Зосередження на собі, супернику і своїх відчуттях: як дівчина з Луцька б'ється в лицарських обладунках
-
-
>
-
>
-
>
4265
На початку вересня в Луцькому замку відбувся Чемпіонат України з середньовічного бою «Середньовічний Лучеськ». Однією з учасниць Чемпіонату була лучанка Катерина Баран. Вона – одна з небагатьох дівчат в Україні, яка б’ється в лицарських обладунках та займає призові місця на турнірах та чемпіонатах.
Дівчина є членкинею луцького клубу зі спортивного середньовічного бою «Айна Бера» та займається цією діяльністю ще зі студентських років. Катерина закінчила Волинський національний університет та має фах історикині. А цього року дівчина відвідала Чемпіонат світу з середньовічного бою в Іспанії та повернулася звідти із нагородами.
Ми вирішили поспілкуватись з Катериною про її захоплення, участь в чемпіонатах, поєднання хобі з роботою та про сам клуб, в діяльності якого дівчина бере активну участь.
– Катерино, що саме вас приваблює в такому занятті, вашому хобі?
– Це дарує емоції, які ти ніде не здобудеш в звичайному житті. Мені все це цікаво. Так само турніри, події, які у нас відбуваються, дуже абстрагують від твоїх проблем, клопотів, ти переключаєшся.
– Тобто це різка зміна ситуації – коли ви приходите на тренування, одягаєте обладунки та починаєте займатись?
– Так.
– Стосовно турніру. Ви в цьому році їздили на турнір в Іспанію.
– Так, цього року жіночою збірною ми їздили в Іспанію на Світовий чемпіонат із середньовічного бою.
– А, наскільки я знаю, це вид спорту?
– Так, з 2016 року середньовічний бій в Україні визнаний неолімпійським видом спорту.
– А як стосовно інших країн?
– Знаю, що саме у нас, в Україні, це заняття вперше було визнано видом спорту. Щодо інших країн, я точно не знаю, скоріш за все, теж визнаний видом спорту.
– Ви писали у своєму фейсбуці, що були дуже вражені, як іноземці ставились до українців. Можете більш детально розказати про це? Про ставлення до вас і про підтримку іноземців.
– У першу чергу, ставились з великою повагою. Розкажу про свої відчуття. З телебачення, зі ЗМІ, з телеграм-каналів ми знаємо, що Україну підтримують, надають грошову допомогу, військову. Читати це одне, а відчути цю підтримку на собі – це дуже розчулює. Дівчата з України поїхали на чемпіонат самі, 6 дівчат бойових, і ще одна дівчина нам допомагала. А ми ж з цими обладунками, зі зброєю, їх треба було носити, а там такі досить довгі відстані. А люди з інших країн і допомагали нам з обладунками, і годували нас, і підтримували, і коли були наші бої, то вони кричали українською «Україна» і «Слава Україні».
– Ви їх навчили?
– Ні, вони вже знали це до того.
– А які команди були на Чемпіонаті, з яких країн?
– Насправді, дуже багато команд. Польща, Німеччина, Австрія, Італія, Люксембург, Іспанія, Португалія, Китай, Японія, Аргентина, США, Канада та інші країни.
– Росії та Білорусі на цих змаганнях не було?
– Так, не було. Це ж справа теж політична, наш середньовічний бій. Існує в світі дві федерації. Це IMCF та HMB. IMCF – це проєкт європейський, і там головують європейські країни. HMB – це організація, створена росіянами.
– Ну, в принципі, як завжди, у них все окремо.
– Європейці, буває, їздять на ці змагання, на HMB, але в нашому клубі з 2017 року, наскільки я пам’ятаю, взагалі не відвідують жодні події, які організовує HMB. Цього року, до речі, був в Чехії паралельно їхній чемпіонат, але він вже нібито не російський, оскільки їхній головний очільник проживає нині в Чехії.
– Так маскуються, можливо, щоб їх допускали до змагань?
– Так і є.
– Яка історична епоха у вас репрезентована, яка зброя, обладунки? Розкажіть детальніше про це.
– Взагалі у нас в клубі більш-менш однотипні всі обладунки. Це кінець XIV-початок XV століття – європейський обладунок. Хочу зазначити, що це не є реконструкція, не є точна копія, як це було в середньовіччі, тому що це спорт – і тут головне безпека лицаря. Тому деякі елементи більше захищають частини тіла, щоб не мати травм під час бою. Хоча на Чемпіонаті світу я бачила, що є і більш історичні обладунки.
– Тобто це не реконструкція, і ви акцент робите більше на спорт? А реконструкцією теж займаєтесь, чи це зовсім інше?
