«По пологовому будинку стріляли з автоматів», – лікарі, які пережили окупацію росії
Після того, як російські загарбники окупували українські міста, чи не найважче довелося медикам. Окрім страху за власне життя їм ще й довелося стати свідками злочинів та звірств, яким піддавали українців рашистські солдати. Про те, як вдалося вистояти і не втратити здоровий глузд в тамтешніх умовах нам розповіли медики, які приїхали у Сваляву та допомагали лікувати свалявчан.
На зустріч із Антоном Банніковим, Дмитром Мялковським та Євгеном Репйовим ми прийшли у Свалявську міську лікарню, адже нам вдалось викроїти геть небагато часу, щоб не відривати медиків від роботи. Антон працює гінекологом, Дмитро – хірургом, а Євген – травматолог. Кожен із ним є гарним спеціалістом у своїй галузі і у кожного – своя історія останніх тижнів життя. Об’єднує одне – вони бачили увесь той біль, який показують в новинах, на власні очі.
– Коли 24 лютого всю країну сколихнула звістка, що розпочалась війна, чи думали ви, що події дійсно можуть набути таких масштабів?
Антон: Я не вірив. Навіть коли вибухи були, то казав, що ну, можливо, просто щось не так...
Євген: До останнього не вірили. Я всім казав: «Та не панікуйте, та не може такого бути". Думали, можливо, шось таке, як в Грузії, буде: два дні погримить і все затихне, якось воно вирішиться. Але ж…
– Коли розпочались бойові дії, лікарні якось перепрофілювалися під умови війни?
Антон: Наш пологовий будинок в основному продовжував працювати згідно напрямку. Ми оперували жінок і пологи приймали до кінця. Але також приймали поранених, дітей та дорослих постріляних. Багато хто помирав у нашому медзакладі вже від кульових поранень.
Євген: Я трошки поясню: Ірпінська лікарня побудована ще за радянських часів. За її структурою передбачено, що пологовий будинок працює у Ворзелі, стаціонарна лікарня знаходиться в Бучі, поліклініка – окремо, швидка допомога – окремо. І коли росіяни окупували нас, то зв'язку між Ворзелем і Бучею не було. Ми надавали допомогу в Бучі, стаціонар і травматологічне відділення тут працювало, але зв'язку з іншими медзакладами не було. Тому ті, хто постраждав у Ворзелі, змушені були звертатись за допомогою туди, попри те, що там працює саме пологовий будинок.
Антон: Ми дійсно не могли відправити постраждалих до колег, хоча відстань між лікарнями – менше трьох кілометрів. Окупанти поставили блокпост і розстрілювали людей по вулицях. І байдуже було, чи йшли люди в білих халатах, не в білих халатах... Тобто те, що кажуть у новинах – абсолютна правда, можете в це вірити. Дітей розстрілювали… Це ми бачили на власні очі...
Євген: Стріляли з БТРів, з кулеметів... Автомобіль їде – розстрілюють. Діти вибігають – з автоматів добивали…
Антон: Було написано «діти», білі рушники пов’язані, але... Ну якщо по будинку пологовому стріляли з автоматів, то про що говорити далі? До лікарні за допомогою добиралися ті, кому пощастило вижити.
Євген: Забороняли підбирати поранених, швидка не їздила. Трупи збирати теж забороняли.
Антон: Монголо-татарська орда, що тут казати… Можна було вводити санкції, можна було робити все, що завгодно, вести холодний конфлікт, боротися на економічному ринку, але не війна…
– Коли до вас дійшло усвідомлення, що насправді все страшно?
Євген: Коли розпочалась окупація – 26 лютого.
Антон: Коли ми побачили отак танки біля пологового. Не наші.
– Як взагалі відбувалася окупація? Як ворог увійшов у міста і укріпив там свої позиції?
