стрічка

«Рай можна здобути лише у боротьбі», – реабілітований упівець Петро Мартинюк

21 Лютого 2020, 13:22
Петро Мартинюк 6455
Петро Мартинюк

Дев’яностовосьмилітній  повстанець Петро Пилипович Мартинюк на псевдо «Дуб» – єдиний нині живий учасник бою на горі Кучма, що в урочищі Вовчак.  Вовчак – волинська «колиска» Української Повстанської Армії.

Урочище (а колись і однойменний хутір) розташоване у лісі між Турійськом та Володимиром-Волинським. Сьогодні тут силами місцевих ентузіастів і влади створено музей-скансен, проводиться вишкіл патріотичної молоді, фестивалі повстанської пісні.

Петро Пилипович тримається струнко, він довго клопотав клопотав і нещодавно отримав  від Національної комісії з реабілітації жертв політичних репресій рішення про свою невинуватість. Не хотів померти з накинутим окупантами тавром «ворога народу».

Читайте також: Воїну УПА з Волині вручили документи про реабілітацію

У майже столітньому житті українського націоналіста  Мартинюка, члена ОУН з 1942 року, умістилась ціла епоха нашої історії – від зародження політичної нації, збройної боротьби за національну ідентичність – до проголошення незалежної держави, її виходу на світову геополітичну арену. Символічним  є навіть те, що Україна щороку відзначає День Державного Прапора 23 серпня – його день народження.

Петро Пилипович дуже тепло згадує свою дружину Ольгу, котра померла чотири роки тому, похована у Володимирі-Волинському. На її могилу повстанець «Дуб» носить не квіти, яких не мав змоги дарувати коханій і в молодості, а завжди «свіжу» синьо-жовту стрічку. Колір України, української нації. Інколи вірна подруга «Ліщина» приходить до нього у снах. Як марево. Та й усі їх дні і ночі любові та боротьби  у лютому 2020 року  вже видаються маревом…

Саме тому Петро Пилипович у переддень 97-ліття подбав і про свій вічний спочинок поряд з дружиною – замовив та  виготовив гранітний надгробок з портретом. На ньому  він буде завжди молодим, завжди у формі УПА, завжди готовий до бою. Як і його кохана дружина.

Петро і Ольга Мартинюки завжди вірили  в Україну. За цю віру в свою майбутню державу  вони пожертвували  молодістю. Хоч без вагань готові були віддати й життя. Обоє пройшли  крізь тортури у тюрмах НКВС, десять років концтаборів у вічній мерзлоті Норильська, п’ять років примусового виселення та підневільної «соціалістичної праці».  Радянській владі вдалось убити їх найкращі роки, але не переконання.

Читайте такожОстанній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Старенькі «Дуб» і «Ліщина» не спали ночами під час подій на обох Майданах, боліло їм серце за кожного вояка, хто склав голову за Донбас у складі України. Навіть, коли  «відкололи» Крим і  частину Сходу, Петро Мартинюк  упевнено сказав мені в інтерв’ю: українці відновлять свою державу, бо не усі зрадники, сепаратисти,  колаборанти.

Він знає це з часів повстанського підпілля у лісах Волині, знав багатьох нескорених у сталінських таборах, бачив жертовну роботу українців діаспори США, Канади, Аргентини, Австралії…  

Читайте також: OSTальгія: репортаж з країни, яку привалило стіною

Петро Мартинюк двічі брав участь у законспірованому Великому зборі ОУН-б, у Німеччині та Угорщині усі  делегати працювали під тимчасовими псевдо. Прибув туди з Канади і онук Степана Бандери, теж Степан.

«Ми їхали в одному автобусі з Івано-Франківська. На українсько-угорському кордоні прикордонник перевірив документи і з подивом каже: покажіть мені живого Степана Бандеру, хай він вийде з автобуса!», – пригадує «Дуб»  не таке вже й давнє минуле.

Читайте також: Кремль у вогні: внук Бандери розповів про комедію «Наші котики»

Попри вельми поважний вік, рани тіла і душі, обоє, і Петро, і Ольга Мартинюки завжди мали ясний розум, вогник в очах і бадьорі голоси. Принаймні, саме такими я їх заставала вдома, в охайній квартирці у селищі цукрового заводу, що на околиці міста Володимира-Волинського. Під час кількох інтерв’ю мої герої неодмінно накривали на стіл, пригощали келишком наливки власного «виробництва». «Московську» чи «Столичну» тут не шанували навіть у радянські часи.