– Це інше. Насправді, не дуже далеко від нашого руху, але якось в Україні це склалось так, що реконструкція та спорт – вони окремі. Наприклад, у сусідній Польщі ці два рухи тісно пов’язані, у них є спільні події, кожен нормально почуває себе як реконструктор і як спортсмен. А у нас – окремо. Реконструктори кажуть, що у нас не історично, а ми кажемо, що ви не можете так, як ми, бігати, та таке інше. Там увага більше на те, щоб дійсно відповідало все історичним зв’язкам. Якщо йде опція бою, у реконструкторів, наприклад, немає ударів, як у нас, там імітація, скажімо так, тому що у спорті немає рублячих ударів, а реконструктори відтворюють саме бій. Так що за цими параметрами ми і відрізняємось.
– У вас обладунки європейського лицаря, а в яких обладунках бились китайці, японці? У них вони відрізняються?
– У нас не обов’язково, що ти маєш мати обладунок тих територій, країн, з яких приїхав. І якщо тобі подобається, наприклад, європейський тип обладунку, ти саме збираєш собі такий. Лише треба, щоб всі частини були з однієї епохи. Наприклад, мексиканці теж займаються середньовічним боєм, у них не було лицарів, але вони так само займаються цим.
– А ваші обладунки свідчать про те, що ви типова лицарка з Луцького замку?
– Так, якраз так і є.
– Розкажіть про збірну України, скільки туди входить людей? Є окрема дівоча, і є чоловіча збірна?
– У довоєнні часи це все була одна велика збірна. Просто є капітан чоловічої команди та капітан жіночої, тому що це різні номінації, різні бої. Це більш ефективно, коли є окремо керуючий чоловіками та окремо жінками. У цьому році на Чемпіонаті світу були лише жінки, тому що чоловіки не виїзні за кордон. Ми писали звернення на Міністерство спорту, але, на жаль, чоловіків не випустили з України. Тому прийняли рішення їхати лише жіночим складом. У довоєнний час збірна складала орієнтовно 40-50 людей. Ми змагаємось в різних номінаціях, є номінація, наприклад, «1 на 1», є різні види зброї. І, відповідно, у кожної номінації є представники від країни. Є масові номінації «5 на 5», «10 на 10», «16 на 16», «21 на 21», і це все різні люди зазвичай. Або іноді хтось один б’ється у двох номінаціях.
– В яких номінаціях ви зайняли призові місця на Чемпіонаті світу?
– «3 на 3» – це друге місце, і «5 на 5» – третє місце.
– Розкажіть детальніше, що це означає?
– Це масова номінація, де на полі бою стикаються дві команди з трьох людей та з п’яти людей відповідно, і суть цієї номінації – покласти свого суперника на землю. Тобто команда, в якій більше суперників лишилось стояти на ногах, виграє.
– А щодо номінації «5 на 5»?
– «5 на 5» у нас – третє місце. Чесно, набагато складніше було змагатись, тому що там була досить сильна команда дівчат з Фінляндії. Там набагато більше дівчат наразі займаються, і вони акцентують увагу на тренуваннях саме над цієї номінацією. У них всі учасниці близько територіально проживають, і у них була можливість тренуватись разом. Наші дівчата були з різних частин України, і це було трохи проблематично. Ми, звісно, їздили на спільні тренування, десь три рази. А так – кожна займається в своєму клубі. І, звісно, за три рази доволі складно спрацюватися. А все ж таки «5 на 5» – це командна номінація, де дуже важливий якраз взаємозв’язок.
– Ви казали, що дівчата – з різних частин України. З яких? Де ще цікавляться цим спортом?
– Є багато клубів в Україні. Наш клуб «Айна Бера» десь в десяти містах є. Крім того, є ще й інші клуби. У збірній були дівчата з Одеси, з Києва двоє, з Білої Церкви, ще одна дівчина зараз в Києві проживає, але сама – з Донеччини, ну і я – з Волині.
– Щодо травм, наскільки реально отримати в такому виді спорту травми, і як їх не отримати?
Взагалі, середньовічний бій не є більш травматичним видом спорту, ніж будь-який інший спорт.
– Тобто бокс, наприклад, більш травматичний вид спорту?
– Так. Загалом все тіло є захищеним, і в одиночних номінаціях майже не можливо отримати травму, хіба десь там у тебе шолом типу «вовчі ребра», де лице більш відкрите, і може прилетіти та хіба брову розбити. А ось в масових номінаціях є така ймовірність, що можна отримати травму. Найбільш поширені в нашому спорті травми – це зв’язки колін рвуть, тому що неправильно людину кидають. Масові номінації – це більше про боротьбу. Якщо ти просто людину кидаєш через коліно і вона падає на тебе, то у тебе коліно вигинається в іншу сторону, і потім – рік реабілітації. До речі, дівчинка ще одна займалась в Луцьку цими боями, то зараз не займається, і одна з причин – у неї була травма на турнірі.
