Як створювати чутливий контент під час війни: «сповідь» журналісток

У Луцьку пройшов сьомий West Media Forum. Він відбувся лейтмотивом «Amore, More, Ore, Re».

Захід провели 18-19 листопада. На другий день активності редакторка сайту «Повага». Кампанія проти сексизму в медіа та політиці Вікторія Кобиляцька промодерувала панель «Медіа і війна: як створювати чутливий контент і чому це важливо». 

До неї долучилися медійниці Мирослава Ільто, Надія Суха та Ана Море. Вони розповіли, як проживають війну, дослухаються до своїх співрозмовниць та співрозмовників, а також розмірковують, про що писати, а про що не варто.

Журналістці Район.in.ua вдалося зафіксувати найцікавіше з виступів спікерок дискусії. 

Як створювати чутливий контент і чому це важливо

Головна редакторка сайту кампанії проти сексизму в медіа й політиці «Повага» Вікторія Кобиляцька поділилася, що впродовж останніх років спостерігала як тема чутливого контенту була у фокусі, проводилися тренінги, це було цікавим. Та не всі розуміли, що це таке і для чого це потрібно. 

Не всі писали про домашнє насильство чи не всі писали про війну на Донбасі, а 24 лютого стало таким собі рубіконом, коли всі журналісти та журналістки зрозуміли, що якщо ви хочете бути фаховими та писати про війну, то мусите знати що це таке, як власне писати таким чином, щоб не завдавати більшого болю людям, які і так потерпають від війни. 

«Саме зараз сподіваюсь, що будимо давати максимально практичні поради, тому що всі будемо говорити про свій досвід», – наголосила модераторка.

 Як працювати з інтерв’ю

Пані Вікторія поділилася інформацією як працювати з інтерв’ю і чому доволі ефективно спілкуватися по телефону, коли не видно співрозмовника. 

«Коли навчалась в інституті журналістики, нам наголошували що потрібно йти на інтерв’ю і бачити людину, а робота по телефону – це щось таке собі. Коли ти говориш з людиною, вона не бачить, як в тебе піднімається брова або твій нервовий сміх чи сльози. Ти слухаєш, коли говорить ця людина і це викликає довіру. Принаймні в мене так було. Спілкувалась з жінкою, яка 16 квітня виїхала з Маріуполя. І це був для мене травматичний досвід, тому що я мовчала. Мені не потрібно було навіть ставити уточнюючі питання, тому що це був такий потік, своєрідна терапія для неї і це було важливо почути, а потім записати», – наголосила учасниця заходу. 

Вона зазначила, що узгоджувала матеріал. Йшлося про те, що не можна описувати деталі. В таких ситуаціях не бачити людину стає плюсом. 

Воєнні злочини – зґвалтування

Попри те, що ази як говорити з людьми про воєнні злочини – ґвалтування, спікерка знала, виявилось, що вона не була до цього готовою.

«Якраз, у квітні в одному з пабліків фемпідтримки побачила запит про те, що жінка на Київщині після деокупації просила про допомогу. Цікаво було, що це писала її подруга. Але в мене є підстави, вважати, що це робила сама жінка. В неї 2 дітей, це село, жінку ґвалтували і вона завагітніла. В неї був конкретний запит, просила, щоб їй допомогли з абортом. Оскільки це село, їй було важливо вкластися в добу для того, щоб ніхто не дізнався, що з нею було, навіть діти. 

Ми знайшли волонтерів, які могли їй допомогти, з рештою все добре закінчилось. Жінка зробила аборт і ніхто про це не дізнався, я хотіла написати про її досвід, але був такий момент: всюди лунала інформація: жінки, говоріть про це. Адже це воєнні злочини. Це не соромно, ніхто нікого не буде звинувачувати, йдеться не про якусь віктивну поведінку, злочинці мають бути покарані. Але насправді це не так, вони мають право мовчати, не говорити. 

В мене був такий конфлікт, коли запитала чи можу написати анонімно і я отримала відповідь, що жінка не хоче жодного розголосу, прагне залишатися анонімною. В клініці, де робили аборт зафіксували сліди зґвалтування з якими жінка могла звернутися в поліцію, та вона цього не хотіла», – каже пані Вікторія.

Хоч жінка і перебувала в травмі, але це її повне право, залишите це в собі і жити з цим. Опублікували колонку про неї, хоч її там не було. 

Контакт не закінчується натисканням кнопки стоп на диктофоні

Оповідачка історій, фрілансерка Мирослава Ільтьо поділилася, що в медіа «Новинарня» приблизно 80% некрологів – це її тексти. Вона спілкується з рідними загиблих та зниклих безвісти, з людьми з ампутацією. 

