«Тут вже моє коріння». Останнє інтерв'ю Мартіна Ройтера, який обрав жити на Рівненщині

Ініціативний, ідейний, активний, щирий та життєрадісний іноземець з шаленою мрією змінити Україну на краще Мартін Ройтер пішов у засвіти. 

Його серце зупинимось 6 листопада. За два місяці до цього журналістка Район.Культура мала щиру розмову з Мартіном про Україну, перспективу малих міст та міжкультурну комунікацію. 

Слов’янознавець за фахом Мартін Ройтер приїхав в Україну у 2008 році. Працював у Харкові лектором DAAD і викладав німецьку у харківських університетах. Там Мартін створив громадську організацію «MultiKultiUA», яку у 2021 році перереєстрував у Здолбунові, назвавши «Мультикультурна Україна». 

Іноземець жив у Донецьку, Києві, Ужгороді, але місцем для комфортного життя своєї сім'ї він обрав село Здовбиця, що у Рівненському районі. Там побудував дім, в якому встиг прожити всього рік. У Мартіна лишилась дружина-українка та маленький син. 

Якою була українська сторінка життя Мартіна Ройтера, за що німець так полюбив нашу країну та яку перспективу бачив на Рівненщині, читайте у його розповіді.

«Я Україну дуже люблю. Це мій дім. Тут вже моє коріння»

Я приїхав в Україну у 2008 році. Харків був першим містом, де я жив. Я працював в німецькій організації, викаладав мову у двох харківських університетах, а також був менеджером з комунікації між вишами. Харків – це найкраще місто у світі! Це прекрасне місто. Я вважаю, що Харків – місто культури, інтелігенції та природи. Я його дуже люблю і сумую, але не шкодую, що тепер знаходжуся тут. 

Організацію «MultiKultiUA» ми з другом створили у 2009 році, тому що бачили потребу працювати з нацменшинами у Харкові. Ми вважали, що бракує комунікації та спільних майданчиків для спілкування між людьми, тож намагались їх організувати. Ми започатковували проєкти, організовували конкурси та запрошували волонтерів. 

Найбільш пам'ятним був рік, коли в Україні відбувалось ЄВРО-2012. Ми активно брали участь у підготовці міста до події. Я не буду казати, що без нас ЄВРО не відбулося б, але ми зробили чимало. Зокрема організували владі Харкова комунікацію з німецькими структурами, які вже мали досвід проведення чемпіонату.

Потім через роботу я поїхав з Харкова у Донецьк та де факто пішов в з організації. Донецьк – це окрема історія. Це був 2013 рік, весна... У результаті нас звідти евакуювали. 

Так потрапив у Київ. Там прожив три роки, працював в Торгово-промисловій палаті України. Київ для мене трохи важке місто, але там дуже цікавий генофонд: багато класних людей і креативних проєктів. Але я б там і даром не жив. Київ – це стрес. Хоча ми з дружиною там познайомились, а це однозначно плюс. 

Згодом вже разом переїхали в Ужгород. Там прожили три роки. Я працював радником мера з міжнародних звязків. Коли контракт закінчився, постало питання, куди переїхати жити. Варіант поїхати з України навіть не розгядав, тому що тут вже моє коріння, я Україну дуже люблю. Це мій дім. 

Питання було, куди переїхати. Я не хотів лишатись на Закарпатті, тому що для мене це суцільна ізоляція: все за горами, одні кордони з країнами. Країни – це прекрасно, але мене ж Україна цікавила. 

Ми довго думали. Я спочатку розглядав Кременець, але зрозумів, що все-таки треба знайти місце, ближче до обласного центру. Так я відкрив для себе Рівненську область і місто Рівне.

Для мене особисто Рівне – це найбільш нерозкручений обласний центр. Рівне не має бренду, «фішок» не має... Я розумію, що була війна і мало чого лишилось. Але навіть коли нічого не лишилось, можна доглядати те, що є. Місто не зрозуміле зовсім. Хоча тут є прекрасні інтелігентні люди. НУВГП, наприклад, – дуже потужний університет, що має хороший ресурс.

У Рівному ми прожили рік, поки будували будинок у Здовбиці, яку обрали для життя. Якраз цього року переїхали. 

Ставка на мультикультурність

У момент переїзду з Ужгорода, я згадав про свою ГО в Харкові. На той момент, вона ще існувала, але активних проєктів не було. Я домовився зі своїм другом, який нею керував, що візьму організацію на себе, але зроблю повноцінний ребрендинг та переведу організацію із Харкова у Здолбунів. 