Петро та Ольга Мартинюки з журналісткою Світланою Федонюк, м. Володимир-Волинський, 2016 рік
Петро та Ольга Мартинюки з журналісткою Світланою Федонюк, м. Володимир-Волинський, 2016 рік

Розмови з «Дубом» і «Ліщиною»  були  довгими, і далеко не усе почуте входило у статті. Можливо, деякі факти Петро Пилипович вирішить оприлюднити пізніше, коли проспекти Степана Бандери і Романа Шухевича вже не викликатимуть  дипломатичних скандалів із сусідами  чи судових позовів від ностальгуючих за СРСР політиків.

 «Дуб», як і його вірна «Ліщина», щасливий, що спочиватиме у рідній землі. Ні про що зроблене  у житті не шкодує, окрім одного – Україна знову у вогні, а він не на фронті…

Вже інші молоді хлопці і дівчата  дають збройну відсіч ворогу. Проте, на думку Петра Мартинюка, є велика різниця між часом повстанським та  нинішнім – зараз маємо свою державу, свою армію, прапор, герб, політичну волю захищатися.  А УПА була армією без держави.

«Без таких як Ольга і Петро Мартинюки  не було б  держави Україна. Історія їх боротьби – цьому доказ. Це люди-символи нашої незалежності», – переконана Леся Бондарук, представниця Інституту національної пам’яті на Волині.

Пані Леся активно вболівала у справі реабілітації  «Дуба», перша привітала його з цією подією.

 Петре Пилиповичу, ви пройшли вишкіл і збройну боротьбу в УПА, допити в НКВС, десятирічне заслання і кілька десятиріч соцпраці – вижили з мрією про вільну Україну, яка знову змушена воювати, двічі відстоювала незалежність, але уже не в лісах, а на центральних площах міст і сіл   на Майданах. Як оцінюєте сучасні події?

–  Я щасливий, що Україна продовжує боротьбу. За перших президентів була надія: за Кравчука народ  вважав себе вільним, Кучма був обережним, Ющенко дійсно патріот. А от партія регіонів була гіршою ніж НКВС-КДБ.

Нас катували у тюрмах вороги зовнішні, а «регіонали» – то були вороги внутрішні, наші, місцеві. Думаю, серед «беркутів» були й чужоземні найманці, бо усі ці убивства на Майдані у жодні уявлення про українські спецпідрозділи не вкладаються. Майдан мусив перемогти. Янукович оточив себе такими ж як сам, змінив геополітичний вектор держави, тому громадяни мали  право протестувати. Створювали загони самооборони, щоб не було анархії, хаосу.

Що б там не казали, та Президент Порошенко зробив велику державну справу  – відновив армію. Хлопці отримали добру зброю, могли і можуть дати відсіч. Коли у 2014 році по телевізору побачив добровольчі батальйони, то заплакав: живий таки дух український, наш, повстанський дух! А дружина запитує: чому плачеш? З радості!

Щодо ситуації на фронті сьогодні, вважаю Мінські домовленості частковою втратою держави, бо ми віддали частину території, кордонів. Щодо відведення військ, ініційованого нинішнім Президентом, то це марна трата часу й сил. Це нічого не дає, продовжує забирати людські життя. Стріляти ніхто не припинив…

Якою була ваша реакція на червоно-чорні прапори на майданах та вулицях Києва, Харкова, Запоріжжя, тоді ще Дніпропетровська?.. Тепер їх бачимо й на фронті, на адмінбудівлях, приватних садибах…

– Ще мало червоно-чорних кольорів в державі, але чудово, що вони взагалі були на Майдані, є на фронті. Тобто, є вже у свідомості. В УПА їх теж було не так багато, бо це бойовий прапор, а головний – жовто-синій, національний. Мені радісно чути гасла-привітання «Слава Україні! Героям слава!», що стали офіційними у нашій армії, внесені на законному рівні до  стройового статуту – ми ж під ними боролись!

«Не треба бити себе у груди і клястись у вірності ідеям Коновальця і Бандери, щоб бути націоналістом. Треба брати владу, а не будівлі», -  сказав в одному з інтерв’ю Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Нині ми навіть у столиці держави – Києві, маємо проспекти Степана Бандери і Романа Шухевича. Але чи є сьогодні Україна справді  українською?

– У нас в УПА був клич: воля або смерть. Він став актуальним і під час обох Майданів. Янукович і його команда називали мільйони українців екстремістами, виходить, лише одні регіонали були хороші?

