Невидима стать: навіщо фахівчиням потрібні фемінітиви

Ролі, соціальні можливості, умови життя жінок та чоловіків постійно трансформуються. Колись жінки були позбавлені права навчатися, розпоряджатися майном, працювати, а сьогодні можуть бути військовослужбовицями, науковицями, авторками, підкорювати будь-які вершини. Однак не завжди світ готовий сприйняти цю активність, іноді боїться її не тільки визнавати, а й називати.

Нездорові традиції. Уривки приватних історій

На свій 25-річний ювілей Юлія вирішила змінити прізвище на бабусине. У такий спосіб дівчина хотіла вшанувати пам’ять про жінку, котра виховала її, допомогла обрати професію, облаштувати побут. Мати Юлі померла під час пологів, батько ж із головою поринув у роботу, цілковито переклавши відповідальність за виховання дочки на плечі своєї тещі. Коли ж дівчина розповіла про свій намір, у родині розгорівся конфлікт. Батько категорично заявив, що раз він не має сина, то дочка – продовжувачка роду й має носити його прізвище, щоб вшанувати традиції. Суперечка з батьком загострилася настільки, що Юля перестала з ним спілкуватися, а свою дипломну роботу вирішила присвятити вивченню питання жіночих образів у художній літературі. Майбутню ж книгу дівчина планує присвятити саме батькові, який переконаний, що вона зневажила свого главу родини.

***

Вибору своєї професії – дизайнерка інтер’єрів – Олеся завдячує постійним сваркам із батьком, який, маючи аналогічне заняття, постійно повторював, що місце жінки – на кухні та біля дітей, бо їй складно розрізнити, які замки мають бути у вхідних дверях, а які – у міжкімнатних, та яку плитку краще використовувати для підлоги на кухні. Мати Олесі цілком батька підтримувала, а дівчина натомість постійно малювала схеми розташування меблів у квартирі, а згодом приводила на батькову фірму грошовитих клієнтів, яким дуже подобалися її рекомендації та ескізи.

Ці дві історії про те, як суспільні традиції, сповнені гендерних стереотипів, впливають на життя людей. І що найчастіше саме родичі є ретрансляторами кимось вигаданих рамок поведінки, вибору професії, хобі тощо.

У сучасному інформаційному просторі, коли йдеться про жінок, їх можливості донести свої думки,  прагнення реалізовувати себе часто використовують поняття «невидима стать».

Ми звикли, що можемо не говорити про жінок у певних професіях, можемо їх не помічати і дискутувати, коли йдеться про потребу певних номінацій. Так, у літературі, як зауважує в одному зі своїх інтерв’ю літературознавця Ганна Улюра, практично не йдеться про дослідження канону із акцентом на жінку.

«Коли говорять про великий канон, то говорять, що це така родина, де є спадкоємність від діда до онука, але коли говорять про жіночу традицію, чомусь ніколи не говорять про матерів-засновниць, взагалі не мислять такими категоріями», –  міркує  науковиця.

Жінки не тільки існують, вони уже говорять

Прикладів того, як стереотипи виявляють себе у різних ситуаціях, вистачає й у житті авторки цього тексту.

«Готую документи для участі у науковому проєкті, пишу нове резюме відповідно до озвучених вимог, відсилаю. За якийсь час отримую відповідь від організаторів: «Дякуємо за ваше зацікавлення, вас відібрано до участі у програмі, однак, у вашому резюме є помилки», – «Помилки?! У моєму резюме?! Які ж?» – «Пишучи про місце роботи, ви вказуєте: «Старша викладачка кафедри… і далі за текстом», – «Так, я працюю на такій-то кафедрі», – «Звісно, але ж має бути – старший викладач. Такої посади, як викладачка немає», – «Але ж я є, і я – викладачка!» – «Ми розуміємо. Однак, так не заведено, не правильно писати», – «Але ж мова – живий організм, який змінюється, розвивається, реагує на реальне життя». «Живий то живий, але є вимоги, є усталені правила. За правилами має бути викладач, а не викладачка»…

Мова гнучко реагує на те, що з’являється чи відмирає, на те, як мислимо, як діємо, як сприймаємо світ. Доки у мові чогось нема, доти цього нема у нашій свідомості. Така ситуація склалася із називанням жіночих професій, місця жінки у родині, її інтересів, тощо.

У травні 2019 року в Українському правописі відбуваються майже епохальні зміни: прописується механізм утворення іменників жіночого роду – фемінітивів. 

