стрічка

«Вражена людьми тут»: миколаївська мисткиня, рятуючись від війни, переїхала до Луцька і відкрила свою виставку

06 Листопада 2023, 15:12
Інна Черкесова 11108
Інна Черкесова

Рятуючись від обстрілів, заслужена майстриня мистецтв України Інна Черкесова після початку повномасштабної війни переїхала з Миколаєва до Луцька

Вона впевнена, що допоміг їй це зробити святий Миколай, який є небесним покровителем обох обласних центрів.

Зараз Інна Григорівна як професорка викладає у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, а 39 своїх виробів подарувала Волинському краєзнавчому музею. Про своїх студентів вона згадує з великою любов’ю – називає їх Даринка, Олександрочка, Юлечка. З не меншим трепетом розповідає і про свої роботи – графічні малюнки, гобелени, ляльки-мотанки. Про кожну із них у мисткині є окрема розповідь, яка поєднує й особисті спогади, і міфи та давню історію України. Власне, виставка робіт і має назву «Поєднання історією». 

Про те, як Миколаїв зустрів перші дні великої війни, про переїзд до Луцька та свої враження від нашого міста Інна Черкесова розповіла журналістці Район. Луцьк.

Інна Черкесова після початку повномасштабної війни переїхала з Миколаєва до Луцька.
Інна Черкесова після початку повномасштабної війни переїхала з Миколаєва до Луцька.

«Чєво ви сюда пріпьорлісь? У вас же єсть Львов»

Мисткиня народилася у Миколаєві у творчій родині – її батько був художником, а мама вишивала та в’язала. Тож, розповідає, ще з дитинства було визначено – вона буде займатися малюванням. З дитячих років ходила у студію в Миколаєві. Потім працювала художником-оформлювачем на суднобудівельному заводі.

У дорослому віці хотіла вступити до Московського поліграфічного університету, який на той час вважався дуже престижним. 

«Приїхала до Москви, але мене не допустили до іспитів. Так і сказали: "Чєво ви сюда пріпьорлісь? У вас же єсть Львов". Москалі завжди такими були, зверхніми. Я розплакалася», – пригадує Інна Черкесова.

Але той приїзд у Москву став для неї доленосним: після відмови вона пішла подивитися на «Джоконду», яку саме тоді привезли в один із московських музеїв, і в черзі, в якій довелося стояти сім годин, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

«Ми одружилися і поїхали до нього на Кубань. Що мене там вразило – що люди зі станиць говорили українською, співали лише українських пісень», – розповідає вона.

Згодом, народивши сина, повернулася додому в Миколаїв.

Виставка робіт Інни Черкесової у краєзнавчому музеї
Виставка робіт Інни Черкесової у краєзнавчому музеї

Переїхати до Луцька допоміг Святий Миколай

24 лютого – день народження сина Інни Григорівни. 

«Ми планували святкувати, але зранку вискочили на вулицю – а там летять гвинтокрили, я їх бачила на власні очі. Херсон одразу захопили. З водою в Миколаєві з перших днів стали проблеми, потім зі світлом, зв'язком. Ми не знали, що робити – як кинути все і кудись їхати. Там же весь зміст мого життя – і дім, і сім'я – син, донька, онука. У нас не було підвалу, я не могла спати. Недалеко від нашого будинку ракета влучила в будівлю ОДА, були страшні руйнування», – з болем згадує перші дні війни жінка.

Але не зважаючи на воєнні дії та проблеми зі зв’язком, Інна Григорівна продовжувала викладати онлайн для студентів із Запорізької академії. У неї навіть було двоє студентів – братів–близнюків, які врятувалися з Маріуполя, але їх вивезли у росію. Та вони змогли повернутися в Україну, через Литву, і захистити диплом.

Каже, як почалися вибухи, найбільше страшно було за свої роботи. Але з України їхати зовсім не хотіла:

«Я ніяк не могла звикнути до постійних вибухів, мені здавалось, ще один вибух – і вже не встану. У мене стояла старовинна ікона святого Миколая. Сіла, дивлюсь на неї і думаю: «Що ж робити?». І прийшла думка – а які є навчальні заклади на західній частині України? Знайшла Волинь, знайшла університет».

Чому Волинь? 

Я ще в дитинстві не раз чула про князя Вітовта і Велике князівство Литовське. Саме за князя Вітовта було засноване поселення Вітовка на Миколаївщині. Князь робив укріплення на південних кордонах. І казали, що саме тоді наша земля Миколаївська зазнала найбільшого розквіту. Люди різних національностей жили у мирі, були вільні, знали по кілька мов. 

А коли почала читати про Луцьк, зрозуміла, що, напевне, то мене веде святий Миколай! Адже він покровитель і Миколаєва, і Луцька. Вирішила, що це знак долі й надіслала резюме у Волинський національний університет імені Лесі Українки».

У травні приїхала на співбесіду – і одразу відчула себе, наче вдома. 

«Мене дуже радо прийняв колектив університету, за що дуже вдячна ректору Анатолію Цьосю і завкафедри Ользі Каленюк. Чудовий колектив на кафедрі. По-людяному поставилися, створили чудові умови для проживання. Я, чесно кажучи, взагалі була вражена людьми тут – йду містом, запитую в дівчини, що це за вулиця. Вона каже: «Я не знаю». Але потім наздоганяє мене: «Це вулиця така–то». Я аж ахнула. Йду вулицею – молодь вітається. У нас такого, на жаль, немає», – розповідає Інна Черкесова.

