стрічка

Вижити у Бахмуті та евакуюватися до Луцька: чотири історії порятунку від війни

04 Вересня 2022, 07:00
Бахмут і його люди 5159
Бахмут і його люди

Про місто Бахмут, що в Донецькій області, нині говорять чи не у всіх куточках України. Росіяни не полишають спроб взяти місто, атакують його з весни, але ЗСУ стоять за Бахмут горою. 

Так постійні обстріли ворога нещадно руйнують житлові будинки, підприємства, державні установи та критичну інфраструктуру, калічать та забирають життя у місцевих мешканців, не даючи мирному населенню повноцінно жити.

У Бахмуті щодня є серйозні проблеми з водопостачанням та подачею електроенергії. Магазини, аптеки, ринки та інші приватні об'єкти торгівлі працюють в обмеженому режимі. 

Саме тому українська владає наполягає на обов’язковій евакуації, яка на Донеччині почалася ще на початку серпня. Дехто піддається на такі вмовляння і рятується від війни, виїжджаючи за кордон чи в порівняно безпечні регіони України, дехто зробив це ще раніше. Однак є й ті, хто попри небезпеку для свого життя та здоров’я, не готові покидати домівку. 

Журналісти Район.Луцьк спільно з редакцією Бахмут.IN.UA дізнавалися, як почувають себе евакуйовані бахмутяни в Луцьку, і як живеться тим,  хто всупереч війні, залишився у рідному місті і яка була їхня мотивація.

Ми поспілкувалися з одинокою пенсіонеркою, яка зважилася на переїзд у Луцьк зі своїми трьома котами, з молодим чоловіком, який евакуювався в обласний центр Волині, щоб захистити від жахіть війни свою сім’ю, а також з фермером, який залишився в Бахмуті з сімома коровами та зоозахисницею, яка опікується 164 тваринами, попри смертельну небезпеку.  

Пенсіонерка врятувала себе і трьох котів

Ользі Сергієвській – 60 років. У Луцьк з Бахмута, в якому минуло майже все її життя, вона приїхала у червні. Багато років жінка страждає на  складну недугу, тож коли на території України почалися активні бойові дії, вона перебувала в реабілітаційному центрі за 20 кілометрів від дому. 

«24 лютого мені подзвонили і сказали, що ввели воєнний стан. Спочатку якось не вірилося, але коли я повернулася додому, то зрозуміла, що це вже не жарти. Треба було терміново закуповувати продукти, але придбати щось було вже практично не можливо. Магазини позачинялися», – розповідає пані Ольга.

Ольге Сергієвська з Бахмута
Ольге Сергієвська з Бахмута

Згодом ситуація з харчами налагодилася. Волонтери привозили в місто чимало допомоги, регулярно роздавали місцевим мешканцям сухпайки, продуктові набори та свіжий хліб. Тому, думки виїжджати з міста у жінки не було. Під систематичними обстрілами вона пробула в Бахмуті ще майже чотири тижні.

«Обстановка була дуже нервова. Коли ти лягаєш спати і не знаєш, влетить тобі чи не влетить в квартиру. В нас там підвал облаштували, але я не могла у ньому сидіти через свою хворобу. Тому, нікуди не бігала. Якщо попаде – то попаде, думала я. Та й стан здоров’я дуже погіршився. Треба було лягати в лікарню, але можливості не було. Хлопці, які приносили нам їжу, запропонували мені евакуюватися. Я подумала і вирішила, що для мене нема нічого кращого», – розповідає жінка.

Своїх трьох котів літня пані змушена була залишити в знайомого. Пізніше, він евакуювався в Луцьк і привіз улюбленців господарці.

В перших числах червня Ольга Сергієнко виїхала з рідного Бахмута в Покровськ. Далі на автобусі дісталася до Львова. Там її зустріли волонтери та забезпечили всім необхідним. Однак жінка вирішила рухатися далі – в Луцьк.

«У мене був телефон Координаційного центру в Луцьку. Там мені дали контакти поселення в розважальному центрі «Адреналін», де живуть переселенці. Коли я приїхала, мені дуже сподобалося. Харчування та проживання тут безплатне», – розповідає переселенка.

Читайте такожБезперервний конвеєр допомоги: луцький «Адреналін» трансформували на цілодобовий волонтерський хаб

Зараз Ольга Сергієвська має зв’язок зі своїми друзями, які залишилися в Бахмуті. Вона каже, що щиро не розуміє, чому люди наражають себе на небезпеку та не евакуюються.

