стрічка

Головна лікарка Центру первинної медико-санітарної допомоги Аліна Габрон: «Наші сімейні лікарі надають виїзну медичну допомогу паліативним пацієнтам»

12 Вересня 2022, 15:11
На фото: лікарі «Центру первинної медико-санітарної допомоги» Свалявської міської ради 7379
На фото: лікарі «Центру первинної медико-санітарної допомоги» Свалявської міської ради

Щодня лікарі свалявського Центру первинної медико-санітарної допомоги приймають чимало пацієнтів, яким намагаються всіляко допомогти своїм багаторічним досвідом. Наразі у комунальному некомерційному підприємстві «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Свалявської міської ради працює 21 лікар. З них – десять сімейних лікарів, п’ять терапевтів, чотири педіатри і два лікаря-інтерни.  

В АЗПСМ ж міста Сваляви – п’ять терапевтів, чотири педіатри і чотири сімейні лікарі, тобто 13 лікарів. Саме з цими медиками ми і поспілкувались про сьогодення в лікарській справі та якість надання медичних послуг свалявчанам. 

– На нашому сайті є перелік лікарів-терапевтів, педіатрів, сімейних лікарів, відтак місцеві жителі мали і мають змогу самі звернутися до будь-якого медпрацівника. Для укладання декларації потрібен тільки паспорт, ідентифікаційний код, – зазначає головна лікарка Центру первинної медико-санітарної допомоги Свалявської міської ради Аліна Габрон. – Що ж  стосується внутрішньо переміщених осіб, то наразі діє наказ Міністерства охорони здоров’я України від 17.03.2022 № 496 «Про деякі питання надання первинної медичної допомоги в умовах воєнного стану». Відтак згідно з ним первинна медична допомога для внутрішньо переміщених осіб надається без переукладання декларацій із сімейним лікарем. Внутрішньо переміщені особи можуть бути прийняті у будь-якому закладі охорони здоров’я, якщо він здатен забезпечити необхідне лікування, наявність декларації для цього не обов’язкова. Однак обов’язково має бути задекларований в електронній системі за місцем попереднього проживання. Інакше не вдасться виписати електронне направлення. 

В медичному закладі особи, що покинули рідні домівки, зможуть отримати динамічне спостереження за станом здоров’я, діагностику та лікування захворювання, базові тести й аналізи, направлення до лікарів вузької спеціалізації чи обстеження, паліативну допомогу, щеплення відповідно до календаря профілактичної вакцинації, рецепти за програмою «Доступні ліки» та інсулін, також щеплення від ковід-інфекції. 

– Пані Аліно, роз’ясніть функції педіатра, терапевта та сімейного лікаря в загальному значенні? 

– Функція сімейного лікаря полягає у динамічному спостереженні за захворюваннями, групами ризику  від початку народження до смерті людини.  Терапевт декларує виключно доросле населення, педіатр – дитяче. 

Сімейні лікарі також за потреби надають виїзну медичну допомогу паліативним пацієнтам, в тому числі онкохворим. Маємо закуплені за державні кошти кисневі концентратори для кисневої підтримки на дому, забір аналізів проводиться, також організовуємо повне обстеження. 

– Чимало людей, які укладали договори з лікарем, наразі виїхали закордон. Чи можуть вони звернутись до свого «сімейника» за дистанційною консультацією? 

– Так, це можливо в телефонному режимі. Якщо не потребує огляду пацієнта, то лікарі надають консультації. Однак проблемно із купівлею медикаментів закордоном – там це можливо тільки після звернення до місцевого лікаря, адже все знаходиться в електронному обігу. 

– Як налаштовуєте лікарів, аби робота у вашому закладі йшла в злагодженому ритмі? 

– Завжди наголошую колегам, що маємо працювати однією командою, тоді все буде в порядку.  А якщо вибирати когось кращого-гіршого, то ніяка робота не складеться. 

– Ваша особиста медична кар’єра відколи розпочалась? 

