Моя «чоловіча» професія: історії жінок, які на своєму місці
-
-
>
-
>
-
>
5833
Якщо проаналізувати ролі, які відіграють чоловіки та жінки в різних сферах, можна помітити, що жінки, як правило, отримують меншу зарплатню. Це підтверджує статистика. За даними Міністерства економіки за 2021 рік гендерний розрив становив 18,6%
Ці розриви зумовлені гендерними стереотипами, такими як-от, що жінці не варто робити кар’єру і професійно розвиватись у престижних і високооплачуваних професіях.
Стереотипно склалося, що жінок сприймають як домогосподарок, а чоловіків – як годувальників. Це призвело до того, що деякі професії асоціюються виключно з чоловіками чи жінками, наприклад «акушерка» та «шахтар».
На щастя, уявлення про кар’єру змінюються. Більше чоловіків йдуть працювати у так звані «жіночі» сфери, і навпаки.
Журналістка Район.in.ua поспілкувалася із кількома жінками, які працюють у так званих «чоловічих» сферах, щоб розвінчати цей гендерний міф.
«Жінки у патрульній поліції потрібні, їхня роль в цій сфері – важлива», – Іванна Панасюк, поліцейська силового підрозділу
Іванна Панасюк працює в патрульній поліції вже п'ять років, чотири з них – у роті тактико-оперативного реагування (ТОР). Це силовий підрозділ патрульної поліції, який виконує небезпечні завдання. Зокрема, мова йде про розкриття кримінальних правопорушень по гарячих слідах, дотримання публічної безпеки та порядку під час масових заходів, надання силової підтримки екіпажам патрульної поліції.
Підрозділ створили у 2016 році. Бійців ТОР залучали до роботи у Бучі та інших населених пунктах Київської області. Тут працюють не лише кремезні чоловіки, як це стереотипно може уявлятися декому.
На Волині в ТОРі несуть службу четверо дівчат. Іванна прийшла рядовою, а зараз – вже у званні старшої лейтенантки. Розповідає, що в поліцію потрапила випадково.
«Не скажу, що робота поліцейської – це мрія дитинства. Я вчилася на факультеті екології, але зрозуміла, що не моє, бо я люблю активну роботу і рухливий спосіб життя. Після університету потрібно було визначитися із постійною роботою і я вирішила спробувати пройти відбір до поліції. Не скажу, що була впевнена в тому, що пройду, але ризикнула», – ділиться спогадами поліцейська.
Відбір у патрульну поліцію і справді непростий, переважно – через критерії фізичної підготовки та стану здоров’я. Важливу роль також відіграє психологічна складова і тестування особистісних характеристик. Загалом відбір складається із п’яти пунктів.
«Пропрацювала три місяці патрульною у батальйоні, а потім почали запускати роту ТОР і я відразу вирішила спробувати, бо знала, що це таке. Я була однією з перших жінок у цьому підрозділі», – розповідає Іванна.
Робота вважається специфічною, з підвищеним рівнем небезпеки. Проте Іванна каже, що робота та ситуації, на які вони виїжджають, її не лякають, бо впевнена у своїх колегах та у власних силах.
«Завжди відчувала, що я в чоловічому колективі. Не відчути це доволі складно. Проте ніколи не було такого, щоб до мене ставляться не як до рівної собі. Ніколи не було тиску, але колектив має специфічну поведінку, до якої потрібно звикнути», – коментує героїня.
«Рідні сприйняли мій вибір нормально, я завжди відчувала підтримку від них. А в суспільстві часто стикаюся з несприйняттям, що я – поліцейська. У деяких ситуаціях, наприклад, коли виїжджаєш «на домашнє насильство», це велика перевага, бо жінка, яка пережила насильство, рідко хоче спілкуватися із чоловіками, навіть якщо вони у формі. Натомість відвідування колонії може спричинити ще гостріший конфлікт через мою присутність, тому буває, що на такі випадки я не виїжджаю», – ділиться Іванна.
Вона розповідає, що займається спортом і це не так зумовлено специфікою роботи, як і справді є її хобі. Любить біг на довгі дистанції, легку атлетику та походи в гори. Останні роки Іванна бере участь у спортивних змаганнях та здобуває нагороди.
«Я вважаю, що поліція, зокрема рота ТОР, – це таки робота, при виборі якої треба добре подумати, зважити власні можливості та готовність бути на ногах, чергувати добу, стикатися з насильством та швидко приймати рішення», – ділиться думками поліцейська.
