Олександр Сосіцький, Юрій Патута, Євген Хринюк
Олександр Сосіцький, Юрій Патута, Євген Хринюк

Антирадянщина зразка 1945 року: як НКВС розправилося з луцькими студентами

18:00 15.03.2020
1828

П’ятеро студентів Луцького педучилища 75 років тому у ці березневі дні стали жертвами спецоперації НКВС. Підлітків заарештували і відправили на каторгу за підпільну підтримку УПА.

Відчайдухи на початку 1945 року заснували підпільну молодіжну групу «НВРО» (народно – визвольна революційна організація).
Студенти визначили своїм завданням залучення молоді на допомогу УПА в її боротьбі проти більшовицької влади.

Очолював групу сімнадцятирічний Олександр Сосіцький, житель села Вербаїв Луцького району. До осередку він залучив односельця Олександра Рудницького, п’ятнадцятирічних лучан Юрія Патуту, Євгена Хринюка, та вісімнадцятирічну Ангеліну Петрощук.

Група «НРВО» збиралася на квартирі Ліни Петрощук, де читали брошури і листівки націоналістичного змісту, власні вірші, обговорювали організаційні питання.

Олександр Сосіцький підтримував зв'язок з підпіллям, звідки отримував нові листівки і літературу, яку переховував на горищі училищ. Знайшовся сексот, який видав групу підпільників органам НКВС. 14-15 березня 1945 року всю групу «НВРО» заарештували.

У квітні суд військового трибуналу звинуватив в антирадянській націоналістичній діяльності всіх членів групи і постановив: вислати молодих людей на 10 – 15 років у віддалені райони Сибіру, Півночі та Далекого Сходу СРСР на каторгу.

Читайте також: У Сибір за книжку про Січ: як «совєти» репресували луцького студента

Родини Патут, Сосідських, Хринюків, Рудницьких були виселені у Кисельовськ Кемеровської області. Поселили їх у підвал овочесховища, де стіни були покриті памороззю.

Майже кожного вечора двері підвалу відчинялися і разом з холодом вривався голос чоловіка в кожусі і валянках з пістолетом в руках, який кричав: «Бандьори, я вас всех перестреляю как собак!» у відповідь – мовчання. Мовчали, як із криком «Бандьори, вон!» їх викидали з черги за хлібом.

«Тільки наше безмежне українське терпіння допомогло вижити в тих умовах. – Якби ми не мовчали, нас би знищили», – згадує Галина Талімонівна Патута, сестра Юрка.

Соня Хринюк працювала на шахті. У 1951 році поховала на чужині маму. На чужій землі у Кисельовську помер дідусь Сосіцького. Батьки повернулись у рідне село.

Повернення на Волинь було тяжким. Залишивши у мерзлій землі Кисельовська своїх рідних, розтративши там свої молоді роки, вони, як поранені птахи, летіли додому на рідну Волинь.

Мене постійно турбувала думка про те, як склались долі юних патріотів, моїх земляків. І, нарешті, слід знайшовся. У праці «Реабілітовані історією» кн..1, розділ «Біографічні нариси» опублікована стаття Сергія Лиса. Із цієї публікації стало відомо, що усіх хлопців немає уже серед живих.

Олександр Рудницький 4 вересня 1949 року помер в Ільдельтаборі, де його поховав Юрій Патута. Про долю своїх братів розповіли їх сестри Галина і Віра Патути та Софія Хринюк.

Читайте також: Дев’яноста весна зв’язкового «Чорновуса». БЛОГ

ЮРІЙ ПАТУТА

Із Олександромм Сосіцьким хлопці здружились, коли той деякий час перебував у Патут на квартирі. Олександр Сосіцький залучив Юрка Патуту і Євгена Хринюка до підпільної діяльності.

Згодом в склад групи ввійшли Олександр Рудницький та Ангеліна Петрощук, дочка священика із села Озденіж Рожищенського району. Сашко Рудницький серед них був наймолодший З багатодітної родини ріс без матері, серед друзів вирізнявся слабким здоров’ям.

Мабуть, тому після перенесених тортур, непосильної праці в голоді і холоді помер в таборі, не відбувши навіть половини строку.

Читайте також: На Волині 21-річна вчителька застрелила головного НКВДиста району

ЄВГЕНІЙ ХРИНЮК

Женя Хринюк народився і проживав у Луцьку на вулиці Володимирській поблизу будинку свого друга Юрка Патути. Батьки хлопців раніше воювали у лавах армії УНР. Його батька, Мину Хринюка, розстріляли гітлерівці, хоча той служив у міській управі. Женя важко переживав смерть батька. Він був для нього другом і порадником, наставником і однодумцем.

Покарання Женя відбував у Воркуті. Табір став для нього справжнім пеклом і водночас серйозною школою. Там він познайомився з відомим кінорежисером і сценаристом, лауреатом Державної премії СРСР Олексієм Каплером.