– Розкажіть про ваш клуб «Айна Бера».
– Наш клуб з середньовічного бою «Айна Бера» започаткували в Києві, філіал в Луцьку – з 2009 року, засновником і нинішнім очільником якого є Сергій Ващук. Наш клуб займається виключно середньовічним боєм, саме спортивним боєм, не реконструкцією.
– Скільки людей на Волині входять до цього клубу?
– Активних учасників, які беруть участь у турнірах, десь 15. Є ще люди, які допомагають з озброєнням, з організаційними питаннями, десь загалом 30.
– А дівчат скільки?
– Тих, що тренуються, двоє, а загалом – шестеро.
– Тобто є такі, які мають стосунок до клубу, але не тренуються і обладунки не носять?
– Так. Є такі дівчата, як, наприклад, Анастасія Борщ, ваша колега (SMM-менеджерка мережі Район.in.ua. – ред.). Вона – секретарка клубу. На турнірах вона займається тим, що складає турнірні сітки, записує результати під час бою, потім все це зводить до купи, виводить переможця.
– Тобто більш математична робота?
– Так, так. Альона Ващук, наприклад, теж займається роботою в секретаріаті. Я – бойова, Карина – тимчасово не бойова. Христина, якій 14 років, тренується, але не в металі, тому що їй зарано. І Юлія займається два місяці. А загалом, є ще дівчата, які займались, але з початком війни перестали.
– Стосовно кубка України з середньовічного бою «Середньовічний Лучеськ», який проходив тут, в замку, на початку вересня. Розкажіть детальніше про цей чемпіонат, як він виник, скільки він триває і які там є номінації?
– «Середньовічний Лучеськ» ми проводимо з 2017 року, особисто я маю до цього стосунок з 2019 року. На початку це був кубок Луцька та кубок України. А в цьому році це був саме чемпіонат, відбірковий етап в збірну України. За результатами цього чемпіонату були відібрані учасники. Номінації були масові та одиночні. У хлопців були масові номінації «5 на 5», «10 на 10», і «16 на 16». А одиночні – це «щит-меч», «алебарда» і «довгий меч».
– Що таке «довгий меч», «щит-меч»?
– Це одиночні номінації, де ти змагаєшся з суперником один на один. Тут мета – не повалити суперника на землю, а нанести правильні залікові бали гострою частиною зброї, та враховуються й інші чинники.
– Тобто «довгий меч» – це саме меч в руках, такий, з яким ви прийшли?
– Так, це якраз і є довгий дворучний меч. «Щит-меч» – це відповідно щит і меч, але більш легкий. Номінація «Алебарда» – це дворучна сокира. Тільки сокира в руках, і все.
– Яка більше подобається зброя і які саме бої?
– Я дуже універсальний боєць, це, може, пов’язано з політикою нашого клубу, що заохочує всі номінації, тому всю зброю люблю. Але якщо про одиночні говорити, то раніше дуже подобалась алебарда. На Чемпіонаті світу я пробувала виступати в цій номінації, але, на жаль, не вийшло зайняти призове місце. Також «довгий меч» непогано, і непогані результати цього року маю. Зброя, яка мені не дуже «заходить», це «щит-меч», тому що в цій номінації потрібна швидкість, але я від природи не дуже швидка людина. Тому, щоб виступати в цій номінації, треба переступати через себе, але ми вже «примирюємось» з цією зброєю.
– Якщо якийсь новачок приходить в Луцький замок, бачить лицарів і каже: «Я хочу вступити до клубу. Я хочу битись», що йому потрібно робити в такому разі? Як взагалі вступити до вашого клубу і почати займатись боями?
– Щоб вступити до нашого клубу, достатньо прийти на тренування і спробувати себе на цих тренуваннях. Якщо вам сподобається, ви займаєтесь далі, якщо в силу якихось там причин, наприклад, проблем зі здоров’ям, ви не можете займатись, то можна відвідувати різні наші заходи, допомагати в їх організації. Є у нас такі учасники, які зараз не можуть займатись, то вони іншим чином допомагають. Також на турніри по Україні з нами можна їздити, будь-який охочий може поїхати. Самі ж тренування відбуваються двічі на тиждень зараз. Вівторок, четвер, з 19:00 по 21:00. З собою мати спортивний одяг, взуття та гарний настрій. А зброю та обладнання ми видаємо.
– А де ви берете зброю та обладнання?
– Ми не тренуємось в залізі, залізо – лише на турнірах. Тренуємось ми в спеціальному софтовому екіпіруванні. Є майстри в Україні, наприклад, очільник київської «Айна Бери» має своє невеличке виробництво таке. Тому безпосередньо в нього купляємо, хоча є ще декілька майстрів по Україні, які займаються виготовленням.