«Встановлюю міжлюдський контакт, який не закінчується «нажиманням» кнопки стоп на диктофоні. Серед тих людей з якими мені вдалося говорити за період повномасштабного вторгнення є такі, які хочуть говорити, мають за честь розповідати про загиблих і про їхню пам’ять. Є ті люди, які не хочуть говорити і це їхній досвід. Я це приймаю. Не оцінюю, не задаю питань.

Була жінка з якою я говорила про освіту сину. Вона плакала і розповідала скількох зусиль їй коштувало подбати про навчання дитини і про те, щоб він працював за спеціальністю. Всі розуміють, як наші мами про це піклуються. Він не встиг, закінчивши університет, не зміг навіть пожити», – розповіла пані Мирослава.

Втішних слів просто не існує

У своїй діяльності авторка текстів не використовує втішних слів, адже це те на скільки вдається поставити в позицію вивищення, здаватися мудрішою. 

«Ось ці слова, що ви все переживете – це просто гівно, вибачте. Якщо я або будь-хто інший скаже: «Я вас розумію», то у співрозмовників може трапитися нервовий зрив. Адже їх просто не існує. Тому в мене немає втішних слів. Не беру на себе більше, ніж може уважна слухачка. Не беру на себе роль контролювати емоційний стан співрозмовників та й не повинна це робити. Роблю таку атмосферу, щоб вони могли розкритися. Розумію, що довіра не виникає відразу, як я вмикаю диктофон. 

Тому мої розмови відбуваються без поспіху. На інтерв’ю можу використати від години до 5. Мені ніколи не шкода цього часу, Адже з тих інтерв’ю я можу брати для себе дуже багато і акумулювати в тексти лише невелику їхню частину. Це, можливість справлятися з болем», – каже пані Мирослава.

На форум приїхала після того, як вийшов некролог. Він про військового.

Подружжя, яке після референдуму в Авдіївці на Донеччині схопили сепаратисти, їм дивом вдалося залишитися живими і втекти з 3 дітьми, двійнятам було до 2 років. Сім'я тікала просто без нічого, що в славути всадили з цим виїхали. Подружжя було дуже спорідненим. Дружину звали Євгенія, чоловіка Євген. Він у 2014 році не пішов на війну тільки тому, що коханій буде важко самій у незнайомому місці. 

Він волонтерив, вона ходила на точки видачі і переправляла усі ці пакунки на фронт. З волонтеркою у 2014 році було сумно. Як почалась повномасштабне вторгнення він був в резерві, 23 лютого були готові документи, зібрав рюкзак дружини, підготував до евакуації. 

«Загинув Євген під Бахмутом на Донеччині. Це все, що знала до того, як почала розмову. Я ще додатково викладаю українську мову дітям. Якраз вчила синів і доньку цього подружжя. Дала їм завдання написати, кого твір про те, кого вони вважають героєм сучасності. Донька Євгена написала про тата героя, як вона ним пишається. Це були лічені дні до його смерті, переживання цієї сім’ї я вже знала. Вже була включена в історію їхніх переживань», – додала пані Мирослава.

Коли сім’я прийшла до моргу то один зі співробітників завдав дуже нетактовне запитання: «A де ж той Бахмут? Це Луганщина?» І ця фраза включена в цю історію переживань. Це було страшним тригером для Жені, ледве вдалося її заспокоїти, тому що зараз всі знають, де Бахмут. Здавалося, що цю історію записати не вдасться.

Жінка була дуже зранена. Коли пара живе не дуже добре, має проблеми, то це одне, а коли живуть душа в душу, то дружина просто втрачає частину всесвіту. 

«На диво, коли ми починалися спілкуватися, то я просто хапалася за живіт, відповідно і я її веселила.  Коли йду на розмову зі своїми співрозмовницями, героїнями, то не очікую якогось патерну поведінки чи зовнішнього вигляду, одягу. До мене приходили вдови в строкатому одязі і в кольорових кедах. Сміялися, але це не применшує досвід їхніх переживань. А я усім своїм виглядом повинна дати їм це прийняття і розуміння, що з ними все нормально», – поділилася спікерка.

