стрічка

Вимушені переселенці знайшли прихисток у санаторії «Лісова пісня»

07 Квітня 2022, 16:15
Вимушені переселенці знайшли прихисток у санаторії «Лісова пісня» 3062
Вимушені переселенці знайшли прихисток у санаторії «Лісова пісня»

 

Понад місяць в Україні триває війна.  В українських областях, які не зачепили військові дії, взялися допомагати не лише нашій армії, а й людям, котрі змушені були покинути рідні домівки та виїхати із зони бойових дій.

Про це пише газета «Новий погляд +»

Місця для тимчасового перебування біженців облаштовують у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській, Рівненській, Хмельницькій та Волинській областях. Так, загалом на Волинь прибуло понад 50 тисяч евакуйованих осіб.

Більшість із них використовує нашу область як транзитну, аби відпочивши, перетнути кордон з Польщею. З початку війни через місцеві пункти пропуску за кордон виїхали 265 тисяч українців. У Волинській обласній військовій адміністрації зазначають, що вільних для поселення в області є близько восьми тисяч місць.

Тож якщо ви шукаєте тимчасове житло або можете надати його для вимушено евакуйованих, звертайтеся за номером «гарячої лінії». Телефони: 066 657 09 15; (0332) 778 211.

Не залишились осторонь чужої біди (хоча «чужою» в теперішніх умовах важко назвати) громади Волині, надаючи та облаштовуючи для поселення евакуйованим усі вільні та придатні для проживання приміщення. Взялися допомагати й в санаторії «Лісова пісня», де в перші дні організували відправлення гуманітарної допомоги в зону бойових дій, а тут – поселяючи переселенців на пільгових умовах.

Сьогодні у здравниці перебуває більше сотні людей з Київської, Харківської, Донецької, Сумської та інших областей. З них – понад 30 – діти, проживання яких (дітей до 14 років) є безплатне.

Знайшли прихисток у «Лісовій пісні»

Серед тих, кому вдалося виїхати з Києва – подружжя пенсіонерів Наталія та Василь (з етичних міркувань подружжя відмовилося називати своє прізвище). Обом – за 70 років.

Виїжджають звідти усі, хто може, розповідає киянка Наталія. І хоч наш район столиці був відносно безпечним, через тиждень сидіння у бомбосховищі, де було завше холодно, вирішили переїхати до друзів в передмістя Києва з південної сторони. Але прогнози та те, що коїться на підступах до столиці, киян не дуже радують, тому  з чоловіком вирішили поїхати у більш безпечне місце. Ним став Шацький край, зокрема, санаторій «Лісова пісня», про який подружжя киян дізналося від знайомих.

Жінка розповідає, що хоча в магазинах і були необхідні харчові продукти, можна було звернутися і за гуманітарною допомогою, ліками, проте постійний страх авіаударів змусив покинути рідну домівку та тимчасово переїхати на Волинь.

З пекла 2014-го – у пекло київське 2022-го

Ще одне подружжя, яке знайшло тимчасовий прихисток у санаторії – Віталій та Оксана Студєннікови. Їхня історія – вражає, адже до 2018 року проживали на Донбасі, якраз в населеному пункті, що знаходився на лінії розмежування. Проте реальність постійних обстрілів, бомбардувань, які довелося пережити у 2014-2015 роках, тепер наздогнала їх у … Києві.

«Чотири роки постійного страху, що в будь-який момент до тебе у подвіря або на місце роботи може прилетіти бомба, насправді психологічно витримати дуже важко. Там, на Донбасі, я працювала медсестрою у будинку дитини, де доглядали немовлят, від яких відмовились батьки, чоловік – шахтарем», – розповідає пані Оксана.

«Після травми голови, яку я отримав на шахті, працювати на своїй роботі вже не зміг. А постійні вибухи снарядів, бомб, обстріли дуже важко переносив через головні болі та шуми, відтак змушений був весь час сидіти на медикаментах. Вирішили переїхати в Київ, де спочатку Оксана знайшла роботу, а потім і я», – розповідає Віталій.