– Ще з шкільних часів відчувала, що це моє покликання і ніколи б лікарську професію не проміняла ні на що. Тим паче, що і мій чоловік медик. За спеціальністю я – лікар-хірург, з 2009 року працювала лікаркою за сумісництвом у Свалявській міській лікарні. Досвід адміністративного управлінця  отримувала з 2015 року, коли була на посаді начальниці відділу охорони здоров’я Свалявської районної держадміністрації. Мабуть, тому тепер важкості від управлінської праці не відчуваю. З 2019 року працюю головною лікаркою Центру первинної медико-санітарної допомоги Свалявської міської ради. Паралельно чергую в хірургічному відділені міської лікарні – це мене неабияк перезавантажує, бо відчуваю себе лікарем-практиком.

Знайомимось – сімейні лікарі Свалявщини

Володимир Павлович Зеленюк – лікар-терапевт, 59 років, трудовий стаж 36 років: 

Навчався я у Тернопільському державному інституті, після закінчення у 1986 році проходив інтернатуру в Запоріжжі, а працював в обласній лікарні у Миколаєві. Був гематологом, ендокринологом, десь у 90-ті роки переїхав у Сваляву і приблизно 10 років працював районним онкологом, далі перейшов у сферу терапії. Доводилось брати відпустку і їздити на заробітки, важкі часи були із мізерною зарплатою. Але ніколи не думав залишити медицину. 

Робота важка в нас, взяти хоча б сьогоднішній день, виснаження на кінець робочого дня чимале. Почали набирати обертів випадки коронавірусу, пацієнтів багато на прийомі.  Тому як приходжу додому відпочиваю і нікого не хочу бачити (сміється – авт.). Деякі пацієнти, що виїхали закордон періодично телефонують на вайбер, консультуються щодо лікування, але не часто. Загалом зі мною укладено 2380 декларацій укладених, тому це перевищує норму і нових договорів укладати не можу. Думаю, що надалі з лікарською галуззю в Сваляві все має бути добре.

Марія Степанівна Коструб – терапевтка, 73 роки, трудовий стаж 46 років: 

Працювала я тільки в Сваляві, у 1976 році закінчила університет, а у 77-му інтернатуру. Два роки працювала у лікарні, а згодом перейшла в поліклініку на дільничного терапевта. Укладених договорів маю 2500. Оскільки все життя пропрацювала на дільниці, то фактично усі мої пацієнти уклали зі мною договір. Знаю напам'ять в кого які хвороби, зі мною діляться сімейними справами, хочуть уваги, йдуть наче до мами (усміхається – авт.). 

Важкості хіба що психологічні виникають, тепер набагато важче стало працювати, ніж раніше – люди за останні два-три роки стали більш знервовані, у всіх переважає своє «я». Стараємося різними способами знаходити спільну мову з пацієнтами. Звісно, коли колеги у відпустці, приймаємо один від одного пацієнтів, призначаємо лікування, виписуємо направлення. Зникла документація в плані медичних карток, раніше мусіли їх тягти додому сітками, аби позаповнювати. З цим тепер стало легше, водночас тоді ставлення пацієнтів було більш м’якшим. 

Галина Михайлівна Котлярова – терапевтка, 75 років, трудовий стаж 50 років:

Ніколи не думала йти з медицини, як прийшла працювати в Сваляву з 1 серпня 1974 року і дотепер.  Єдине, що мала – 5 років перерви за сімейними обставинами, працювала у приватних клініках в Ужгороді. У березні цього року повернулась знов сюди. Маю 900 підписаних декларацій, тож охочі свалявчани можуть звертатися. 

Найбільш приємно, коли бачиш людину, яка посміхається від твоєї допомоги, це дуже позитивно впливає, думаю, на кожного лікаря. А допомагати і віддавати себе це моє покликання. Здебільшого мої пацієнти наразі – це переселенці, їхнє перебування тут нестабільне, то в цьому плані важче з ними укладати договори. 

У плані надання медичних послуг стараюся не конфліктувати з людьми. Адже здебільшого усі, хто відчув і побачив воєнні дії в себе вдома, наразі набули різні хвороби і всі потребують консультації психоневролога. Робочі важкості й негатив змиваю в душі – як приходжу додому, а також спілкуюся з сусідами, багато читаю й допомагаю онуку виконувати уроки через онлайн-зв'язок. Щодо місцевої медицини, то вважаю, вона потребує значного покращення у знаннях лікарів. 