Іванна каже, що не проти кар’єрного росту. А на запитання, чи хотіла б стати командиркою роти, відповідає: «Якби я хотіла стати командиркою у ТОР, я б спробувала».
Читайте також: Автомобіль – засіб порятунку. Як війна змінює стереотипи про жінок за кермом
«Буває, потрібно і вночі виїхати на роботу, але це не заважає мені жити повним життям», – Леся Канюка, криміналістка
Леся Канюка займає посаду старшої спеціалістки-криміналістки сектору криміналістичного забезпечення слідчого управління Головного управління Національної поліції у Волинській області. Там вона працює з 2017 року. В поліцію прийшла у 2010 році на посаду експертки, а після реформи окремо створили підрозділ криміналістики.
Слідча розповідає, що про таку професію не мріяла, навчалася у Київському університеті внутрішніх справ і потрапила на факультет експертів-криміналістів.
«Я знала, що хочу спробувати працювати в сфері поліції, але ніколи не думала, що піду навіть навчатися на криміналістку, тому що до того вчилася в музичному училищі. Але життя доволі непередбачуване», – коментує Леся Канюк.
Ділиться, що рідні підтримали її вибір.. А на роботі почувається комфортно, бо й жінок стає все більше.
«Ще коли була в експертній службі, то дівчат було достатньо багато в колективі, в криміналістиці теж були дівчата, зокрема в районах. Відчуття, що я у чоловічому колективі, вже немає, тому що в слідчому управлінні дівчат стає все більше», – розповідає Леся Канюк.
Робота криміналістки полягає в експертній оцінці злочину: збір доказів, їх дослідження і видача висновків по тій чи іншій справі. Працюють безпосередньо на місці події. Леся каже, що специфіка полягає саме в роботі зі смертю.
«Мабуть, не кожна людина морально може сприйняти обстановку деяких злочинів. Все залежить від характеру самої людини. Я ставлюся до цього як до роботи і не більше», – коментує криміналістка.
Розповідає також, що у районах є вакантні місця криміналістів, тому можна подаватися і пробувати себе у цій сфері.
«Я працюю у цій професії, бо тут мені комфортно», – Діана Пліско, інспекторка Муніципальної варти міста Луцька
Діана Пліско в Муніципальній варті працює рік. Прийшла інспекторкою, а вже через пів року стала старшою інспекторкою відділу контролю за благоустроєм та санітарним станом міста і стажує початківців. Займається забезпеченням благоустрою Луцька, дотриманням законності та правопорядку.
«Я з дитинства мріяла працювати на благо свого міста. Почала цікавитися різними сферами і потім цілеспрямовано пішла до Мунварти», – ділиться Діана.
Розповідає, що батьки були приємно вражені вибором, завжди у всьому підтримували й у виборі професії теж.
«Три тижні проходила стажування, дивилася, чи комфортно мені тут буде, приймала рішення, чи підійде. З кожним днем я розуміла, що це моє і я хочу тут залишитися. Прикладала багато зусиль, щоб бути хорошою працівницею, часто вчилася до ночі», – пригадує інспекторка.
Розповідає, що майже щодня реагує на різні виклики громадян, багато спілкується з людьми.
«Осуду суспільства я ніколи не відчувала. Моя робота часто вимагає спілкування з людьми і я завжди стараюся налагодити хорошу комунікацію, зрозуміти людину і вирішити її проблему», – коментує героїня.
Діана розповідає, що інспекторок в Муніципальній варті п’ятеро, більше чоловіків.
«Чоловічий колектив ніяк не впливає на виконання моїх обов’язків, та й керівництво робить усе для того, щоб кожному і кожній було комфортно і всі були на рівних правах», – говорить дівчина.
Вона каже, що дівчатам не варто боятися йти на таку роботу.
«Це свідомий вибір кожної. Варто зважити свої сили, адже більшість часу ми працюємо на вулиці і дуже багато спілкуємося з людьми. Потрібно вміти оперативно приймати рішення і нести за них відповідальність», – ділиться інспекторка.
«У своїй професії відчуваю себе, як риба у воді», – Іванна Захарчук, інженерка
Іванна Захарчук працює провідною інженеркою відділу якості, технічного контролю та нових технологій Служби автомобільних доріг у Волинській області. Тут вона вже 18 років. Ще навчаючись на 5 курсі, прийшла сюди працювати операторкою зв’язку й одночасно у нічні зміни готувалась до захисту дипломної роботи.