«Мої знайомі кажуть, що в місто вже майже не привозять допомогу. Лише хліб роздають в школі. Хто запаси зробив, то добре. А хто ні? Кажуть, обстріли постійні. Я не розумію, чому вони сидять під тими бомбами. А що ж далі буде? Таке місто було! Його ж тільки відбудували. А воно все руйнується в один момент»,  – бідкається пані Ольга і визнає, що було дуже важко наважитися на евакуацію. 

Читайте також: З Донбасу на Волинь: повний шлях евакуації в історіях переселенців

Вона боялася залишитися на вулиці в чужому місті. Однак зараз, розповідає, ні на хвилину не шкодує про своє рішення.

«Не треба боятися. Тут є волонтери, вони зустрічають, допомагають. Голодний ти не будеш і спати на лавочці теж не будеш. Тебе пристроять, розкажуть все. Коли ти звертаєшся, то тобі йдуть назустріч. Я не бачила ще, щоб когось тут кинули напризволяще», – каже жінка.

В обласному центрі Волині Ользі нарешті вдалося отримати допомогу лікарів. Також вона звернулася до соціальної служби, щоб знайти для себе соціальний притулок. Річ у тім, що пенсіонерка зовсім не має рідні. Її батьки покинули цей світ ще на початку двотисячних, а у 2006 році вона втратила єдину доньку.

«Я ще в Бахмуті зверталася до відповідних служб, щоб мене там десь пристроїли. Але мені на той момент ще не було 60 років. А тут мені якраз 60 виповнилося. І в луцькій соцслужбі питання вирішили буквально за два дні. Мене помістили в геріатричний пансіонат. Тут я буду перебувати безплатно поки триватиме війна. А далі – побачимо».

Жінка розповідає, що Луцьк їй дуже сподобався і вона хоче залишитися тут. Найбільше, каже,  вражає любов волинян до України.

«Я бачу, з яким теплом люди тут вони ставляться до своєї Батьківщини. Була в місті, і заграли гімн. То всі встали, поклали руку на серце. Не бачила, щоб хтось тут курив на зупинці, щоб хтось викинув папірець на вулиці. Немає ніде ні хамства, ні крику, люди дружелюбні. Я не шкодую, що приїхала», – говорить евакуйована.

Нині, Ольга шкодує лише про те, що не зможе бути поруч зі своїми пухнастими друзями. Вона сподівається, що скоро знайде для своїх улюбленців новий дім.

Активістка, яка лишилася оберігати безпритульних тварин

Та не всі бахмутяни потурбувалися про домашніх улюбленців, коли мусіли рятуватися від російської агресії. Опікуватися тваринами залишилися місцеві волонтери, які ще десять років до великої війни робили те ж саме. 

Одна з них Марина Шажко – голова Бахмутського товариства захисту тварин «Лада». Це – громадянська ініціатива для допомоги бездомним собакам та котам, яка фінансується з власної кишені активістів та внесків небайдужих. Вона та її помічники виходжують бездомних тварин та рятують викинутих на вулицю вихованців. 

«У кращому випадку тварин випускають на вулицю, у гіршому - залишають у квартирах чи на ланцюгах. Нам по кілька разів на день дзвонять з різними проханнями їздити містом та годувати їх, називають різні райони міста. На жаль, у нас просто немає такої можливості, нас тут лише троє. Зараз у нас на утримання 160 тварин, при цьому свого транспорту для поїздок містом немає», – розповідає Марина. 

Евакуація підопічних запланована, але втілити її практично важко. Волонтерам надходили пропозиції евакуювати всіх 160 тварин, розділивши їх на безліч груп по всій Україні та за кордоном. 

Однак активісти хочуть мати можливість спостерігати за подальшим відновленням собак та кішок, а не «одноразово позбавити себе турбот і не знати, що з ними далі».

Наразі розглядають варіант загальної евакуації до Дніпропетровської чи Полтавської областей. Однак поки що відповідної території не знайшлося. 

Марина Шажко
Марина Шажко

Головні умови евакуації тварин: наявність певної ферми або вольєрів для розміщення чотиралапих, а також житловий будинок для активістів, які завжди могли б знаходитись поблизу. Адже «робочий» день для зоозахисників починається о 7 ранку, кожну тварину потрібно нагодувати, зробити уколи, вимити вольєри. 