Катерина Миколаївна Лучків – сімейна лікарка, 35 років, трудовий стаж 11 років: 

З професією визначилась в дитинстві, коли помер дідусь, тоді вирішила, що хочу допомагати людям. Навчалась в УжНУ на медичному факультеті, який закінчила у 2011 році. За 2 роки закінчила інтернатуру по сімейній медицині, і працювала в амбулаторії села Стройне. А вже з 2019-го року працюю тут.

Чому сімейна медицина? Так склалося з часом. Спочатку не виявляла бажання мати цю спеціалізацію, але згодом полюбила її. Трішки важко, коли у тебе 2046 задекларованих пацієнтів при нормі 1800, тому інколи дуже затяжні прийоми. Однак у мене платонічні відносини з моїми пацієнтами – як з дітьми, так і з дорослими. Особливо радує, що вони довіряють мені, можливо, тому ніколи не було з ними неприємних ситуацій. Люди звертаються і у вихідні дні, тому стараюся допомогти кожному. До роботи ставлюся як до хобі, тому отримую задоволення. Маю дочку-школярку, то саме вона мене і розвантажує. Зробити з нею уроки – для мене вже відпочинок. 

Наша первинна медицина у Сваляві, вважаю, на високому рівні завдяки нашому керівництву. Вони нам створили чудові умови, у кабінетах, по зарплатах і в цілому.  

Євгенія Вікторівна Фізер – заступниця головного лікаря з медичної частини, сімейна лікарка, 37 років, трудовий стаж – 7 років. 

У 2008 році закінчила УжНУ за спеціальністю «загальна практика та медицина». Пройшла інтернатуру в 2010 році та мала вийти на роботу, але пішла в декрет (усміхається – авт.). Уже у 2015 році почала працювати у Центрі первинної медико-санітарної допомоги, де працюю і дотепер.

Люблю свою роботу за контакт з людьми і, звісно, як бачу результат своєї роботи. Коли людина приходить з проблемою, а ми цю проблему вирішуємо –  це, насправді, дуже приємно і мотивує. У той момент, відчуваєш себе потрібним. 

Наразі у мене 1980 пацієнтів, з якими укладений договір. При тому, що на посаді сімейного лікаря я працюю на 0.25 ставки. Доводиться поєднувати як лікарську практику, так і управлінську діяльність. Я відповідаю за всю медичну частину: від формування медичних наказів, нормативних документів, так і контролюю їх виконання. Мені така робота до вподоби, знову ж таки, я в комунікації зі своїми працівниками, тож мені це подобається. А щодо лікарської діяльності, то відтоді як себе пам’ятаю, завжди хотіла бути лікарем, не сімейним, а просто лікарем (сміється – авт.).

У мене є декілька хобі. Перше: люблю в обідню перерву пити каву наодинці, це трішки дивує людей, однак полюбляю моменти тиші. Також багато читаю.  

Будучи на посаді адміністратора, мала можливість відвідувати інші заклади не лише в закарпатському регіоні, а й у сусідніх областях, Львівській та Івано-Франківській, тож можу сказати, що не все у нас так погано. Перспектива  насправді дуже хороша, лікарі швидко вчаться, хоча це довгий процес, але завдяки реформі ми рухаємося в хорошому напрямку. У нас в цій справі є потенціал. Це стосується як первинної, так і вторинної ланки медицини. Змінилася думка про те, що хтось комусь постійно винен, і зараз ми поступово дійшли до того, що пацієнти це клієнти.  

Олена Василівна Качур – сімейна лікарка, завідувачка АЗПСМ м. Свалява, 59 років, трудовий стаж 37 років: 

Навчалася у Чернівецькому медичному інституті, на той час він посідав друге місце по Україні. За направленням Міністерства освіти України десять років пропрацювала у школі-інтернаті по вулиці Верховинській. Далі в зв’язку зі скороченням працювала лікаркою-педіаторкою в селі Плоске. Ну, а зі стартом реформи працюю сімейною лікаркою і маю 2400 договорів з пацієнтами. 

