що у херсонському театрі Микола Микуцький пропрацював до 1987 року. 

Микола Микуцький
Микола Микуцький

Іншим відомим та легендарним родичем Інни був Андрій Грабенко ― голова Херсонської губернської управи, музикант і фольклорист, який зібрав близько тисячі народних пісень. Ця його робота дала змогу видати дві пісенні збірки. Андрій Грабенко  – один iз організаторів виставок Херсонського товариства любителів образотворчого мистецтва. Одна з вулиць у Херсоні нині має його ім’я. 

Сама героїня підтверджує: пройти повз театр вона не могла. 

«Власне, кожна екскурсія — це моновистава, яка не має сценарію. Історія і театр переплітаються, кожного разу ти наче на сцені перед глядачами. Ось так продовжується сімейна історія», ― каже жінка.

Наразі в Одесі Інна вивчає історію міста, навчається далі майстерності екскурсоводки. Активно готується до Дня театру. Що саме пані Микуцька підготує до цього дня, поки загадка. 

«У мене є нові книжки-дослідження про український театр, тож працюю далі», — таємничо додає пані Інна.

Зрештою, нам вдалось знайти більш-менш жваве місце в Одесі — міський сад. Але жвавим він видається тільки у порівнянні з іншими напівпорожніми місцями в місті, і то лише тим, хто не був тут раніше. Так, люди прогулюються, поміж них ― котики, які гуляють або гріються під лагідним одеським сонечком, але закриті фанерою вікна, двері й вітрини нагадують про те, що місто ― під прицілом росіян.

Втім, одесити б не були собою, якби на цій самій фанері не було патріотичних наліпок, зокрема зі Степаном Бандерою, а на стінах будинків ― малюнків місцевих митців. 

Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич
Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич

Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич
Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич

Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич
Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич

Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич
Роботи одеських митців на фасадах будівель / Фото Євгенії Вірлич

Вітрина, зашита після вибухів / Фото Євгенії Вірлич
Вітрина, зашита після вибухів / Фото Євгенії Вірлич

Зрештою, виходимо до легендарного балкона на Дерибасівській. Патріотичне оздоблення тут було і до початку повномасштабного вторгнення, тепер додалась легендарна фраза.

Легендарний одеський балкон / Фото Євгенії Вірлич
Легендарний одеський балкон / Фото Євгенії Вірлич

*** Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.  Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю «СІД Медіа Груп» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Коментар
26/05/2024 Неділя
26.05.2024
25.05.2024