До Луцька вона забрала також свою онуку, родина ж залишилася у Миколаєві.

Гобелен читається, як роман

Після переїду до Луцька мисткиня одразу домовилася з Волинським краєзнавчим музеєм, що передасть свої роботи. 

У грудні минулого року відбулося відкриття виставки «Поєднання історією. Гобелен. Графіка. Авторські вузликові ляльки».

Читайте також: «Поєднання історією»: у Луцьку відкрили виставку миколаївської майстрині Інни Черкесової

Ми зустрілися з Інною Григорівною саме в музеї, і вона провела справжню лекцію з екскурсом в історію, розповідаючи про свої роботи.

Вона так і каже: «Гобелен читається, як роман».

Її перші гобелени відобразили враження від заповідника Ольвія, де вона з чоловіком були під час розкопок.

На одному з гобеленів – Чумацький шлях і багато символічних зображень: вужі як символ нескінченності та жіночої енергії; сонце, яке запліднює воду і народжується життя; хвости грифонів, які переплітаються й утворюють дерево життя, а життя на Землі – вічна боротьба. 

Справжня пристрасть Інни Черкесової – кентаври. У своїх роботах вона відтворює мотиви давньогрецьких художників. На одній із графічних картин – кентавреса тримає на руках людську дитину.

«Кентавр – це образ звіриного і людського в одній формі, поєднання непоєднуваного. А щоб стати людиною, треба знищити в собі звіра», – пояснює жінка.

Взагалі її мистецтво тісно переплетене із темою Стародавньої Греції. Ось серія ляльок-мотанок, яка розповідає про богинь Деметру і Кору і через сюжет міфу показує події, які сталися із людством:

«Напевне, тоді сталася якась катастрофа, що почало гинути все живе, стався перший голод на пам’яті людства, а греки донесли цей міф до нас. А ще момент – коли Кора повернулася до матері, вона була вже разом із сином. І я гадаю, що це теж символічно – на зміну матріархату прийшли мати й син, тобто почалася нова ера – християнство».

Друга частина виставки – роботи її студентів, присвячені художниці-шістдесятниці Любові Панченко, яка померла після бойових дій у Бучі – виснажена голодом та холодом. 

Панченко розробляла сучасний одяг за українськими етнічними мотивами, наприклад, на основі свитки створювала пальто. Сама розробляла орнаменти.

«У неї був такий талант! Я мрію після війни зробити виставку цих робіт у Києві у Музеї шістдесятництва», – ділиться жінка.

Робота, присвячена Любові Панченко
Робота, присвячена Любові Панченко

Немає ні ваших, ні наших – Україна єдина

Інна Черкесова багато розповідає про свою батьківщину – південь України.

Цей край – дуже поліетнічний. У Миколаєві до Другої світової жило 103 національності – українці, євреї, болгари, поляки. Володіли однаково і російською, й українською мовами, але по селах звучала українська. Бабуся Інни Григорівни вчила ще старослов’янську. Але, запевняє, якою б мовою не говорили, знали, що це – Україна, що вони українці. 

Після Другої світової у Миколаєві майже не стало євреїв, і почали приїжджати багато росіян. Жінка пригадує, що їх місцеві дуже не любили, бо ті були невиховані, нечемні, крикливі у спілкуванні. А жінки їхні не вміли готувати, вчилися в українок і єврейок. 

«У 1950–х роках я бачила на вулицях чоловіків у солом’яних брилях, у вишиванках і піджаках з портфелями. Така собі провінційна інтелігенція. Жінки теж носили вишиті сукні, сорочки. Найбільш автентичні вишиванки я бачила на селянках, які торгували на базарі. Найцікавіше було – їх намиста, ми спеціально бігали на них дивитися», – пригадує миколаївчанка.

Дитячий садок, в який ходила пані Інна, був двомовний. Починався день із «Утром красіт красним цвєтом стєни дрєвнего Крємля», а друга частина – українські пісні. Були в дітей і танці – гопачок:

«Я дуже мріяла, що виступатиму на «утреніку» з віночком, стрічечками й у вишиваночці. Але вихователька дала мені роль метелика. Мабуть, я не вписувалася у той танок з дітками, але я тоді так образилася і засмутилася, що моя бабуся на базарі купила мені вінок зі стрічками, який я дуже любила».

Ми розмірковуємо, звідки в росіян така патологічна ненависть до українців.

«Напевне, у цього народу щось не в порядку з ментальністю, із психікою. Бо образити, принизити – це історично в них було. А пригадайте Батурин – тоді росіяни вирізали всіх без винятку місцевих жителів, щоб помститися Мазепі. І досі, хоч пройшло 300 років, вони йому не зняли анафеми – найосвіченішому, найрозумнішому керівнику на той момент», – переконана мисткиня.

Інна Григорівна стверджує, що після початку повномасштабної війни ті, хто підтримував росію, виїхали з Миколаєва, а залишилися ті, хто за Україну:

«Нехай вони поки що можливо говорять російською, але все ж багато хто вже переходить на українську, бо зрозуміли, що мова – це порятунок. І що немає ні ваших, ні наших – Україна єдина».

Виставка триватиме до 1 березня 2023 року
Виставка триватиме до 1 березня 2023 року

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024