Євген: Дуже якось швидко. Йшли бої, постійно гриміло. Потім бої ставали все частішими і частішим. І все, одного моменту вони вже в Бучі…
Вони заганяли техніку у двори, ставили її між будинками, щоб наші воїни не могли стріляти у відповідь, і постійно, цілодобово йшов вогонь. Техніка стояла у Бучі, Ворзелі. Ці міста поряд, адже раніше це була Ірпінська громада. Вже потім з часом ці населені пункти відокремились. І от вони з цих міст просто спалювали Ірпінь. Буча постраждала по будинках менше, і Ворзель менше, але по людях то дуже багато, бо вбивали всіх підряд
Антон: Наші військові дійсно не відповідали на постріли рашистів, адже був великий ризик потрапити у мирне населення, так хитро засіли окупанти. От навіть літаковий бій я бачив: оцей «Привид Києва» атакувати починав тільки над полем. Він наздоганяв ворожий літак над Ворзелем, над нами, але не стріляв. А вже збивав рашистів над полем, де точно не було мирних жителів.
– Безпосередньо в приміщення лікарень окупанти заходили?
Антон: До нас ні.
Євген: До нас заходили. Керівництво попросило нас не провокувати їх. Тобто, ми вже чекали, що вони зайдуть. Наш головний лікар, Довгополов Антон Михайлович, дуже мужньо себе поводив, і, власне, завдяки йому ця лікарня трималася до останнього. Ми з ним виходили в останній колоні, 12 березня це було, коли евакуювали всіх: і персонал, і пацієнтів. Колону створили ми свою, не дочекавшись гуманітарного конвою, бо не було інформації, буде вона, чи ні. Ми створили колону зі своїх машин, першою поставили швидку допомогу на свій страх і ризик, і отак потихеньку, потихеньку. Був блокпост, вони нас пропустили. Потім наші перевіряли всі машини, отак от ми виходили.
Так от десь на п'ятий день окупації головний лікар сказав, що треба змінюватись і вчитися жити в окупації, мовляв, він піде на перемовини. І по кілька разів на день він з ними домовлявся, казав, що нам треба заправляти генератори, та вирішував інші моменти. Вони приїжджали зі своїм паливом і заправляли генератори.
На питання, чому вони тут, відповідали, що «ми не чіпаємо мирних, ми вбиваємо тільки нацистів». На запитання, а де ви їх бачите – «вони десь є, вони дуже страшні, але вам шкоди не завдамо».
Перший раз російські солдати прийшли, зробили обхід, шукали своїх поранених, які дійсно в нас перед тим були, але їх одразу наші військові ЗСУ забрали, сказали, що по дорозі долікують. Тож рашисти не знайшли своїх і днів через п'ять прийшли другий раз. Це був спецпідрозділ Псковської дивізії. Під'їхав БТР, пушку на лікарню направили. Висадилися, взяли по периметру весь медзаклад, щоб розстрілювати, перекрили всі виходи і цілеспрямовано пішли до підвалу. Подивилися, нічого не знайшли, а потім кажуть: «Ми шукали зброю». Вони поїхали, а я запитую в головного лікаря: «А яка ж зброя?». Він каже: «Ти не повіриш, вона лежала в нас, і ми її вночі закопали». Тобто, хтось у підвалі жив, хто «зливав» інформацію.
– Як самі мешканці ваших міст сприйняли окупацію?
Антон: Палили з кожного вікна, чинили супротив.
Євген: Таких, щоб переходили на сторону оккупанта, ми не знаємо, але інформацію «зливали» на прикладі цієї історії, що я розказав. Зараз, коли вже люди потихеньку почали повертатись, то розповіли, що у Гостомелі один із сусідів розказував окупантам, де квартири багатші, куди треба йти, де можна щось взяти. Його знайшли, з ним зараз працюють.
До речі, це в Бородянці кинули в танк коктейль молотова. Зараз місто розкопують, це за 20 кілометрів від Бучі.
Антон: В нас дід там якийсь танки розстрілював. Вибіжить, постріляє з автомата. Вони вилазили з танка, а він по них смалив. Танк стоїть, екіпажу немає. Хоча і Бородянки фактично нема.
– Бородянка - велике місто?
Євген: Досить немаленьке. Певно, тисяч 20-25 жителів. Вона свій район мала Бородянський. Там і лікарня була.
– Як реагували пацієнти, які знаходились у лікарнях?