«Це іменники жіночого роду, які мають дві групи за значеннями. Перша називає жінок за різними характеристиками: родинними зв’язками, національністю, професією, посадою тощо. Наприклад, мама, донька, українка, розвідниця, журналістка, учителька, продавчиня, верстальниця, прибиральниця, письменниця, депутатка. Це фемінітиви, які давно зафіксовані у тлумачному словнику української мови. Друга група фемінітивів – це іменники, які називають самиць тварин», – пояснює кандидатка філологічних наук Олена Масалітіна.

У своїй колонці для видання «Українська правда» журналістка Людмила Смоляр ще задовго до цієї події озвучила важливу думку: «Дуже довго у соціальному просторі не було жінок… Натомість у ситуації, коли вони [жінки] поступово ввійшли в публічне життя і нині мають однакові з чоловіками права (всі люди нині мають однакові права, чи не так?), ми, уникаючи фемінітивів, і далі робимо цих жінок невидимими».

Ці слова яскраво демонструють ситуацію, котра склалася у суспільстві із невизнанням жінки, зумисного забування її у великій кількості ситуацій як побутового, так і професійного рівнів.

Мовляв, «яку думку ти можеш висловлювати, на що можеш претендувати, коли тебе навіть назвати нема як».

Хоча про фемінітиви багато пишуть та говорять, для частини мовців вони залишаються модною новинкою, хтось категорично не згоден їх вживати, дехто відверто посміюється.

Марія Петрушкевич

Керівниця Лабораторії гендерних досліджень Національного університету «Острозька академія» Марія Петрушкевич переконана, що призвичаювати до фемінітивів можна, насамперед, у навчальних ситуаціях:

«Їх варто вживати у власному мовленні, про їхню важливість треба говорити із учнями, студентами, які гнучко реагують на сучасні виклики і відкриті до нової інформації».

Філологиня Христина Карповець міркує:

«Сьогодні виникає багато нових фемінітивів, тому іноді дуже непросто утворити іменник жіночого роду. Наприклад, у своєму оточенні часто чую слово «науковиця». У нашій мові такий суфікс мають іменники, утворені від відповідників чоловічого роду з суфіксом -ник: радНИК – раднИЦя, працівНИК – працівнИЦя. Так, від іменника жнЕЦЬ утворюємо фемінітив жнИЦя, проте від дво- і трискладових іменників чоловічого роду з суфіксом -ець маємо такі відповідники жіночого роду: кравЕЦЬ – кравчИНя, фахівЕЦЬ – фахівчИНя, продавЕЦЬ – продавчИНя. То може, краще утворювати так: науковЕЦЬ – науковчИНня, мовознавЕЦЬ – мовознавчИНя? Крім того, особисто для мене відкритим залишається питання про обов’язковість / доречність використання фемінітивів у текстах наукового (навчання української мови майбутніх інженерів (та інженерок?)) й офіційно-ділового (конкурс на посаду викладача (викладачки?) кафедри) стилів».

«Власне ставлення до фемінітивів еволюціонувало від нейтрального до позитивного, тому зараз активно використовую їх у мовленні. Це певний свідомісний злам, якому я, не соромлюся й визнаю, завдячую своїм студенткам. Мені було цікаво, чому для окремих із них принципово важливо стати саме філологинями, творчинями чи журналістками. Довго роздумуючи, я зрозуміла, що мене називали тільки студенткою Федорич, опісля – громадянкою Карповець. Чому тоді я маю бути філологом?» – продовжує пані Христина.

«Деякі фемінітиви дуже немилозвучні, навіть дивні. Думаю, у багатьох із нас вони ще довго викликатимуть спротив. По-перше, тому, що це – нове (а за своєю людською природою ми завжди нове сприймаємо насторожено), по-друге, тому, що ми ще надто стереотипно й вузько дивимося на світ, який змінюється із шаленою швидкістю.

У невизначних ситуаціях раджу керуватися здоровим глуздом й утворювати фемінітиви на основі мовних законів або ж шукати аналогії».

Христина Карповець

Поступові зрушення на мовному рівні, ймовірно, сприятимуть зрушенням у свідомості. Тоді конфліктів через те, що хтось порушує традицію, бажаючи називатися дослідницею чи носити чиєсь прізвище меншатиме, лишаючи місце для продуктивніших дискусій. Бо, зрештою, якщо нам конче йдеться про дотримання традицій, культивування канонів, то чому продовжувачкою роду та берегинею тих традицій не може бути жінка.

Ми ще живемо у світі нерівних можливостей і не так просто жінці обрати прізвище, яке бажаєш, або відстояти фемінітив на означення посади, в якій раніше домінували чоловіки. Однак мова змінюється, світ змінюється…Краще жити у світі можливостей, аніж у світі заборон і табу…

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Вікторія НАЗАРУК