Старий корпус тюрми НКВС-МДБ, яка працювала після 1945-го року
Старий корпус тюрми НКВС-МДБ, яка працювала після 1945-го року

В’язниця «Штазі» в Берліні: «Люди тут божеволіли…»

18:17 26.12.2019
1852

НДР у наших співвітчизників викликає, як правило, ностальгічні спогади. Для радянської людини – військового чи цивільного – Східна Німеччина була острівцем свободи та матеріального добробуту. Чого не скажеш про східних німців.

Робота Штазі, німецького аналога всесильного КДБ, аудиторії з СНД більше відома з фільму «Життя інших». Згідно з сюжетом співробітники стежать за письменником та його коханкою, записуючи кожне слово та зітхання з їх квартири. Проте, в процесі оперативної роботи офіцер Штазі сам змінюється, спостерігаючи за людьми, котрих йому показували «ворогами держави», зовсім з іншого боку. Історія романтична і, швидше за все, дуже далека від правди. Сам фільм, до речі, зняв режисер з ФРН, який мав щодо реалії НДР дуже туманне уявлення.

Зовсім інші історії могли б розповісти «оссі» (східні німці), котрим довелося зіткнутися з роботою Штазі віч-на-віч. Як в ролі жертв спецслужби, так і в ролі її співробітників та інформаторів. Якщо в СРСР один інформатор доводився на 640 громадян, то в НДР – один на 27… Певним символом похмурої могутності Штазі та мільйонів ниточок, якими спецслужба окутала Східну Німеччину, сьогодні є тюрма Штазі в Берліні, де зараз розташований музей.

«Квартал Штазі»: лабораторія, архів та «тюрма в тюрмі»

Від трамвайної зупинки їдемо крізь сірий та депресивний район міста. Старі, ще довоєнної побудови та вілли чергуються з дешевими закусочними з латиноамериканською кухнею. Від 9 листопада 1989 року, коли впав Берлінський мур, минуло вже 30 років, але різниця між сходом та заходом Німеччини все одно відчувається…. На сході можливо зустріти й «хрущовки», дуже подібні на наші, і старих німців, для котрих НДР – досі ідеал кращого минулого. Ця туга за НДР тут називається «остальгія».

Читайте також: OSTальгія: репортаж з країни, яку привалило стіною

За масивною брамою нас чекає похмурий будинок з червоної цегли. Ми є в серці «кварталу Штазі», а це – легендарна тюрма-музей спецслужби. За часів НДР весь цей комплекс був секретним об’єктом. В будівлях поруч працювали оперативники та слідчі, розміщувались лабораторії, заховувалися біологічні проби заарештованих, щоб в разі втечі давати нюхати собакам. В старої віллі за нашими спинами був архів документів періоду Третього Рейху. Але не стільки для того, щоб шукати справжніх злочинців, скільки… для створення бази компромату з метою подальшого вербування.

«Німці згадують, що НДР вже було тюрмою, як держава, відгороджена Стіною від вільного світу, — розповідає Міхаель Гінзбург, голова відділу комунікації та міжнародних зв’язків музею, — В цієї великої тюрми була ще одна тюрма – «квартал Штазі». Та в самому кварталі ще одна тюрма – слідчий ізолятор цієї спецслужби. Ходімо!..»

Після СС прийшло НКВС та МДБ…

Сама будівля з’явилася ще за часів Рейху, але зовсім для інших потреб: тут заховувалися продукти та працювала кухня для бідних та бездомних. Після 1945-го все змінилося. Як відомо, навіть нацистський табір Заксенхаузен за радянською владою не зупинив роботи: замість ворогів Рейху в нього завезли тих, кого рахували нелояльними щодо нової влади… Заміст есесівців працювали вже співробітники НКВС, а після 1946-го – МДБ.

Читайте також: Царська корона волинських німців: пам'ять про сусідів

На базі комплексу кухні в 1945-му з’явився спецтабір, а по периметру збудували охоронні вежі. Формально сидіти тут мали нацисти та «вервольфи» («перевертні» з нацистського підпілля), але фактично потрапити міг кожен німець. Якщо, до прикладу, сусіду сподобалася ваша квартира, достатньо було звернутися до органів з фразою: «Він вервольф». І все гаразд! Тільки в перші роки від голоду та хвороби тут загинуло близько тисячі в'язнів.

Міхаель веде нас до підвалу будівлі, який арештовані звали «Підводним човном». Чому саме так? Через характерний звук вентилятора, який нагадував мотор човна. В камерах панував страшний сморід, антисанітарія, вогкість. У жінок часто з’являлася цвіль на волоссі. Ну і далі за планом: побиття, знущання, нічні допити… Спецтабір відносився до системи ГУЛАГу, тому методика мало відрізнялася від загальносоюзної.

