Луцька волонтерка з «рожевою душею» допомагає одиноким пенсіонерам і ЗСУ

Анастасія Рудик з Луцька займається волонтерством уже п’ять років. Ще до початку повномасштабної війни у неї було багато підопічних: одинокі пенсіонери, діти з інвалідністю чи з малозабезпечених сімей. А після 24 лютого їх становище ускладнилося, тож роботи стало ще більше. 

Додалася і допомога ЗСУ – тепер жінка організовує виготовлення окопних свічок та сухпайків.

Нік Анастасії в інстаграмі – «Рожева душа», таку ж назву має її благодійний фонд. Каже, просто раніше була блондинкою і дуже любила рожевий колір. Через це інколи її діяльність не сприймають серйозно. Але дізнавшись про масштаби, швидко змінюють свою думку.

Журналістка видання Район.Життя поспілкувалася із волонтеркою та дізналася, що спонукає робити добрі справи і як її благодійність змінилася під час повномасштабної війни. 

Здійснення бажань

Раніше Настя була майстринею манікюру, потім займалася бізнесом – відкривала кав'ярні.

Як почалася історія з волонтерством? У 2018 році перед новорічними святами дівчина купувала продукти й помітила бабусю, яка рахувала копійки, щоб купити шматок сиру. 

«У той момент я не знала, як поводитися – просто підійти і дати гроші було незручно. Але те, що ніяк не допомогла, мене мучило. Тому прийшла додому і почала шукати заклади в Луцьку, де живуть літні одинокі люди. І вийшла на директорку геріатричного пансіонату в Луцьк Аллу Гнатюк. Вона сказала, що їм завжди потрібні підгузки, засоби гігієни», – пригадує Анастасія. 

Тоді оголосила перший збір у своїх соцмережах і назбирала близько 3 тисяч гривень. Це якраз був період новорічно-різдвяних свят, тож вирішила не просто відвезти потрібні речі, а ще й заколядувати. 

«Моя перша освіта – музична. І я вирішила зібрати одногрупників і піти колядувати до стареньких. З того часу і продовжую їм допомагати. Тепер як у магазині якусь бабусю побачу, то вже не розгублююся, знаю, що з нею робити», – сміється волонтерка.

Потім Настя зробила у тому ж геріатричному пансіонаті проєкт здійснення мрій «Чарівна скриня». 

Пенсіонери вкидали у скриньку свої побажання, а благодійники допомагали їх здійснити. Бажання були й зовсім дрібні, і досить дороговартісні – за 20-30 тисяч гривень. 

«Коли дала їм анкети, взагалі не знала, що вони можуть написати. Сиділа і переживала, як я маю це зробити. Але мене вразило, що вони написали такі мрії, як спробувати манго, бо ніколи його не куштували, домашнє варення чи пиріг з маком, або якусь хустину чи шоколадні цукерки», – розповідає волонтерка, якій за останніх кілька років вдалося реалізувати мрії понад тисячі людей.

Мешканці геріатричного пансіонату в Луцьку під час вручення подарунків

Коли ж приїхали з подарунками, каже, багато хто не міг повірити. Хтось плакав, хтось цілував отримані дарунки. 

«Всі були задоволені, ще тиждень після того ділилися своїми емоціями. Бо для них це подія. І їм просто приємно, що ними хтось цікавиться. Вони казали: «От ви до мене заговорили – і мені вже краще!», – пригадує дівчина.

Найбільша мрія – поїхати на могилу доньки

Проєкт зі здійснення бажань Анастасія Рудик проводила і в Тростянецькому геріатричному будинку, що в колишньому Ківерцівському районі.

Одна з мрій, яка найбільше вразила – 95-річної Надії Омелянівни Свирид. Вона не просила якихось матеріальних речей, а хотіла, щоб її відвезли в рідне село, на могилу доньки. 

Бабуся на той час жила у будинку для літніх людей вже сім років і нікуди не виходила, в силу свого віку і стану здоров’я. І навіть не мріяла, що коли-небудь їй ще вдасться побувати в селі, в якому вона колись жила.

Волонтери відвезли її на кладовище, де поховані донька та батьки, поприбирали могили, посадили квіти. 

«Дочечко моя, рибочко дорогесенька. Чого ти мене не забираєш? Я так тобою тішилась, а тебе не стало...», – важко було стримати сльози, коли Надія Омелянівна гладила пам’ятник на могилі своєї доньки, промовляючи ці слова.

Анастасія Рудик здійснила мрію 95-річної Надії Омелянівни - побувати на могилі доньки

Надія Свирид за своє життя пережила чимало випробувань, адже вона – остання зв’язкова УПА на Волині. Як сама каже про себе, родовита «бандерівка». За допомогу українським повстанцям у 19-річному віці її вислали на 10 років в Сибір. 

Її чоловік та донька померли, тож старенька доживає віку одна.

«Ми заїхали ще до її подруг. Було дуже щемливо дивитися, як вони прощалися. Бо це справді могло бути останній раз. Потім Надія Омелянівна подарувала мені шарф, рожевий. І коли побачила, що мені дуже сподобалося – то плакала. Всі плакали», – розповіла Анастасія. 