У селищі поблизу Києва, винайнявши квартиру, потроху приходили до тями, почували більш впевненими, перестали здригатися від найменшого шуму. Проте спокій тривав аж до 24 лютого 2022 року.

«В ту ніч узагалі не могла заснути. А зранку близько 5 години почула дивні звуки з минулого. Збудила Віталія, включили інтернет і тільки з новин та звернення путіна до народу зрозуміли, що коїться біля Києва. Ми жили зі сторони Чернігівської траси, під Вишгородом. Три дні під час постійного воя сирен ховалися у підвалі. На третій день почули, що вибухи все ближче і ближче. Нам пощастило, що російські війська пішли з лівого боку Київського моря, а ми проживали по праву, – пригадує жінка.

Та коли ти вже проходив через таке пекло, психологічно витримати повторно дуже важко, зізнається у розмові пані Оксана. В перший день війни жителі містечка стали масово покидати свої домівки у більш безпечні регіони. Із сусідів подружжя Студєннікових залишились лише люди похилого віку, яких заселили в один будинок, аби волонтерам було легше їх обслуговувати та надавати допомогу в разі евакуації чи обстрілів.

«Виїжджали хто на чому: ті, хто мав власні авто, впаковував усе, що можна, і їхали. Решта виїжджали автобусами та потягами, як ми», – розповідає Оксана.

Тиждень Студєннікови сподівалися, очікували, що бойові дії припиняться. Проте війна лише набирала обертів. Тоді Віталій та Оксана зрозуміли, що зволікати з евакуацією далі не можна. Купили через інтернет квитки на Камянець-Подільський, але приїхавши на вокзал, дізнались, що їхній потяг скасували. Майже добу чекали та сіли в першу електричку, яка прямувала на Рівне. Висадились там, питали про ціни на житло. Але дізнавшись розцінки, вирішили їхати далі. Та й пропозицію тимчасово перечекати в облаштованому для переселенців гуртожитку лікарні також відмовилися, бо розуміли, що треба шукати щось більш постійне. Та й, зізнається жінка, не були впевненими в тому, що Рівне не настигне доля решти міст, де ведуться бойові дії.

Майже добу пробули на вокзалі Рівного, адже через війну збився графік потягів, і навіть диспетчери не могли дати точну відповідь, куди і який потяг прямуватиме наступного разу. А потім, почувши по гучномовцю, що на перон прибув потяг до Ковеля, спонтанно заскочили у вагон та попрямували на Волинь. У Ковелі доля звела їх з волонтерами, які запропонували тимчасовий прихисток у Смідині в лікарні.

«Ми погодилися поїхати в Смідин, бо за чотири доби бомбосховищ та вокзалів мріяли просто помитися та лягти в хоч якесь ліжко. Там були чотири дні, де нас забезпечували харчуванням. Але все одно не відчували себе в безпеці, бо знаходилось приміщення на околиці села. Тоді голова Смідинської громади Оксана Піцик запропонувала нам варіант перебути в санаторії «Лісова пісня». Подивились в інтернеті та вирішили поїхати сюди», – розповідає Віталій.

Тут, у Шацьку, Оксана, зайшовши в аптеку та магазин, зраділа, що тут немає ажіотажу, ліків вдосталь, як і продуктів у магазинах. Бо ж у їхньому містечку під Києвом у супермаркетах усі полиці за лічені дні були порожніми.

Чоловік чи не в перший день прибуття на Шацькі озера поїхав ставати на військовий облік та зголосився піти в тероборону. Проте, каже, поки йому відмовили, бо ж своїх добровольців вистачає. Хотіли б обоє влаштуватись на роботу, бо ж заощаджень, які зібрали з собою, надовго не вистачить. Тому наразі шукають варіанти, де б змогли перебути більш тривалий період, а заодно – допомагати волонтерам.

«У нас були сподівання у 2014 році, що війна там надовго не затягнеться. Але, як побачили, ці мрії були марними. Чого очікувати тепер – теж не знаємо, хоча сподіваємось на нашу армію, на те, що нашим військовим вдасться звільнити Україну від окупантів».

 

Коментар
06/12/2024 Четвер
05.12.2024