Варіант прилаштувати тварин до родин з можливістю контролю подальшої долі вихованців Марина теж не відкидає.

Бахмутські волонтери до великої війни готувалися: зробили запас круп. У місті досі є можливість купувати м'ясо, а з кормами для тварин допомагають різноманітні благодійні організації. 

Поки є електрика, життя та обслуговування сотень тварин можливі. Наразі отримувати її вдається від дизельного генератора, яким користуються щодня. Головні потреби – холодильники та насос у свердловині. 

На початку повномасштабного вторгнення волонтерам вдалося отримати грант на постачання харчування, медикаменти для тварин, а також для будівництва вольєрів.

Імпровізованому притулку для тварин найбільше не вистачає людей: нема навіть охоронців і одна волонтерка оселилася живе на території імпровізованого притулку вже близько двох місяців. Вночі вона спить у підвалі, щоб убезпечити себе від прямого влучення снаряда, бо вже на території притулку потрапляли снаряди, тварини постраждали. 

Марина каже, що важливу частину у переживанні цього досвіду відіграє підтримка один одного всередині колективу та серед волонтерів загалом. Крім того, добровольці з усієї України продовжують надсилати гроші на утримання тварин, що також надихає.

На життя Марина підробляє онлайн-перекладами, оплата за роботу покриває деякі витрати. Раніше вона займалася репетиторством, але наразі кількість учнів значно скоротилася. Зараз з'явилися складнощі зі зняттям коштів із банківської картки, оскільки банкомати у місті не працюють – їх просто нема кому обслуговувати.

За такої необхідності гроші просять перевести в готівку через знайомих у Дніпрі або ж скористатися відповідною функцією на «Новій пошті» у сусідньому місті Часів Яр. 

Крім того, наразі у регіоні з'явилося багато вимушених бізнесменів, котрі за певний відсоток розв'язують такі проблеми. Добре, що в магазинах можна розрахуватися карткою. 

Найбільша складність зараз – фармація. На щастя, дві-три аптеки працює і ліки можна купити, проте останнім часом для покупки потрібних препаратів потрібно відстояти величезну чергу.

«Коли їдеш до тварин вранці, ще видно людей та машини, створюється ілюзія нормального життя. А коли повертаєшся додому близько п'ятої вечора, вулиці порожні. Видно лише військові машини, а цивільних практично немає».

Рокер, якого тримають … корови

Спостереження Марини про порожнє місто підтверджує і Павло Товт. Він відомий у Бахмуті та громаді активіст. До повномасштабного вторгнення об'їздив значну частину України на велосипеді, грав у місцевій рок-групі та часто влаштовував квартирники. А нині він – фермер, який забезпечує бахмутян свіжим молоком навіть під обстрілами. 

«У мене є одна адреса, там будинок на двох господарів. Половину будинку знесено взагалі, решта догоріла. А у другій половині люди живуть, молоко в мене замовляють. А сам не виїжджаю, бо моя позиція така: евакуація рятує життя, але не рятує націю та долі людей. Я сказав собі: поки корови живі, я ні з місця. Будинок згорить – буду в сараї спати, але без них не поїду. Це мій тил. Корови відбудують мені будинок, нагодують мене, куплять мені машину, одягнуть мене, взимку опалять. Продати худобу не можу це дуже тисне на психіку. Це як віддати собаку і попрощатися з нею, намагаючись не думати, що вона піде на м'ясо», – ділиться Павло Товт.

Сільським господарством чоловік вирішив зайнятися близько шести років тому: купив корів, курчат та почав вивчати фермерську справу. До великої війни Павло сам виганяв корів на пасовище, а вдень займався ​​продажем молока. Після 24 лютого корови їдять так само, а допомагати їх пасти вже нікому.

«Вранці вигнав пастись, завантажив 13 банок молока, розвіз. Люди з молоком, холодильники порожні, всі задоволені, можна йти пасти ввечері. І так щодня, вихідних немає взагалі. У мене сім корів, з них три дійні, одна «пенсіонерка» та троє телят. Був налагоджений механізм, працював як годинник. А тут прокидаєшся зранку і не знаєш, корови живі чи ні. Для мене війна – це умовність, а коровам все одно, вибухає щось чи ні. Молоко зупинити неможливо. Корові щодня треба їсти. Хочеш, не хочеш, здоровий ти, хворий, кульгавий. Будь ласкавий: відведи, погодуй, подій, прибери, стійло соломою застели. Якщо не вивести їх на пасовище, почнуть кричати на весь Бахмут. До того ж дві корови ревуть так, що штукатурка сиплеться у сусідів. Не можеш обслуговувати - відпусти, вони самі шукатимуть собі їжу, але взимку їхня доля невідома. Може, завдяки цьому я ще тримаюся», – зізнається чоловік. 