В УПА я спав з гранатою і пістолетом у руках, сьогодні шкодую, що через вік вже не можу боронити Україну збройно. Чому він, Майдан, двічі  поставав? Чому роками йде війна?  У цьому винна тодішня влада, яка поводила себе як внутрішній окупант, не хотіла чути народ.

Тепер вже людей не задурити, не залякати, усі мають доступ до інформації через Інтернет. Політики хотіли Майдан привласнити, а він – заслуга людей. Як і те, що ворогам не вдалось захопити усю Україну. Політики  повинні лише допомагати людям самоорганізуватись.

Туман радянсько-російського зомбування хоч і поволі, але розсіюється. Війна відкриває очі. Схід України прозріває, формується як частина сучасної української нації. Тепер на Донбасі теж почали розуміти: злочини насправді робила НКВС, а не бандерівці.

Багатьом президентам оточення нашіптувало, радило і радить бути поміркованими… Бандері теж заважали так звані помірковані націоналісти, особливо Мельник, але Бандера взяв на себе відповідальність, тому його справа живе і донині. На жаль, ми досі не можемо контролювати владу, але можемо і повинні її змінювати на демократичних виборах!

Читайте такожБандера не герой, а УПА – бандити. Журналісти викрили, як українцям видають карту поляка

– І як вам результати останніх виборів в Україні, у тому числі президентських? Міжнародні спостерігачі одностайні у думці про повну демократичність виборчого процесу.

– Цього вибору я не розумію, не поділяю! Бо не для артистів зараз час, а для воїнів. Люди, напевно, хотіли, щоб їм дали рай під час війни… Але рай можна здобути лише у боротьбі! Не очікував, що наші громадяни такі недалекоглядні матеріалісти! І що люди, які голосували за зелену команду, отримали у підсумку? Війна триває, пенсії не збільшились, і за комуналку немає чим заплатити… Особливо любить «зелених слуг» молодь. Чому? Хоче розважатись? Але ж сміються вони із себе, з відсутності власного майбутнього! Я свій вік вже доживаю. На своїй землі. Не хочу розчаровуватись майбутнім країни…

Невже, Петре Пилиповичу, усе аж так песимістично? Дайте час і шанс новому очільнику держави! Курчат рахують восени. Вибори покажуть.

– Багато залежатиме від кадрової політики Зеленського. Бо не усе вирішує Президент одноосібно. Економіку рухає і розвиває уряд, закони ухвалює Верховна Рада. До речі, маю грамоту і нагрудну відзнаку від наших попередніх парламентарів – «За заслуги перед Україною». Підпис – Андрій Парубій…

– А яким саме ви уявляєте майбутнє України?

– Не можу вам сказати, намагаюсь не думати про гірше. Упевнений, ті, хто має український дух, знову збережуть державу. Надто велику ціну заплачено за свободу.  Я відбував заслання у Сибіру, в таборах у Норильську, де видобували нікель, кобальт, міль, платину…

В’язні  десятиліттями працювали безплатно під пильним наглядом енкаведистів –начальників зон. Тепер російські олігархи, контрольовані кадебістами-ефесбістами, приватизували заводи, які ми звели своєю працею. Виходить, саме ми заклали основи теперішньої економічної міці Росії… Чи є гарантія, що жителі анексованих Росією територій чи самопроголошених донецьких республік не повторять нашу сумну долю?

Читайте також: В’язниця «Штазі» в Берліні: «Люди тут божеволіли…»

Але ж більшість жителів там вірить у щастя «під крилом» Росії.  Інакше б окупація, анексія, сепаратизм не стали б реальністю…

–  Знаєте, під час Другої світової війни німці теж активно підтримували різного роду маріонеткові організації. Зокрема на Волині, на Горохівщині, до прикладу, діяло «Вільне козацтво», яке мало право носити зброю, тримати коня. Мали вони і посвідчення: гітлерівський орел з тризубом посередині.

А от упівці мали з тими, так званими козаками, тільки клопіт, бо ті хлопці баламутили людям голову. Якось ми з побратимом Мелетієм Семенюком упіймали такого «козака», а він гордо показує свій документ, мовляв, дивіться, я теж українець, патріот…

А Мелетій тим часом бере у руки цеглину і зі словами «ти, падлюко, навіщо національний герб всунув гітлерівській вороні під хвіст»! Провчив, вибив те козацтво окупантське з його макітри… Тепер інший, двохголовий орел, хоче заклювати українців. Але отримає таку саму відсіч!

Світлана ФЕДОНЮК

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024