Після здобуття вищої освіти Іванну перевели у відділ якості, технічного контролю та нових технологій, де і працює нині
Каже, що завдяки батькам здобула вищу освіту у Луцькому державному технічному університеті, який закінчила з відзнакою. Розповідає, що саме тато, який понад 40 років свого життя присвятив дорожній галузі, є її взірцем і наставником.
«Дякую Богу, що маю найкращих батьків, адже завдяки їм я зараз маю достойну професію і з гордістю можу сказати, що є дорожницею в поколінні. Будучи водієм дорожньої спецмашини, тато часто брав мене з собою на роботу. Тому ще з дитинства мені знайомі запах асфальту та бітуму, процеси укладання асфальтобетону та очищення і посипання доріг в зимовий період, змалечку знаю про нелегку працю дорожників і недоспані ночі», – розповідає інженерка.
Каже, що вже тоді полюбила дорогу і хотіла стати дорожницею, як татусь. Тепер сигнальний жилет є невід’ємною частиною її професійного одягу.
«На сьогодні в організації, де працюю, я – єдина жінка-інженерка технагляду. Безпосереднє керівництво і колеги по відділу – чоловіки, і переважно лише з представниками протилежної статі пересікаюсь при виконані своїх обов’язків, зокрема й на автодорогах, та ніколи не відчувала себе під їх тиском. Навпаки, вонизавжди підтримають, допоможуть у тій чи іншій проблемі, яка складається під час робочих моментів, дадуть корисні поради. Без зайвої скромності скажу, що й до мене чоловіки звертаються за професійною допомогою, підказкою, порадою. Легко і приємно працювати в чоловічому колективі, де тебе підтримують, поважають, де не відчуваєш гендерної нерівності», – каже пані Іванна.
Основні обов’язки інженерки технагляду – здійснення нагляду за технічним станом закріплених за жінкою ділянок автомобільних доріг, мостів та споруд, контроль за ходом і якістю робіт, що виконують на них підрядні підприємства, приймання виконаних робіт, складання відповідної технічної та іншої документації.
«Моя робота – не лише в офісі, а й безпосередньо на автошляхах. Буває, обстежуючи ділянку шляху для визначення недоліків і складання документації для її подальшого ремонту, незалежно від погодних умов, в дощ чи під пекучим сонцем, за день проходжу з десяток кілометрів. Тож, як кажуть, суміщаю приємне з корисним, адже рух – це здоров’я», – говорить з посмішкою інженерка.
Іванна Захарчук не вважає, що її професія якимось чином іде на збиток сім’ї. Ніколи не приносить додому поганого настрою чи негативних емоцій, зумовлених неприємностями чи проблемами, які можуть виникнути по роботі. Завжди старається, аби робота не шкодила сім’ї.
«Однак, не завжди можу повертатись додому вчасно, оскільки маю ненормований робочий день і буває, звісно, що затримуюсь. Мої дітки, 15-річний син Станіслав та донечка Олександра, якій 9 років, із розумінням ставляться до цього, у всьому підтримують мене та один одного. Знають, що я люблю свою роботу і вона, як і сім’я, також важлива частина мого життя», – коментує працівниця Служби автодоріг.
Вона каже, що хоча нерідко буває, що у професійній діяльності приходиться доводити чоловікам свою точку зору, ніколи не чула фраз на кшталт «жінко, твоє місце біля плити».
«Особисто я ніколи не чула на свою адресу докорів, що займаюсь не своєю справою. Співпрацюючи з різними підприємствами та організаціями, де зазвичай переважно чоловічі колективи, можу з впевненістю сказати, що не відчуваю гендерної нерівності. А ще дуже приємно, коли водії призупиняються, щоб подякувати за ремонт, який проводиться чи тільки планується або ж просто щиро вітаються», – з посмішкою каже інженерка.
«Люблю свою роботу і на запитання про те, де і ким працюю, з гордістю відповідаю, що я інженерка-дорожниця. А загалом, я вважаю, що робота, насамперед, має бути до душі, тому зовсім неважливо «чоловіча» вона чи «жіноча», – додає на завершення.