З Надією Свирид

Бабуся Ганна

Про бабусю Ганну, яка живе одна в полі поблизу Кримного на Старовижівщині, волонтерка дізналася від відеографа Олександра Слободи, з яким створили ютуб-канал «Рожева душа». 

Їй розповіли, що баба Ганна живе одна у напівзруйнованому будинку. Доїхати на хутір було непросто: команду волонтерів везли трактором. Але їм вдалося зробити в хаті невеликий ремонт, замінити вікна на пластикові, встановити сонячні панелі. 

«Ми зайшли і не знали, за що братися. Але завдяки цій історії моя волонтерська діяльність вийшла на новий рівень. Багато людей дізналися про мене саме через неї. Ми навіть з бабою Ганною в Київ їздили на телебачення», – посміхається Настя.

Ось у таких умовах жила баба Ганна

Журналісти приїхали зняти сюжет і запросили на зйомки в столицю.

«Кажуть до баби: «А ви не хочете приїхати в Київ?». Я думала, що не захоче, бо їй важко ходити. А вона: «Їдемо. Я ще, якщо треба, до президента піду, щоб мені світло провели», –  пригадує лучанка.

У Києві бабусю оглянули в клініці, купили новий одяг, зробили манікюр.

«На ефірі у нас були сусідні гримерки, і коли я її побачила – то в мене був шок, так її загримували», – згадує волонтерка.

Під час зйомок у Києві

Кілька тижнів тому з бабою Ганною сталася ще одна історія. На інстаграм-сторінці мережі салонів краси «G Bar», власницею яких є київська бізнесвумен Сабіна Мусіна, без дозволу використали фото бабусі Ганни. Відео про «Чубар» набрало шалену кількість переглядів.

Але коли Сабіна дізналася від Анастасії про непросте життя волинської бабусі, то дуже розчулилася й оголосила збір коштів  серед своїх підписників. У підсумку їй вдалося зібрати 205 581 гривню, які вона передала в благодійний фонд «Рожева душа».

Читати також: Завдяки «Чубару» відома блогерка зібрала в інстаграмі 200 тисяч гривень для одинокої бабусі з Волині

3000 сухпайків

Після початку повномасштабного вторгнення, вже на наступний день, Анастасія Рудик організувала приготування їжі для тероборони на блокпостах і в управління поліції. Також було дуже багато запитів від внутрішньо переміщених осіб – відправляла їм в день в середньому 100 посилок. 

Але зараз зосередилася на виготовленні окопних свічок і приготуванні сухпайків.

«Я робила акцію «1000 сухпайків». Домовилася з організацією «Генерація змін» про приміщення, спочатку ми робили там окопні свічки, для яких я привозила матеріали. Потім почали там формувати сухпайки», – ділиться волонтерка. 

Щоб зібрати кошти на покупку продуктів, Настя організувала лотерею. Спочатку запрошувала до участі місцевих підприємців, потім вони самі почали дзвонити й пропонувати лоти: б’юті-послуги, іграшки ручної роботи, речі, квіти. Люди купують номерок і мають можливість це виграти.

Завдяки такому креативу вдалося сформувати вже майже 3 тисячі сухпайків.

Добро повертається

В інстаграмі Анастасія вже багато років має нік «Рожева душа», так назвала і свій благодійний фонд. Через таку назву дехто її діяльність не сприймає серйозно. Але коли дізнаються про масштаби – швидко змінюють свою думку.

«Інколи думають: «Якась «Рожева душа», може, робить три свічки в день». Але якось я просила в однієї організації віск і парафін для окопних свічок. Вони дали 10 ящиків, думали, що це нам надовго, а ми їх за два дні використали. Я кажу: дайте ще. Потім порозповідала, скільки ми робимо, то вони були в шоці», – стверджує волонтерка. 

Дівчина каже, що зроблене добро їй постійно повертається. Є багато випадків, коли з неї не беруть гроші або роблять знижки, а ще постійно хтось щось дарує, спеціалісти трапляються саме такі, які потрібно. 

«Повертається воно 100% і дуже швидко. Навіть люди, які мені допомагають, це помічають. Нещодавно одна дівчина, яка мені закупляла паштети на сухпайки, розповіла, що проходила курс англійської. І там за найкраще зданий іспит можна було отримати грошовий приз. Вона замовила паштети і в той же день виграла рівно ту суму, яку заплатила за них», – каже Настя і додає, що це діє лише при умові, якщо не чекати результату, а робити все безкорисливо. 

Хоча, зізнається, не раз їй закидали, що вона піариться на благодійності. 

«Я тоді кажу, то їдьте зі мною – і вам буде піар. Усі бачать результат, але це лише вершина айзберга. Мало хто бачить, що це дофігіща роботи – і фізичної, і моральної. Шукати, купувати, привозити, відправляти, з військовими розмовляти – це зовсім непросто. У мене немає вихідних, це моя основна діяльність 24/7. Але я вже не можу по-іншому, бо для мене це стиль життя. А тим більше зараз, коли війна триває», – стверджує луцька волонтерка і закликає долучатись, якщо не фінансово, то як мінімум якимись репостами та поширенням інформації.

***

Матеріал підготовлений за підтримки Institute for War and Peace Reporting