У плані лікування за мене кажуть, що я строга (посміхається – авт.). Пояснюю людям, що приписи до лікування даю не тому, що це мої забаганки, а прагну, щоб пацієнти були здорові та скоріше повернулися до строю. Намагаюся завжди призначати оптимальне: і по лікуванню, і по цінах. 

Вважаю, якщо лікар не отримує задоволення від своєї праці, то йому нічого робити в медицині. Більшої нагороди немає, ніж коли бачиш, що пролікував пацієнта і він здоровий, а якщо при хронічних недугах – що настало покращення. Люди тепер, якщо чесно, стали дуже нетерплячими, агресивними, усі кудись поспішають, не знаю з чим це пов’язано. Доводиться від людей вислухати негатив і образи у разі, коли  виникають технічні затримки по виписці направлень, які  не залежать від лікаря. Саме це виснажує – один пацієнт не встигне вийти з кабінету, як інший вже одразу заходить. Навіть не встигаємо обробити антисептичним засобом приміщення після ковідних хворих, що були на прийомі. 

Закордоном лікар має п’ять хвилин на паузу між пацієнтами. У нас же думають, що лікар, як секретар-друкарка, видає ті електронні направлення. Чомусь у банківських установах так не розмовляють, а чекають стільки часу, як потрібно.   

Приходячи додому, кажу, щоб залишили мене в спокої (усміхається – авт.). Раніше на вихідних йшла до лісу на прогулянку і так заспокоювалась після робочих неприємних моментів.  

Наші чудові лікарі постійно проходять курси-онлайн і кожен прагне дізнатися якомога більше, щоб йти в ногу з часом. Не думайте, що в Мукачеві чи Ужгороді кращий рівень медицини. У нас молоді компетентні керівники, то, думаю, буде ще кращий розвиток, як на первинному, так і на вторинному рівнях.  

Віталій Антонович Фізер – сімейний лікар, 53 роки, трудовий стаж 23 роки:                    

- Обрав професію медика, дивлячись на батька, який був лікарем-гінекологом. Біля нього і навчався тонкощам справи. Взагалі працював невропатологом, останні два місяці – сімейним лікарем. У порівнянні це – значно легша лікарська справа, ніж інші спеціалізації. Зауважу, що пацієнти помиляються, коли надають перевагу медичним закладам Ужгорода чи Мукачева. Простояти в черзі шість годин і не отримати належної уваги від лікаря – перспектива не надто втішна. Тому повертаються звідти до Сваляви із зовсім іншим налаштуванням. Вірю, що наші установи стануть справжнім центром у плані медицини. Усіх, хто ще не уклав договір з лікарем, чекаю до себе. 

Валерій Михайлович Гаврилишин – сімейний лікар, 53 роки, трудовий стаж 28 років: 

Після навчання на медичному факультеті й проходження інтернатури, три роки працював лікарем на швидкій допомозі в приймальному відділенні у Сваляві, далі шість років у селі Стройне дільничним терапевтом, згодом у свалявській лікарні у терапевтичному відділенні № 2, а ще три роки – як пульмонолог. З січня цього року працюю як терапевт. Ще зі школи полюбляв природничі дисципліни, а також сестра вчилася на медичному факультеті, то прищепила мені любов до цієї сфери. Важкостей позбуваюся через прогулянки зі своїм собакою та хобі фотографування природи. Це неабияк розвантажує і додає мені сил. 

Наразі у місцевих медичних закладах матеріально-технічна база покращується, відбулося кадрове посилення, так як колеги з інших областей переїхали до нас працювати. Хоча, звісно, економічна ситуація в країні через війну віддзеркалюється  на всьому. Будуть вкладення, як то кажуть, буде і помітний результат. 

Ольга Степанівна Фізер – терапевтка, 71 рік, трудовий стаж 47 років: 

Після закінчення університету пройшла інтернатуру по терапії, трохи працювала у санаторії «Поляна» і з 1976 року була у Сваляві дільничним терапевтом.  З дитинства мріяла стати медиком, хоча, як на кожній роботі, є свої плюси і мінуси. Тепер відбулося багато змін із реформою, працюємо більше в електронному напрямку, але, як завжди, стараємося допомагати людям й оздоровлювати їх. Задекларованих пацієнтів маю більше двох тисяч. 