– Це все саме українські майстри роблять?
– Так, деякі частини зброї якраз є розробкою українців. А щодо металевих обладунків, то українці – взагалі топ-ковалі на ринку. Дуже багато закордонних бійців замовляють в Україні обладунки.
– А ви за кордоном замовляєте щось?
– Та навіщо, у нас все своє є. Єдине, що я знаю, у нас були мечі польські. Їздили хлопці раніше, я тоді ще не була в клубі, на Грюнвальд. Це така велика подія, саме реконструкторська. То там були майстри, які продавали свої мечі, і ми купили їх, але вони потім поламались.
– Де ви тренуєтесь?
– Наразі ми тренуємось в нашому спортзалі, який розміщений за адресою вулиця Драгоманова, 25. Це біля адміністрації заповідника «Старий Луцьк». Взагалі там у нас центр середньовічної культури, який створюємо за сприяння Луцької міської ради. На даний момент все трошки призупинилось через брак робочих рук і коштів. Але частина спортзалу дороблена, і ми там з лютого відновили тренування.
– Тобто міська рада допомагає в чомусь?
– Якраз приміщення у нас в оренді за символічну плату – 1 гривня на рік. Воно було закинуте, ми зайшли, поприбирали, зробили ремонт та й робимо досі ці ремонти. І не платимо за оренду, бо, наприклад, у київських одноклубників чимала частина коштів йде на оплату оренди.
– Виходить, міська рада зацікавлена в цьому, і бачить вигоду для себе, наприклад, в якості розвитку туризму?
– Так, нас завжди залучають до подій, які відбуваються в місті. Ось наприклад в Луцькому замку був проєкт «Князівський банкет». Та й взагалі, мабуть, у всіх подіях, які відбуваються, ми беремо участь.
– У цьому році на День міста брали участь в якихось подіях?
– Ні, на жаль, не брали. Через безпекову ситуацію не було масових заходів.
– А чи запрошують вас на зйомки фільмів?
– Ні, наскільки я знаю, не запрошують. Хоча був проєкт, коли оператор з Волині мав знімати документальний фільм про часи Великого князівства Литовського, і планували залучати нас, але, як я розумію, то у зв’язку з війною цей проєкт відклався. Залучали нас до створення експозиції в Окольному замку. Там в підземеллях є макети лицарських обладунків, то безпосередньо через наші рекомендації відбувались закупки зразків обладунків.
– Тобто ваші консультації були потрібні, як фахові. Ви закінчили Волинський національний університет за освітою «Історія та археологія». Чому саме вибрали таку спеціальність?
– Це таке філософське питання… Хоча, насправді все просто. У мене була дуже хороша наставниця в школі – вчителька з історії Бас Марія Петрівна, школа в селі Залізниця, і ми з нею найбільше працювали, ніж з іншими вчителями. Тому ця її любов до історії передалась мені. І у зв’язку з тим, що я дуже багато часу, зусиль, енергії вклала в цю справу в школі, шкода було все це кидати, і тому я продовжила це в університеті. Насправді, мені в школі всі предмети давались легко, плюс у мене принцип такий був – послухати на уроці, а потім вдома майже вже більш нічого не треба було вчити.
– Важливою є сама особистість вчителя, як він може плекати любов до предмета, до науки, погоджуєтеся?
– Так і є, 100 відсотків. У нас було троє таких учнів у неї, з якими вона постійно займалась, то всі пішли на історичний факультет.
– А як ви поєднували навчання зі своїм захопленням тоді, а зараз роботу? Чи не заважає це одне одному?
– Головне, щоб було бажання, час можна знайти. Взагалі, в «Айна Беру» я прийшла в тому числі й тому, що колись учасники приходили на історичний факультет та розповідали про свою діяльність. Так, звісно, трохи складно, колись десь доводиться жертвувати своїм вільним часом, десь трошки недовчити, бо їдеш на турнір, але якщо вміло тайм-менеджмент свій налаштувати – то все вийде!
– Які відчуття дарує вам заняття цим видом спорту?
– Я відпочиваю мізками. Тілом не відпочиваю, а мізками – так. До речі, одноклубник з Києва нещодавно зняв дуже гарне відео в Інстаграм. Він йде до ристалища, це поле бою. І такі звуки, ніби хтось говорить, такий шум, а коли він переступає поріг ристалища – тиша. Це дуже класно описує відчуття. Просто абстрагуєшся від усього. Бо життя – воно складне, і є дуже багато нюансів, які потрібно тримати в голові, думати про щось, а тут просто зосереджуєшся на собі, супернику і своїх відчуттях. І як йоги ловлять свій дзен, так само і тут ловиш свій дзен.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