Торік сирим молоком реалізувалося близько половини надою. Решту доводилося відправляти на переробку: робити сир, сметану, сироватку. А зараз усе молоко розбирають швидко, що вже йому й самому молока не вистачає.

«Є фраза «кому війна, а кому мати рідна». Так ось це про мене: клієнтів на молоко значно побільшало. Адже логістичні маршрути до сіл відрізані, супермаркети та роздрібні магазини зачинені. А ще багато людей бояться виходити на вулицю.  Якщо людина маломобільна, можу і на поверх підняти. Тут залишилося багато людей похилого віку, яким це дуже допомагає. Я буквально на розрив, хоча спершу боявся, що молоко доведеться виливати. Я зараз іноді намотую велосипедом 35 кілометрів на день, поки розводжу молоко», – пояснює фермер.

Якщо збутом проблем нема, то з кормом для худоби треба добряче заморочитися. Павло переконаний, економити на тваринах - не можна. Спочатку відчувався дефіцит пшениці: на піку вартість за кілограм була приблизно у 2,5 раза вищою від довоєнної. Потім ціна стабілізувалася, а нещодавно він купив одразу дві тонни зерна за ціною нижче ніж минулоріч. Каже, гуртовикам перевозити товар на великі відстані дуже дорого, тож намагаються продавати за будь-які гроші на місці. Найбільша проблема зараз – запастися сіном на зиму.

Як не дивно, із бензином проблем немає, а от на газовій заправці вже кілька місяців немає товару і друга машина простоює. Весною відчувалася гостра нестача, тоді перекупники «заламували» ціни до 90 гривень за літр бензину. Нині ж продають за ринковою, ще й із доставкою додому.

«Місто порожнє. Таке відчуття, що залишилося 500 людей, всі сидять по хатах. Військові якісь ходять, бабуся гуляє. Місяці три тому ще рух був, мародерів до стовпів прив'язували. А зараз навіть танки коктейлями молотова не буде кому закидати. Якщо вийдуть ЗСУ з Бахмута, заходь і займай, навіть брати не треба. Завдяки військовим усе поки що тримається. Все закрите, нічого не працює».

Про жахіття війни Павло дізнається від сусідів та переселенців із гарячіших точок. Наприклад, його знайома з Покровська, яка зараз тимчасово перебуває в Бахмуті, до повномасштабного вторгнення теж могла похвалитися великим господарством. Але після обстрілу змушена була випустити корів на вільний випас, що дало їм шанс вижити.

Павло Товт зізнається: йому вдається ігнорувати небезпеку доти, доки він не постраждав від війни безпосередньо. Однак трапляються й випадки, коли справді страшно: всього за кілька днів до інтерв'ю біля будинку було чути обстріли, тоді Павло вирішив загнати до сараю п'ять корів із семи. Таким чином, якби частина з них постраждала, деякі вижили б.

«Ми ще сподіваємося повернутися в український Бахмут», – молодий батько

Бахмутянин Дмитро Грахно приїхав у Луцьк зі своєю дружиною та 6-річною донечкою Поліною на початку квітня. В рідному місті він працював адміністратором в закладі громадського харчування. Сім’я жила у власній квартирі, працювала та виховувала дитину. Ніхто до останнього не вірив, що життя може в один момент перевернутися з ніг на голову, розповідає чоловік.

«24 лютого я був записаний на стрижку. Зранку подзвонив до свого парукаря  та спитав, чи варто мені приходити. Він сказав: «Життя продовжується. Приходь. Будемо підстригатися». Тобто, якогось сильного страху в нас не було», – каже переселенець.

У 2014 році Дмитро з сім’єю вже бачили війну. Але тоді події розвивалися інтенсивно, і бойові дії на території Бахмута швидко завершилися.

«Тоді, наше місто навіть захопили на якийсь час. То ми чули і ракети, і літаки, і вибухи. Це було вже не нове для нас. Ми думали, що це мине, як і тоді. Що треба перечекати якийсь тиждень, максимум півтора», –  говорить чоловік.