Найкраща підтримка журналіста – це проявляти повагу до того про кого вони говорять

Історія Жені Колісниченко вже опублікована. Інколи вдається дати це прийняття і порозуміння. Для цього не потрібно «пнутися» зі шкіри. Тиха присутність – дуже помічна. В такій гострій стадії проживання горя люди не потребують порад. Вони відчувають себе розгубленими і проживають цілий спектр емоцій: гніву, образи, роздратування на будь-які подразники. Втрати віри і сенсу життя. Якщо їм щось говорити, вони цей досвід будуть відчувати і підсилювати. Їм просто потрібно кілька місяців, щоб прожити цей досвід. Найкраща підтримка журналіста – це проявляти повагу до того про кого вони говорять.

«Ми говорили з Женею про те, що може вона якось не правильно проживає свій досвід. На похороні жінка була в красивій вишитій сукні з нафарбованими червоними вустами. У неї був гарний манікюр. Була виструнчена як тятива і максимально зібрана і горда. В соцмережах це викликало хвилю обурливих коментарів. Вона мені сказала, що це ти мене розумієш і ще кілька знайомих. Може, я неправильна вдова. А я кажу: ті вдови, яких ти бачила в момент розпачу, теж не живуть в сльозах, вони також сміються, можуть і не плакати», – каже пані Мирослава.

В мене є знайома, про яку ви всі, мабуть, чули, яка хоронила сина в Гарнізонному храмі і співала колискову над труною. Коли спілкувалися, то вона поділилася, що плаче тільки в душі. 

Сльози і чорний одяг – це не обов’язковий атрибут горювання. Правильного проживання не існує. Ніхто не може маркувати досвід. Той маркер, якого надали у проживання горя дає цим людям більшу стійкість зараз. Є люди, які мають більш ослаблену силу духу, але і ті, і ті люди мають бути прийняті і зрозумілі журналістами. Вони не мають розуміти, що з ними щось не так.

Як ми даємо раду емоціям? 

Був репортаж, коли їздила із водіями, які евакуйовують людей «На щиті». Перевозили тіла з Донецького напряму, лінії фронту у Дніпро, з відти – вже по всій Україні, до місць поховання. Це роблять добровольці, безкоштовно. 

Вдалося поспілкуватися з вдовою, яка розповіла про водія, який дозволив їй пробути довго в холодному кузові з чорним пакетом в якому знаходилося тіло її чоловіка. Тому що він розумів, що це останній її шанс з ним побути. 

«Вона мені сказала таку фразу: «Він вибачився, каже, Аліно, пробачте, але я такий балакучий, оце ж їжджу сам»...Ми проїхали з ним 1800 кілометрів за 1 рейс. Деякі тривають і по 3 доби. Їхали з ним з 14 тілами в кузові. Я їла бутерброд і слухала музику в кабіні, внюхувалась в аромат соснового лісу на Черкащині, тому що він перебивав запах тіл. 

Мабуть, хтось би сказав, що я навіжена, їсти в кабіні з трупами. А я їх не сприймала як мертвих. Для мене – це загиблі герої і поки їх не поховали, вони для мене ще живі. В мене була така повага і захоплення до цього водія, що я зважилась з ним на ще 1 поїздку», – поділилась учасниця заходу.

Це не був травматичний досвід. Набагато страшніше є бачити тіло, яке привозять до моргу, де його зустрічає батько і допомагає витягнути серед інших, які вкриті опаришами, кров'ю, слизом. Це видовище не для слабкодухих. Він відкриває цей пакет, впізнає сина і ти не маєш права сказати йому ніякого слова, бо ти нічим його не підтримаєш. Ось це саме складне. Це співпереживання нічого не варте.

«Не завжди наважуєшся говорити з людиною»

Остання історія про те, що не завжди наважуєшся говорити з людиною. 

«Ми приїхали до Чернігова і розбирали завали. Привезли гуманітарку, я мала читати поезію на концерті. Біля розбомбленої школи потрапили на вулицю, де не було жодного вцілілого будинку, але на вулиці було дуже людно. Був дім, де чоловік старшого віку і молодша донька щось там розбирали. Я підійшла поговорити, чоловік почав розповідати. Він витягнув з-під завалів горнятко і каже, дивися, вціліла, жодної тріщинки. Очі у нього на стільки були налиті слізьми очі, що я запідозрила, що там хтось загинув. Як виявилося, 5 людей. Втратити найближчих рідних – найтравматичніший досвід. 

Це травма вцілілого, безкінечні питання, чому я не був в тому місці, чому я залишився. Я стояла з ним, розмовляла, не вмикала диктофон. Я знала, що це би був чудовий матеріал, історія, яка б точно чіпляла і розповідала про воєнні злочини росіян, але чим я допоможу цьому чоловікові? Чи вартий текст тих переживань з яких я не зможу його витягнути, бо мушу їхати. Я не робила матеріал», – поділилася пані Мирослава.