Раніше я полюбляла відпочивати через заняття спортом, тепер займаюся справами на домашньому городі (усміхається – авт.). 

Наша керівниця Аліна Анатоліївна піклується про нас, допомагає розібратися в робочих питаннях. А медичний прогрес відчутний, методи обстеження на якісному рівні. Проте закликаємо і людей приймати курс профілактичного лікування, завчасно обстежуватися.

Марія Дмитрівна Решетар – лікарка-педіатр, 65 років, трудовий стаж 40 років:

Після навчання на лікувальній справі в УжДУ почала працювала у Свалявській лікарні, а потім три роки у Воловецькій ЦРЛ педіатром. Чесно, не дуже хотіла працювати дитячим лікарем, більше приваблювала хірургія. Однак за розподілом все ж була направлена на педіатра. Тоді сама собі сказала, що стану хорошим спеціалістом. І до цих пір не змінила б професійний напрям, адже діти – це наше майбутнє. Проблеми у медичній роботі виникають більше через батьків, ніж дітей. Багато тепер інформації в Інтернеті, то батьки чимало знають, а робити, як радить лікар, не хочуть. Звісно, є різні випадки, є що більше переживають, аніж потрібно. З давніших років не викорінилося до кінця поняття, що дитина належить опіці педіатру, важко з цим боротися. Нам  деколи доводилося і харчування носити в домівки, де були проблемні батьки. Тепер хіба на прохання батьків навідуємося додому, аби оглянути дитинку. Маю 1250 маленьких пацієнтів, нових пацієнтів приймаю. Проте відмовляю, якщо батьки не довіряли мені раніше, серджуся на брехню. 

Стараюся йти в ногу з часом, відстежувати нові методи по специфіці лікування, адже все змінюється – особливо по дитячому вигодовуванню. Який-небудь стрес знімаю, попорпавшись в землі на городі, також полюбляю спілкування з друзями. 

Шкода, що справжніх спеціалістів у медицині дуже мало, не завжди цифри свідчать про якість роботи. 

Марія Олександрівна Габрук – лікарка-педіатр, 65 років, трудовий стаж 42 роки: 

Зі школи хотіла бути педіатром. У 10 класі  написала в творі, що хочу бути педіатром, так і сталося. У Свалявській КНП я працюю тільки шість місяців, до цього працювала 40 років в Обласному будинку дитини, в який потрапила після закінчення Вінницького медичного інституту. З того часу в трудовій книжці у мене тільки один запис був. В дитячому будинку я була заступницею начальника медичної частини та навіть в. о. головного лікаря близько трьох років. 

Наразі у мене 880 дітей. Це ті, що постійно звертаються. Знаєте, діти бувають різні. Тут трішки інакше, ніж було на моїй попередній роботі, і залежить від того, як їх налаштуєш. Але в загальному діти доброзичливі й не бояться нічого. Розказують деколи більше, ніж батьки. Мій чоловік, який працював дільничним педіатром серед ромського населення, вийшов на пенсію, а на його місце прийшла я, тож вони поки не дуже можуть звикнути до мене. Жаліються, що чоловік був більш лояльним до них, ніж я (сміється – авт.). А вони не люблять дисципліну, проте не всі. Є дуже порядні люди і серед них. А є геть безвідповідальні, без документів і навіть не можуть купити ліки для дитини. Ми потім змушені відправляти на лікування дитинку в лікарню в дитяче відділення. 

Моя робота – це і є мій відпочинок. Так, щоб я дуже перенавантажувалась, такого немає. А домашня робота мене відновлює повністю.

Я постійно спілкуюся з педіатрами та сімейними лікарями, а особливо з керівництвом, то скажу, що задоволена та навіть сама не думала, що у нас на такому рівні розвинута медицина. Тепер ремонти роблять, це дуже приємно, я навіть зберегла на згадку фото, яким був кабінет до ремонту і тепер. А це дуже радує. Пацієнт заходить до кабінету і вже інакше почувається. 