«Казали, що я займаюся не «жіночою» справою і треба знайти іншу роботу», – Оксана Матрунчик, старша інспекторка-диспетчерка
Оксана Матрунчик упродовж чотирьох років займає посаду виконувачки обов’язків начальниці відділу «Центр безпеки міста Луцьк» департаменту Муніципальної варти, старшої інспекторки-диспетчерки. Працює уже три роки.
Вона розповідає, що, насамперед, хотіла приносити користь місту, але про роботу в департаменті Муніципальної варти не мріяла з дитинства. Попри все подала резюме, пройшла стажування та розпочала роботу інспекторкою.
«Робота непроста, тому що це постійне перебування на вулиці, спілкування з людьми, а вони досить різнф, – ділиться пані Оксана. – Зараз я сиджу за камерами, моніторю ситуацію в місті, приймаю звернення від громадян і передаю в роботу інспекторам».
Згадує, що мама хвилювалася, коли Оксана пішла на роботу, тому що в деяких випадках вона доволі нелегка.
«Попри хвилювання, батьки погодилися з моїм вибором», – пригадує інспекторка.
Розповідає, що у Департаменті переважають чоловіки, але це не заважає роботі жінок. Каже, що всі однаково виконують свої обов’язки.
«Кар’єрний ріст у нас присутній і не залежить від того, чи ти жінка, чи чоловік. Усі начальники та начальниці прийшли на посаду з інспектора, тому що це дозволяє побачити роботу зсередини», – каже пані Оксана.
І додає, що колектив дуже дружній і не відчувається гендерного тиску. Навпаки, кожен намагається допомогти, особливо новачкам, бо об’єму матеріалу багато. Проте від чоловіків-водіїв доводилося відчувати дискримінацію:
«Були неприємні випадки, коли під час роботи, особливо під час контролю за дотриманням правил паркування, водії-чоловіки дуже агресивно реагували, не сприймали мене, або казали, що я жінка і нічого не розумію. Бувало, казали, що я займаюся не «жіночою» справою і мені треба знайти щось «дівчаче»».
«Ніхто не каже, що я феміністка», – Наталія Мельник, співробітниця ДСНС
Наталія Мельник – провідна фахівчиня відділу соціально-гуманітарної роботи та психологічного забезпечення центру забезпечення діяльності Головного управління ДСНС у Волинській області. Працює там із 2015 року. Робота пов’язана із підбором кадрів, а також відповідає за питання гендерної політики в управлінні.
Розповідає, що ще зі школи брала участь у Всеукраїнському громадському русі «Школа безпеки», яка була заснована з метою популяризації серед дітей та молоді здорового та активного способу життя, підвищення рівня їх практичної підготовки до дій в екстремальних ситуаціях, навчання з реагування на надзвичайні ситуації, професійної орієнтації й популяризації професії рятувальника, а також встановлення дружніх стосунків з юними рятувальниками зарубіжних країн.
Саме з того часу Наталя визначилася із професією.
«Мені дуже подобалося, що я могла бути корисною для світу. Можу назвати це моїм покликанням», – ділиться дівчина.
У ДСНС є сектор гендерної рівності й саме на Наталію поклали обов’язки гендерного напрямку. Розповідає, що робота полягає у співпраці із внутрішніми працівниками, доводиться багато комунікувати зі всіма.
Щодо реакції батьків, то каже, що мама – туристка, активна людина, тому вибір професії підтримала.
«Конкретно у відділі у нас більше дівчат, а серед рятувальників – чоловіки. Я працюю зі всіма, проводжу роз’яснювальні заходи. Особливостей у спілкуванні я не помічаю. Деколи проблематичними є питання форми, а саме – знайти маленький розмір для мене», –розповідає фахівчиня.
Каже, що суспільство частіше із захопленням сприймає те, що жінка працює у ДСНС.
«У будь-якій професії важливо, яка ти фахова спеціалістка чи спеціаліст, а не до якої статі належиш. У нашій структурі чоловіки ставляться з повагою до жінки», – каже Наталія.
Ділиться, що в установі реалізовують політику гендерної рівності, Цікаво, що поширеною практикою стало те, що саме чоловіки беруть відпустку по догляду за дитиною.
Питання гендерної рівності є наскрізним на всіх рівнях і у всіх сферах суспільства, яке розвивається на засадах демократичних цінностей, прав людини і людської гідності. А отже, в цьому суспільстві не місце стереотипам про «чоловічу» і «жіночу» роботу. Ключовим у виборі професії має бути бажання людини, а в призначенні на певну посаду чи зону відповідальності – її фаховість.