Часом нема правил на всі випадки, варто самим подивитися на ситуацію. Був матеріал про хлопця, який пережив катівню в Оленівці на Донеччині, з ампутованою ногою. От він розповідав жахи, та після цієї зустрічі ще пішла на побачення. Це робота. Через кілька тижнів отримала відео, як він «розходжується» на протезі, тоді проплакала кілька годин.

  «Писані і неписані правила»

Редакторка і журналістка видання  «Ґрунт» поділилась на заході. як інформацією про те, як працівникам і працівницям їхнього видання вдається працювати під час повномасштабного вторгнення росії в Україну.

«Писаних і неписаних правил дуже багато. вони існують в кожній редакції, більшість із них випливають зі здорового глузду, з людської емпатії і з розуміння того, що в країні війна. Кейс, коли після позбавлення журналістів акредитації після висвітлення події в Херсоні – доволі неприємний. Хочу сказати, коли починалося звільнення Харківщини, то теж було багато обмежень з приводу того, щоб туди доїхати і зафіксувати злочини, які там робив ворог. Не можу пояснити чому себе так поводить влада і генштаб. Це дискусія до якої обов’язково потрібно буде залучити саме їх», – зазначила редакторка.

«Готовність людини говорити – вирішує все»

Коли журналіст отримує акредитацію і це дає можливість йому працювати в деокупації, на прифронтових територіях, це означає,  що цей журналіст прийшов певну перевірку, що Україна вважає його фаховим і це також означає, що він чи вона повинні бути відповідальними. 

На кожному блокпості тобі приходить наказ в якому прописані ці всі правила, як журналіст повинен поводитися і вони достатньо логічні. Ні в кого не виникне подиву, чому ми не можна знімати пантонні переправи і публікувати їх. Чому ми не можна знімати і викладати техніку без якогось погодження з конкретним пресофіцером або представником служби зв’язків з громадськістю, певного підрозділу чи бригади. Чому ми не можна вказувати позиції, кількість особового складу, наявність зброї. 

Все здається очевидним, але з іншого боку в документі не прописано, що можна запитати в людини, яка пережила окупацію. Цей наказ про роботу з військоми. Що стосується роботи з цивільними – це відповідальність журналіста. Надзвичайно чутливі теми вимагають якогось дуже тонкого підходу. 

Є дуже багато речей, які не видають після публікації, тому що є розуміння, що людина яка щойно вийшла з підвалу і пробула там пів року, в якої щойно загинув хтось близький, може говорити багато певних речей, які потім не захоче бачити про себе. І це якраз про неписані правила. 

«Коли вперше потрапила в Ізюм, місто після деокупації, де мені довелося спілкуватися зі щойно визволеними людьми, це було надзвичайно складно в тому числі для журналіста. Дуже складно почати цю розмову, де ти знаходишся десь на площі, складно поставити влучне питання. Тут якраз дуже важливо відчути цей момент, коли людина хоче з тобою розмовляти. Не треба бігти за бабусею і казати, ну скажіть кілька слів, це ж дуже важливо. Тут надзвичайно важливо мати високий рівень чутливості, якого, на жаль, дотримуються не всі», – зазначила пані Надія.

Спікерка пригадала ситуацію, коли знімали ексгумацію тіл на Київщині. Це не було масове поховання, як наприклад, в Бучі чи Ізюмі, а поодинокі випадки. Приїхали у Вишеград. Там була просто жахлива історія про те, як росіяни вбили двох чоловіків у їхніх дворах. І вони примусили іншого українця їх закопати, сказали, що ти тільки тоді житимеш. 

«На той момент вирішила з ним не розмовляти, не травмувати цим питанням. Усвідомлюю, що ми навіть уявлення не маємо, що пережила ця людина. Ми просто з ним говорили без запису. Цей чоловік сказав, що він сам мені зателефонує, коли наважиться і зможе про це говорити. Готовність людини говорити – вирішує все», – ділиться учасниця заходу.

Коли знімали пресконференцію в Ізюмі на Київщині, то підійшов чоловік в звичайному одязі, нічим не відрізнявся від них. Він почав говорити, щоб журналістів повели в катівню міста. Спочатку всі його ігнорували, а потім на нього звернув увагу слідчий і запитав з відки знає, що там відбувається. Відповів, що вчора з відти звільнився. Це якраз про те, що людина, яка постраждала не обов’язково плаче. Вона радше не робить цього, тому що те, що вона пережила вже не можливо передати словами. Ці правила не можливо записати і сформулювати, але вони зводяться до банальної відповідальності журналістів.