Читайте також: Бандера не герой, а УПА – бандити. Журналісти викрили, як українцям видають карту поляка

«Жували ґудзик, щоб перебити голод»

«Хто тут сидів? – протягує Міхаель. – На 15% ті, хто насправді мав відношення до нацизму. На 85% - всі решта. Навіть ті комуністи та соціал-демократи, які за певною причиною не вписувалися в концепцію післявоєнної Німеччини. Ще живий свідок, котрому на момент арешту було 15 років. Він – один з останніх. Коли його забирали, то мама дала куртку в дорогу. Ця куртка йому і врятувала життя… Годували водою та капустою. В день це приблизно 400 кал. Одначе, що шлунок це переварив, треба було 500 кал… В’язні голодували, а щоб перебити голод часто жували ґудзики».

Після арешту людину часом запитували, мов, в теплу чи холодну камеру саджати? Якщо на дворі зима, то людина, ясна річ, просилася в теплу. Але ж рано радіти! В «теплої» камері проходила загальна система опалення будівлі, а температура наближалася до 40-ка градусів. Справжня баня, а ще зі слабкою вентиляцією.

«Ось тут сидів відомий актор Хайнріх Георге, — наш гід показує на двері з подертою фарбою, — Це була огрядна людина, яка важила більше сотні кілограмів. Але ж посидівши тут він важив вже… 41 кг. Після його перевели до Заксенхаузену, де він помер. А от тут сиділа 23-річна дівчина, яку звинуватили в роботі на нацистів… Потрапити міг кожен, а от виправдатися та вийти – майже неможливо».


«Ходімо, є декілька питань…»

В 1952-му році тюрма перейшла від МДБ до молодої німецької спецслужби – Штазі. Фізичні катування змінилися на психологічні, а для арештованих підготували нову будівлю зовсім поруч. З вулиці ми заходимо в широкі двері гаражу на першому поверсі. На дворі вже темно, тому ярке світло з гаража б’є по очах. Тут стоїть невеличкий фургон – також білий. Всередині машини декілька заґратованих приміщень для в’язнів та м’яке сидіння для співробітника спецслужби.

«На таких фургонах звичайно писали назви продуктів, мов, цей транспорт розвозить їжу по крамницях, — пояснює Міхаель, — Люди дивувалися: чому фургони з продуктами їздять, а крамниці пусті?.. В ці фургони, часто, навпростець з вулиці затягували жертву та везли сюди. Оперативник міг сказати: «Ходімо, є декілька питань…» І більше нічого не пояснювати.»

Все було продумано до дрібниць. У фургоні жертва сиділа в темряві, але потрапляла в приміщення з яскравим світлом, яке сліпило очі. Шок ставав ще міцнішим. Білі лампи, білі стіни, співробітники Штазі в білих сорочках… Часом, на арештованого одразу кричали, часом навпаки – розмовляли ввічливо, зверталися на «Ви». Людина не розуміла, де ж її привезли. Як швидко відпустять: за пару годин, за місяць, за рік? У чому звинувачують? Що «вони» знають, а що – ні?..

Далі був обшук, зважування – стандартні процедури. Зрозуміло, що людина хтіла залишитися у своєму одязі, але її пояснювали: «Ми не знаємо, як надовго ви тут. Прати ваші домашні речі ніхто не буде. Тому – беріть те, що дають».

Але давали саме такій одяг, який створював дискомфорт. До прикладу, задовга кофта чи закороткі брюки. Або весь комплект одягу на пару розмірів більше, щоб висів на людині, а штани треба було тримати руками. Це – лише ще один спосіб принизити людину.

«Ми маємо допомагати один одному, правда?»

«З в’язнями не розмовляли, обмежувалися командами: «Ходімо!», «Стій!», «Обличчям до стіни!», – Міхаель веде нас широким коридором, по кожному боку камери, розраховані на одну людину, — Атмосфера повної ізоляції. Зневолений не бачив, що на дворі, не знав, яке сьогодні число, не міг писати та читати, поговорити немає з ким. Був тільки зошит з правилами поведінки. Спати, до прикладу, можна тільки на спині, тримаючи руки поверх ковдри. Кожні 20 хвилин співробітник тюрми дивиться у вічко та перевіряє. Головна подія – душ раз на тиждень. Посидь так тиждень, місяць, шість місяців… Люди тут божеволіли».

Єдиним співрозмовником виявлявся… правильно, слідчий! Все було вибудовано таким чином, щоб у в’язня з’явилося бажання побалакати хоч з кимось, а тут – саме «правильний» співрозмовник. В Потсдамі працювала спецшкола, де серед іншого викладали оперативну психологію. Простіше кажучи, вчили ламати людей. Рахуючи кількість інформаторів на душу населення, про арештованого на момент ув’язнення знали вже майже все та могли гратися з ним як кіт з мишкою.

Якщо у арештованого були проблеми з батьком, то слідчий обов’язково «включав тата» та по-батьківськи розмовляв з жертвою. Якщо у арештованого були проблеми з алкоголем, то на столі слідчого обов’язково стояла пляшка. Якщо траплявся курець, то йому… не давали курити. Проте слідчий в кабінеті обов’язково запропоновував цигарку: «Бери, не соромся. Ти гарний хлопець! Ми маємо допомагати один одному, правда?..» і т.д. Щодо кожного був розроблений свій план та свій підхід, ґрунтуючись на психологічному портреті.