Буквально на наступний день після повномасштабного нападу росії ціни в крамницях Бахмуту значно зросли. До прикладу крупи здорожчали на 15-30 гривень за кілограм, каже Дмитро. На автозаправних станціях утворилися величезні черги. Масово люди стояли і за продуктами. Згодом більшість магазинів і взагалі припинили роботу. Вже за три тижні війни Дмитро почав задумуватися про евакуацію.

«Одного разу, коли ми нарешті зібралися вдома з моїми колегами і вийшли на балкон поспілкуватися, по місту прилетіло десять ракет. Це був такий поштовх для нас. На наступний день ми вже твердо вирішили їхати. Було очевидно, що далі залишатися дуже небезпечно», –  згадуєДмитро.

Дмитро планував евакуюватися на власному авто. Однак, іІнтернет кишів інформацією про те, що частиною шляхів закрита для виїзду. Сім’я вирішила скористатися допомогою волонтерів. Бахмутяни вирушили в дорогу, взявши з собою лише два рюкзаки і невеличкі сумки.

«Багато речей ми не брали. Вирішили, що все необхідне зможемо придбати тут. Ми були впевнені, що зможемо невдовзі повернутися дуже швидко», – зізнається  Дмитро Грахно.

З Бахмута волонтерський автобус дістався відразу до Луцька. Дмитро каже, що ніколи раніше він не був в західних регіонах України, тож був приємно здивований, наскільки в них чисто.

«Ми їхали вздовж дороги і бачили, як тут прибрано. І навіть якщо будиночок стояв десь посеред поля, він був дуже акуратний. Стало зрозуміло, що тут за всім доглядають і цінують той громадський простір, в якому живуть», – говорить Дмитро.

Кілька днів після приїзду сім’я мешкала в приміщенні церкви у селі неподалік обласного центру. А потім вирішила орендувати квартиру. Однак, зробити це їй вдалося не відразу.

«Ми телефонували на багато номерів. Але всі варіанти, як ми знаходили, були тільки через ріелтора. А там процес – довгий і трудомісткий. Треба йти і дивитися всі квартири, які тобі пропонують. Ми переночували в готелі, а на наступний день таки знайшли квартиру і поселилися», – переповідає чоловік.

Тоді власниця квартири відмовилася брати з сім’ї  гроші за оренду. Платити довелося тільки за комунальні послуги. І навіть підшукала для Дмитра роботу. Нині, сім’я з Донеччини переїхала вже в іншу оселю. Дружина Дмитра знайшла роботу, вона працює в перукарні. А сам чоловік влаштувався місцевий заклад швидкого харчування.

«Моя дружина працює за графіком «два через два». Мої роботодавці пішли мені на зустріч і дозволили працювати в ті дні, коли не працює моя дружина. Відтак, ми можемо сидіти з донькою почергово», – каже евакуйований.

Сніжана Грахно працює в салоні відомої перкарки Галини Марушко

Читайте історію про працевлаштування Сніжани Грахно у матеріалі Як переселенцям знайти роботу у Луцьку. Досвід бахмутянки

В Бахмуті у Дмитра лишилися родичі й друзі, з якими він регулярно спілкується. Вони розказують, що обстановка в місті нині дуже напружена.

«Друг розповідав, що коли пішов отримувати гуманітарну, почався сильний обстріл. Він заліз під машину. А двоє військових витягували його звідти, прикрили бронежилетом і завели в більш безпечне місце. Друзям я навіть надсилаю звідси деякі речі і гроші. Донедавна там ще працювала Нова Пошта, а Укрпошта працює й досі», – каже чоловік.

Зараз Дмитро все ще вірить, що разом з сім’єю зможе повернутися додому. Проте, думки про це, зізнається, нині виникають все рідше.

«Я не знаю, як треба легко ставитися до життя, щоб без нічого поїхати в інше місто і почати все з нуля. Люди намагалися жити і будувати плани. Їх тримає той простір і те оточення, де вони це робили. Але ми ще сподіваємося повернутися в український Бахмут. В місто, де ми народилися, де наш дім. Надія є, що там все залишиться ціле й неушкоджене», – зізнається бахмутянин. 

***

«Матеріал підготовлено у рамках програми «Сильні медіа – сильне суспільство» спільно з громадським медіапорталом Бахмут IN.UA та інтернет-виданням Район.in.ua

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024