Як журналістам дбати про своє метальне здоров’я

Спікерка розповіла, що найтравматичнішим для неї був досвід, коли приїхала з Ізюму на Київщині. Журналісти, які працюють в цій сфері, розуміють, що коли працюєш, тобі не страшно, ти не відчуваєш, звісно в тебе є емпатія, ти зберігаєш своє обличчя, повинен робити цю роботу. 

«Коли, здала свій репортаж і повернулася додому до Києва, то два дні не вставала з ліжка, нічого не їла і постійно плакала. Не було такого дня, щоб я не думала про цю історію і цих людей. Впевнена, що всі ми будемо дуже довго з цього виходити і працювати з нашими травмами, ми не можемо щось зробити і на 100 % бути готовими, що це все пройде, але є речі, які для мене працюють як знеболювальне. Я не «вивожу», насправді», – каже медійниця.

Це не можливо пережити. Коли багато пише, то це не лише для медіа, а й просто. Коли редактор запитав, як так швидко вийшов репортаж про Ізюм, відповіла, що це як висмоктування яду після укусу змії. Цей репортаж досі звучить і пахне жінці. 

«Пам’ятаю всі ці запахи, людей, їхні очі. Регулярно працюю з психотерапевтом. Якщо є така можливість і ви відчуваєте, що вам треба, то раджу звертатися за допомогою. В мене є святе правило, якщо щось сталося і я не їм весь день, то наступного дня я завжди дуже красиво снідаю. І це дає мені хоча б якийсь ресурс. Також я ще намагаюсь дуже багато розмовляти про це. Та не всім дуже потрібна підтримка. Коли ми журналісти працюємо на деокупованих територіях, ми були під обстрілами і кажемо, що живі, що нам все одно хочеться говорити з людьми», – каже пані Надія.

«Це був рівень неймовірного болю»

В Ізюмі на Харківщині, в перший день ексгумації був рівень неймовірного болю. Ввечері після роботи жінка поїхала в Харків, опинилася в 3 кімнатній квартирі в якій не могла бачити всіх кутів, а це була її фобія, то пережила неймовірний страх.

«Коли я не бачу всіх кутів і не контролюю ситуація, може я б і не звернула на це увагу, але на фоні попереднього досвіду з ексгумації, стало дуже страшно. Мені дзвонить редактор і каже, ну що там, як репортаж, а я розумію, що не можу писати, сиджу під дверима квартири і розумію, якщо зараз десь трісне якась техніка чи буде випадковий звук, я вилечу з відти. 

Починаю вигадувати, що нема інтернету. Він мені на це все – раціональні аргументи. Вже не знаю, що казати. Сиджу в Харкові о 21.40 і кажу: «Володя, ти можеш як хочеш на це відреагувати, але я зараз не можу відкрити фото з цією рукою, адже мені дуже погано. Я не можу навіть лягти спати, тому що мені дуже страшно», – ділиться учасниця форуму.

Редактор сказав, що знайде зараз готель, де медійниця буду з людьми. Вона просто навіть не могла сама щось шукати. За 5 хвилин до комендантської години він знайшов готель, що знаходився за 3 хвилини ходи від її будинку. Редактор розмовляв з нею всю дорогу, коли вона туди йшла. 

«Насправді, я йшла до готелю, було страшно, на вікнах були світломаскувальні сітки, нічого не бачила і почала відчувати запахи ті, що в лісі при ексгумації. Я просто почала бігти по всіх калюжах. Мене зустріла працівниця готелю. Коли опинилась в маленькій кімнаті, мені стало спокійно. Подзвонила, сказала, що все гаразд, а на ранок я напишу репортаж. 

Перед тим як їхати на форум я з ним посварилася. Та насправді це дуже важливо, коли редактор вночі з тобою на зв’язку, коли потрапляєш під обстріли і тобі пропонують допомогу. Для нас важливо – це чути. Ми виглядаємо стійкими і сміливими, але насправді нам всім дуже погано і ми ще дуже довго будемо це все «вивозити», тому давайте підтримувати своїх колег, адже це надзвичайно важливо», – наголосила пані Надія.

                                                                                              ***

Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Співпраця автора з Представництвом Євросоюзу в Україні будується на невтручанні в редакційну політику мережі Район.in.ua. Теми, формат, героїв обирає редакція і не погоджує з міжнародними партнерами. Всі матеріали, створені в межах такої співпраці, мають відповідне маркування, а окремі думки, висловлені в матеріалах, їх зміст є виключною відповідальністю авторів і необов’язково відображають погляди Європейського Союзу та його інституцій.