Митець потрапив копати мерзлу Воркутинську землю не через політику, а через кохання до доньки Сталіна Світлани, що не сподобалось її батькові. Каплеру дозволили отримувати продуктові посилки, книги. Цим він ділився з Женею, якого полюбив за розум і привітність. Олексій Якович в умовах табору дав Жені ґрунтовну мистецьку освіту.


У 1954 році Євген звільнився з табору і поїхав до сестри в Кисельовськ. Там він з відзнакою закінчив будівельний технікум. А у 1958 році повернувся до Луцька, працював на будівництві Гнідавського цукрового заводу. Та хлопця весь час не покидала мрія, зароджена ще на Колимі на уроках Каплера.

І Євген поїхав у Москву складати екзамени до Всесоюзного Державного інституту кіно. Блискуче склавши іспити, до інституту зарахований не був. Тільки з другої спроби Євген Хринюк став студентом сценарного факультету.

Після закінчення з відзнакою ВДІК'у Євген працював на одеській кіностудії, потім у Києві на кіностудії імені Довженка. Створив десяток документальних і три художніх кінострічки. За художній фільм «Адреса вашого дому» був висунутий на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка в галузі кіномистецтва. Премії йому, звичайно, ж не дали.

У березні 1978 року в одному з інтерв’ю він розповів, що почав роботу над сценарієм за романом Юрія Мушкетика «Біла тінь», а у травні на 51-му році життя його не стало. Поховали митця на Байковому цвинтарі.

Читайте також: «Геть Сталіна, живими не здамось!», – як 72 роки тому на Волині загинули дві упівських друкарки. БЛОГ

ЮРІЙ ПАТУТА

Юрко Патута, син Талімона Патути, активіста Мстишенської «Просвіти», родина якого була залучена до ОУН і УПА. Батькові Юрко завдячував своїми поглядами, переконаннями, безмежною любов’ю до України.

Закінчивши після війни «на відмінно» Луцьку школу №2, Юрій поступив до Луцького педагогічного училища – одразу на 2 курс. Юрій Патута після звільнення з табору «Озерлаг» через 9,5 років переїхав до батьків в місто Кисельовськ. Там поступив у індустріальний технікум, після закінчення якого вирішив повернутися на рідну Волинь.

По дорозі заїхав в Одесу, де ще встиг скласти екзамени і поступити в Одеський індустріальний інститут на заочний відділ. Як раділи батьки коли він вернувся до рідної хати ще й студентом вишу. Але доля не була прихильною до Юрка. Лише два місяці прожив він у своїй родині, як трапився нещасний випадок: під час купання у річці Стир він пірнув , отримавши важку травму голови і хребта, від якої загинув.

Читайте також: «Рай можна здобути лише у боротьбі», – реабілітований упівець Петро Мартинюк

ОЛЕКСАНДР СОСНІЦЬКИЙ

Старшим у групі п’ятьох друзів в училищі був Олександр Сосіцький. Він був членом районного проводу ОУН і єдиний з усієї п’ятірки мав безпосередній зв’язок з підпіллям.

Від Патут, де жив тимчасово на квартирі, Сашко перебрався в гуртожиток. Тут він також гуртував навколо себе національно свідому молодь. Його забрали вночі з 13 на 14 березня 1945 року. Судив військовий трибунал, отримав п’ятнадцять літ каторги.

Як розповідав після звільнення сам Сосіцький, тривалою дорогою їх доставили в бухту Находка у табір, де були кримінальні злочинці, які люто ненавиділи політичних. Прийшлось терпіти знущання від убивць – маніяків, грабіжників. Вони грабували, калічили, убивали.

Після клопотання політичних перевели в інший табір. Там в’язні стали масово мерти з голоду, бо харчі були жахливі: глевкий хліб з каштанів та іржава риба. Всі роки неволі пройшли на Колимі. Добував золото, уранову руду, олово. Олександр написав книгу спогадів «Дні і ночі колимські».

З табору в жовтні 1954 року Олександр поїхав у Кисельовськ де мешкали рідні. Закінчив будівельний технікум.

До Луцька повернувся у 1960 році разом з роботою на комбінаті «Волиньпромбуд» поєднував навчання на заочному відділі будівельного факультету Рівненського інституту інженерів водного господарства. Найвища посада, яку йому надали – в. о. інженера.

Був одружений. Мав дочку і сина, якого назвав Юрієм на честь свого побратима Юрія Патути. Олександр Сосіцький помер у Луцьку 2007 року.


***
Такі були долі юних патріотів. Пошматовані, обвітрені негодами доби, завчасно забуті.

Ростислав МАРИЩУК

За матеріалами архівної кримінальної справи 420 Т.1-2 архіву УСБУ у Волинській області

та книги №1«Реабілітовані історією» Волинська область, стор. 660.

загрузка...
Коментарі
8 квітня
Сьогодні
Вчора