Євген: В нас в основному були чоловіки, то вони трималися. Запитували, чи буде евакуація, чи можна заховатися у підвалі. А куди ж сховатися у підвал, якщо вони лежачі та й з другого поверху? В нашій лікарні єдиній зі всієї Бучі була вода. Росіяни забрали дві пожежні машини, з яких ми зливали воду. На довелося, вибачте, туалети влаштувати на вулиці. У нас був генератор і власна котельня, яка на палетах працює, тож було тепло. Люди приходили до нас заряджати телефони, погрітися. Також організували роздачу ліків та їжі тим, хто цього потребував.
– Вам вдалося евакуювати свої сім’ї?
Антон: Ми з 26 лютого сиділи в окупації у Ворзелі. Посиділи так два тижні, і нас евакуювали. Дружину я одразу в Житомирську область відправив, зараз вона закордоном з двома дітьми трьох і восьми років. У Сваляві нас дуже гарно прийняли. Поміч була з усіх місць. І колеги допомагали, і з житлом, і зі всім. Тут комфортно. Дуже комфортно.
Євген: 25 лютого я вийшов на чергування, 26 лютого повернувся додому, дружина категорично відмовлялася їхати. У нас є підвал, і вона з подругою та дітьми жили в підвалі. 27 лютого я пішов на роботу, і більше ми вже не побачились. Вони евакуювалися, мабуть, дні через три чи чотири, коли довелось на неї натиснути дуже сильно. Виїжджали на одній машині четверо дітей і троє дорослих, діти їхали в багажнику седана, бо місця не було. З речей дружина взяла з собою лише документи, спідню білизну, шкарпетки по одній парі дитині і собі. З таким рюкзачком вона й вирушила. Потім в будинок «прилетіло», все згоріло, нічого не має. Зараз вони закордоном.
Дмитро: В мене трохи по-іншому було. Ми виїхали десь на третій день, тому в окупації я, можна сказати, навіть і не був. До цього працював закордоном і 30 грудня приїхав у відпустку, якої у мене назбиралося більше двох місяців. 8 березня повинен був знову виходити на роботу. Але ще до початку війни, чесно кажучи, була думка лишатись працювати в Україні, вже й підшукав роботу. Коли все розпочалося, спочатку ми не планували виїжджати, але коли вже вибухи були по Ірпіню, то рушили.
Спочатку думали їхати під Київ, там дача мого тестя, але потім з розуміли, що треба переміщуватись далі. Поїхали у Вінницьку область, зупинились там. Потім подумали, що, мабуть, краще сім'ю евакуювати закордон. Дружину і двох дітей я довіз до Ужгорода до кордону, якраз відкрився піший перехід. Десь годин вісім ми стояли на тому переході, поки перейшли. Потім я попрощався з сім'єю і поїхав назад в Ужгород, де у мене брат двоюрідний живе. Вирішив їхати у Сваляву, адже знаю добре Олександра Антоновича Фізера, пішов у військкомат, мені дали повістку, але сказали, що лікарів окремо беруть, тож мене викличуть, коли потрібно буде. Олександр Антонович запропонував, поки чекатиму, попрацювати у Свалявській міській лікарні. Так я і приступив до роботи, за що дуже вдячний. По-перше, не втрачаю свій навик, а по-друге, намагаюся бути корисним у справі. А закордоном вже знають, що я туди не поїду.
– Зараз багато людей повертаються у рідні куточки…
Євген: Будемо їх усіх чекати!
Антон: Хоча, мені здається, що зарано…
Дмитро: Сьогодні теж написали з нашого житлового комплексу, що дуже процвітає мародерство, тож хочуть, щоб ті, хто може, чергували якийсь час. Думаю, що, можливо, теж так відчергую, потім тижні на два приїду. Ми дивились на фото наших будинків, то, скажімо, ми ще мінімально постраждали. Можна все полагодити.
– Були моменти, коли ставало страшно, і ви не знали що робити?
Євген: Так, щоб не знати, що робити, певно, не було. Страшно, чесно, один раз стало, коли біля лікарні почали палати будинки. А потім все якось перейшло у фазу сприйняття всього як належне.
Антон: Через днів п'ять був уже не страх, а злість.