Едіта Адальбертівна Пащенко – лікарка-педіатр, 55 років, трудовий стаж 37 років: 

Закінчувала я Берегівське медучилище, після чого пропрацювала 15 років у травматології медсестрою. Далі у 2002 році  вступила на медичний факультет УжНУ і з того часу працюю лікаркою-педіатром. Вибір педіатрії випав мені випадково. Коли навчалася в УжНУ, то в 2006-му році за розподілом потрапила до Свалявської поліклініки саме дитячою лікаркою. Спочатку не була в захваті від цього, але тепер зовсім не шкодую, розумію, що працювати з дорослими – не моє. Дуже люблю лікувати дітей і закохана в свою роботу. Взагалі до нас також приводять і здорових дітей на медогляди, обов’язково у перший місяць після народження. Люблю пояснювати і давати певні поради матері дитини, яка тільки-но народила. Керуюсь на своїй посаді виключно знаннями, систематично працюю над собою, читаю, відвідую усі можливі конференції, які тепер відбуваються онлайн у зв’язку з війною, одним словом вдосконалююсь. Медицина взагалі наука доказова, вона не стоїть на місці. Це не математика, у якій «2+2=4» на всі віки. Потрібно працювати, вдосконалюватися, йти в ногу з часом, аби бути в «тренді» (сміється – авт.). 

Наразі у мене, як у педіатра, більше 1000 дітей задекларовано, 35 з яких ВПО, при тому, що ліміт педіатра становить 900 дітей. Але це не просто декларація пацієнта, свого роду лікар стає членом родини. У мене дочка народжувала закордоном, то розповідає, що там консультуватись з педіатром в позаробочий час не можливо, максимум можуть написати на електронну адресу, і то лікар відписує у свій вільний час. У нас же батьки дітей телефонують нам цілодобово. Це велика відповідальність насправді. Щодо переселенців, то здебільшого останні укладають угоду, аби отримати направлення на якусь процедуру чи вакцинацію.  

Я маю двох чудових внучок, яких бачу рідко, але зараз це мій стимул життя.   Найважче тепер – це війна, все інше можна пережити. Якби не війна, було б легше, тепер серце болить через ці всі події. Особливо за дітей, які загинули (не стримує сліз – авт.). 

На первинному рівні медична допомога у Сваляві зараз непогана. Поясню чому – у нас дуже багато робиться для пацієнтів. Але вони, на жаль, цього не помічають. У нас люди звикли, що все погано, все недобре і їдуть в Мукачево. А потім повертаються і кажуть, знаєте в Мукачеві нам призначили те ж саме, що і ви. Базисно, всі лікарі у нас з дипломами, тому на первинному рівні можуть допомогти, без сумніву. От якби було більше обстежень в Сваляві, тоді б менше молоді покидало місто.   

Едіта Георгіївна Кеменяш – лікарка-педіатр, трудовий стаж 28 років:  

Медичну стежину обрала за покликом серця на останніх курсах університету і не шкодую дотепер. Шість років працювала дитячим неврологом, після чого знову повернулася в педіатрію. На мою думку, психологічно з дітьми легше працювати ніж з дорослими. Наразі маю задекларованих 850 дітей, з них 130 –  діти до одного року, 5 дітей цього року досягнуть повноліття. Серед іншого у мене багато дітей ромської національності та дітей з майже кожної точки колишнього Свалявського району. Батьки цих дітей бувають різними, надто прискіпливими чи, навпаки, надто байдужими, але з усіма стараюся знайти спільну мову. Після праці читаю книги, так і перезавантажуюся. 

У нас в закладі хороша завідувачка, яка старається багато-чого зробити, як для персоналу, так і пацієнтів. Маємо кваліфікованих лікарів з великим досвідом за плечима, звичайно, потрібно було б і молодь, особливо в педіатрії. А в цілому, якщо оцінювати рівень медицини, то для Сваляви це хороший показник.

Спілкувалася: Ольга МОЛНАР

 

 

 

 

   

 

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024