«Аварія? Обидві дитини? Як шкода…»

«До прикладу, потрапляла жінка, мати двох дітей, — Міхаель показує кабінет слідчого з фіранками, шпалерами та великім столом, — Під час допиту – дзвінок. Слідчий здіймає слухавку зі словами: «Так… Аварія? Обидві дитини? Як шкода…» Після кладе слухавку та більше нічого не каже, залишаючи жертву віч-на-віч зі своїми переживаннями. Чи слідчій каже, що вимикає диктофон та можна «побалакати цілком щиро», але в цей час працює інший диктофон – це лише фокус… Звичайно звідси ніхто не виходив героєм».

Червоні лампочки в коридорі сигналізували, якщо ведуть в’язня, бо його ніхто з інших в’язнів не мав бачити. Але часом могли і спеціально організувати ситуацію, коли людина «випадково» бачила когось зі своїх близьких, рідних, друзів – це ще один удар для вже травмованої психіки. Впродовж стіни натягнуті два дроти. У випадку чого, співробітник, який веде в’язня, міг в кожен момент потягнути та обірвати дріт: тоді черговому на пості піде сигнал, а на місце миттєво прибуде спецгрупа. Чи були в історії такі ситуації спротиву в’язнів, коли комусь доводилося рвати цей дріт?.. Ми не знаємо.

«Стукачі», фото та радіація

«А тут в’язнів фотографували, — Міхаель веде до наступної кімнати, — Один з колишніх арештантів Юрген Фукс, якого після звільнили та випустили до ФРН, дуже швидко помер від раку. Він був впевнений, що його тут опромінили радіацією, бо примушували годинами сидіти на стільці та «чекати на фотографа». Довести цього ми не змогли: радіаційного фону не має. Проте цікаво, що багато людей, яких звільняли звідси, дуже швидко помирали вже на свободі через цілком різні «натуральні» причини».

Їдемо далі. А тут вже не камера, але і не кабінет слідчого. Фіранки, невеличкий стіл, стілець, на вікнах грати… Як з’ясувалося, саме тут інформатори серед самих в’язнів писали звіти. Річ у тому, що на другому етапі утримання тут, арештованих переводили в камери на 2-3 людини. Один обов’язково був інформатором – «стукачем». Радіючи з того, що нарешті є з ким поговорити, багато в кого розв’язувалися язики… Чому б тим не скористатися?

«Тут не тримали людей дуже довго, все ж таки СІЗО, — продовжує наш гід, — Чотири місяці, пів року, рік, два роки… Після переводили чи випускали, якщо цілі були досягнуті. Людина виходила вже зовсім іншою. Ось вона, свобода, але кому про все це жахіття протягом декількох місяців розповісти? Запитають: «Де ти був?» «В тюрмі Штазі» «А де це?» «Я не знаю…» Бо ніхто не знає, де взагалі це є».


Колишнього начальника СІЗО ніхто не судив

Коли впав Мур, все ніби закінчилося. Зневолені вийшли на волю, архіви Штазі потрапили до рук правозахисників. Сьогодні величезний масив документів унікальної спецслужби є у відкритому доступі. Дослідник чи журналіст має лише пояснити саме для чого йому працювати з документами та отримати дозвіл. Колишні в’язни також можуть отримати документи на руки, правда, лише стосовно себе. Проте, можна подивитися прізвища співробітників Штазі, що затримували та допитували, звіти про стеження, «прослуховування», «стукачів» і т.д.

Як не парадоксально, після об’єднання Німеччини під суд потрапило всього… три співробітники силового блоку. Зовсім не за катування в СІЗО чи доведення до самогубства, але за розстріли на межі німців, що спробували втекти до ФРН. Вони отримали по декілька років та вийшли достроково: за станом здоров’я… Багато колишніх людей зі Штазі знайшли собі роботу адвокатів, юридичних консультантів, відкрили свій бізнес… А от багатьом колишнім в’язням довелося не так легко: ані освіти, ані кар’єри, нічого вони не мали. Лише травмовану психіку та параною на все життя.

«Ще живий начальник цієї тюрми – Зігфрід Ратайчик, — закінчує розповідь Міхаель, — Він, до речі, живе тут, близенько. Йому дуже не подобається наш музей та все, що ми тут робимо. Вважає, що це все брехня, ніхто нікого тут не катував: «Все було за законом», розумієте? А ще він прихильник того, що Мур треба відновити, він досі потрібний… От такі речі каже. Його ніхто не арештовував та не судив».

Читайте також: Останній розстріляний упівець: той, хто засудив його на смерть, досі живе серед нас. БЛОГ

Запитую у Міхаеля, чи були випадки помсти після розкриття архівів. Людина ж бачить і прізвище слідчого, і інформатора. З’ясувалося, що такі випадки невідомі! Була інформація лише за одну пару: чоловік та жінка дізналися, що «стукали» один на одного та… розвелися. От і все. Як кажуть: «Єдиною жертвою мирної революції стає справедливість».

Олесь КИРКЕВИЧ («БелГазета»), Білорусь

загрузка...
Коментарі
21 січня
Сьогодні
Вчора