– Ваша робота – одна з найважчих, адже вам доводилось бачити чимало сташних речей. Якысь випадки лишили у спогадах важкий слід?
Євген: У мене були дві дівчинки з ампутацією верхніх кінцівок. Одна, може, ви бачили у Фейсбуці, – це дев'ятирічна Саша. Вона пролежала у підвалі два дні. Матір не мала змоги віднести її до лікарні, хоча туди пішки йти 15 хвилин. Через дві доби ми взяли дівчинку на операцію. Вона була дуже важка, дуже низький гемоглобін був. Ампутували ми їй ручку, і потім в першу евакуацію вона виїхала. Знаю, що зараз Саша в Італії.
Антон: У нас таким випадком був автомобіль – сім'я їхала на евакуацію. Тато, матір і двоє дітей. Розстріляли дітей, а жінці дозволили довезти чоловіка, який був поранений у голову. Також була дівчинка 12 років, брата чи сестру якої вбили. Вони на автомобілі теж їхали, його розстріляли. Дівчинку поранили в голову. Вона жива, ми її евакуювали.
– Зараз розкривається чимало фактів про те, як окупанти пробували приховати сліди своїх злочинів. Кажуть, що вони везли з собою мобільні крематорії…
Антон: Було так: першими повз нас йшло так зване «гарматне м'ясо», оці «Івани в ушанках», за ними йшли БТРи, потім їхали танки і позаду рухався такий, як сказати, типу госпіталь, на якому зверху був намальований червоний хрест і написано «Крематорий». М'ясом так смерділо, що просто жах!
Вони отак перли повз в одну сторону, там їх постріляють, то назад тільки бтри і танки повертались. Наші їх розстрілювали на полі. Навіть не знаю, чого вони туди їхали. Дорогу шукали. Смерті шукали.
Євген: Вони шукали місця призначення по старих картах. Був випадок, про це навіть у новинах писали, коли по їхніх старих картах на ділянці був ліс, а зараз його вирізали для новобудов. Ну от вони там висадилися і їх там зустріли. Це перший раз, коли ірпінчани зраділи за вирубку лісу (сміється, – авт.).
Антон: Я не розумію, як можна нападати без карт. Вони не знали як вийти з Ворзеля. От зайшли у місто і не знали, в якій стороні Київ. Ну шо ж це за армія така? Отак пішла колона з двадцяти танків, а назад два тільки їде. То, мабуть, дурні якісь (всі троє сміються, – авт.).
– Зараз усі вимагають визнати дії окупантів геноцидом…
Антон: Безумовно, це і був геноцид. Вони – це фашисти. Хоча, мабуть, навіть фашисти так не робили…
Євген: Вони просто навмисне розстрілювали людей. Снайпера відпрацьовували, тренувалися. От йде дитина, телефон підняла – відразу вистріл в плече. Батька вбили пострілом в голову. Тобто, окупанти розсідали на багатоповерхівках і тупо тренувалися. Люди з пов'язками, нічого не несуть, ні зброї, нічого, а по них стріляють…
Антон: Без команди військо такого робити не буде. Тому що це – розстріл на місці, це мародерство. В будь-якій армії світу такі принципи.
– Війна лишить свій відбиток на кожному із нас. У когось загинули рідні чи друзі, хтось втратив житло, хтось розірвав стосунки з вчорашніми, здавалося, товаришами, які повели себе недостойно… Які ваші особисті втрати і які надбання за цей період?
Дмитро: Всі ми розлучилися з нашими сім'ями. Євгену Юрійовичу найбільше не пощастило – його будинок зруйнований. Наші з Антоном вцілілі, то ми ще так «малою кров'ю» відкупилися, але ще не приходили сапери, аби перевірити, чи немає «розтяжок». Бо був випадок, коли знайомий відкрив будинок, а в нього снаряд нерозірваний лежить. Тому зараз відносна безпека, рано ще радити всім назад їхати.
Нам довелося виїхати з рідних місць, але, думаю, що ми зможемо все таки назад повернутися. З надбань – важко сказати, можливо, випрацювалась стійкість до таких стресів, які раніше не доводилося переживати…
Євген: Цінності, мабуть, змінилися. Більше стали цінувати дружбу, людське життя. Раніше ти працюєш, тобі те треба, інше, ремонти якісь, ще щось… А зараз все змінилося. Треба жити своєю сім'єю, родиною своєю…
Антон: Кажуть, що твій будинок цілий, і ти ніби радієш цьому, але то гірка така радість, адже багато людей загинуло. Ми ще, думаю, будемо дізнаватись, хто із наших знайомих загинув…
Євген: Багато хто зараз вважається зниклим безвісті та, мабуть, багато кого вже немає.
Антон: І їх вже не знайдуть, бо ж недарма вони крематорії з собою везли. Не тільки для своїх, а й для інших людей.
– Ви дуже гарно розмовляєте українською, але ж знаю, що до початку війни говорили російською? Не важко було перейти на рідну мову?
Дмитро: Я вперше почув, що вони розмовляють українською вже тут, у Сваляві (сміється, – авт.).
Євген: Ми і раніше спілкувались з україномовними пацієнтами українською.
Дмитро: У нас у вайбер-групі житлового комплексу є переселенці з Донецька, вони завжди російською говорили. А зараз в групі виключно українською всі повідомлення, жодного російською немає.
Антон: Зовсім не важко. Отак путін і зробив дерусифікацію вдало (сміється, – авт.).
– Як вважаєте, чому ми ми переможемо?
Євген: У нас є єдність, бойовий дух, всі заряджені на перемогу.
Дмитро: Всі вищі сили на нашому боці. Навіть море не пускає їхній десант. А річка Ірпінь, яка останнім часом була така скудненька, розлилась, коли вони хотіли переплавлятись.
Євген: Дійсно, Ірпінь розлилась і не дала їм форсувати.
– Розкажіть трошки про свої міста: які вони, в чому їхня особливість?
Євген: О, це дуже красиві міста, особливо Ірпінь! Там багато парків, велосипедні доріжки, фонтани… Наша міська влада така завзята, що, впевнений, вони зроблять ще краще – і року не пройде. В них дуже потужна команда і всі заряджені працювати. Ірпінь – сучасне новітнє місто з гарними темпами розвитку, які за п'ять років перетворили його на казку. У 2014 році, коли розпочалась війна на Донбасі, місто мало від 45 до 50 тисяч населення. Зараз більше ста тисяч.
Антон: Буча до 60 тисяч населення, певно, виросла. Тут гарні сучасні парки, багато локацій було, де всі мали змогу цікаво провести час, погуляти з дітьми.
Дмитро: Це ж курортне місто. Ще колись там були дачі Пастернака, князя Трубецького. Письменник Микола Носов, який написав «Незнайку», в Ірпіні виріс. У Бучі будинок Булгакова був.
Євген: Після аварії на ЧАЕС це дійсно були курортні міста. Там дуже багато санаторіїв для відновлення. Зелені міста, все було в деревах. Зараз трішки порізали, бо треба було будувати нові будинки.
Дмитро: Ми дуже проти цього були, що забудови з’являлися хаотично, бо то дійсно був перебір. А з іншого боку, трохи раділи, бо переїхали молоді сім'ї з дітьми, і місто стало живішим.
– Що б ви сказали нашим ворогам і нашим захисникам?
Антон: Ворогам – русскій воєнний корабль… (сміється, – авт.). А нашим – треба достояти до кінця. Ні, не до кінця, до перемоги!
Євген: Хочеться всім подякувати. Дійсно дуже гарно нас тут прийняли. Ставлення просто супер.
«Я радий, що такі спеціалісти попрацювали у нашій лікарні. Однозначно, обмін досвідом при будь-якому розкладі піде нам в плюс. Думаю, що наша лікарня перейняла щось нове від цих спеціалістів, а вони перейняли щось нове від нас. Я хлопцям дякую за роботу і сподіваюся, що наша співпраця не закінчиться і буде розвиватися. А ще їм хочу побажати удачі. Все буде добре, і ваші міста будуть ще кращі, ще красивіші», – сказав на закінчення головний лікар Свалявської міської лікарні Олександр Фізер.