Все це я зробив. Ребрендинг, нове лого, навіть назва нова – «Мультикультурна Україна» замість «MultiKultiUA». Я вирішив таким чином зробити ставку на мультикультурність і це слово вимовляти, а не скорочувати. 

Фото 3 проєкту «Молодіжний міст Бардіїв–Варковичі»

В чому наша місія? В тому що ми дуже любимо Україну і хочемо внести свою лепту в її розвиток. Ми не маємо на меті розвивати її вцілому, ми хочемо займатись розвитком маленьких міст і сільської місцевості. Тому що міста на подобі Києва, Львова, Харкова самі будуть розвиватись. Ми там особливо не потрібні. 

А ось містам таким, як Здолбунів, явно бракує «двіжа». І в Здовбиці, і в Мізочі... Тому ми хочемо допомогти цим містам та селам розвиватись. Як? Через розкриття мультикультурного потенціалу. 

Є три основних джерела мультикультурного потенціалу: це мультикультурний спадок (історія), іноземці та українська діаспора. 

«Культура – це цілий пласт комунікацій»

Історія – це перше джерело мультикультурного потенціалу. Якщо, наприклад, взяти Здолбунів, тут раніше жили поляки, волинські німці, чехи, євреї, інші національності. Де це сьогодні? Зрозуміло, що був війна. На жаль, багато людей виїхали, багатьох вбили, але де сьогодні наша лепта в плані вшанування памяті тих, хто тут жив?

Візьміть, наприклад, один з символів міста – костел. Це споруда польської канонічної общини. Наприклад, цементний завод. Він був заснований чехами, братами Єленками. Якби не вони, тут не було б цементного заводу. Я думаю, тут потрібен, як мінімум, нормальний пам’ятник їм. 

Ні, я не вважаю, що по всьому місту треба поставити пам'ятники, а потім забути. Просто будь-яка історія – це зачіпка на майбутнє. Якщо ми хочемо, щоб тут був «двіж», ми не зможемо самі його створити. Нам для цього потрібен обмін: з Рівним, з Києвом, з Острогом... Ми не можемо одним Здолбуновом розвиватись. 

Будь-який розвиток – це обмін. Чому, наприклад, у Здолбунова немає міста-побратима в Чехії? Чому у Здолбунові немає фестивалю раз в рік, який був би присвячений, наприклад, чеській культурі? Чому ніхто не говорить, де в Здолбунові була синагога? Ніхто не знає... А тут була велика єврейська спільнота. 

Зрозуміло, що історія непроста, сумна і страшна, але ми зобов’язані, як жителі Здолбунова, не забути про тих людей, які тут жили раніше. Тим більше, що їх нащадки є за кордоном. На жаль, поки ми не можемо достойно показати, що ми вміємо працювати з цим спадком. Тому вцілому не розвивається наша культура. Культура – це ж не тільки масовки, 8 березня і День прапора. Культура – це набагато ширше.

Це велика біда в Україні, я вважаю, що наші організації, адміністрації, які займаються культурою, мають дуже вузьке розуміння цього поняття. Для них переважно це масові заходи. А те, що культура – це цілий пласт комунікацій, поки мало хто розуміє. 

Можливо, це і є наша місія – допомогти громадами, з якими ми працюємо, ширше дивитись на історію та на культуру. 

«У Європі росіяни успішно створюють поганий імідж Україні. А противаги у нас немає»

Друге джерело мультикультурного потенціалу – це іноземці, які проживають в Україні сьогодні: туристи, студенти, люди «на ПМЖ», як я. У цих людей бекграунд інший. Чому ми не використовуємо цей ресурс? Ці люди могли б з радістю ділились контактами людей з-за кордону, які займаються бізнесом, очолюють громадські організації, футбольні команди, займаються творчістю тощо. 

Ми це не використовуємо, тому що ми не спілкуємось. Чому б нам не знайти футбольну команду в Німеччині, щоб вона зіграла тут? Це не складно, просто треба, щоб була комунікація. 

Ще є велика проблема в тому, що бракує інформації. Якщо ви сьогодні введете в Google латиницею слово «Здолбунів» чи «Острог», ви знайдете дуже мало якісного контенту про місто. 

Про Здолбунів є тільки одна стаття німецькою мовою. Вона дуже коротка, там мало фотографій. Прочитавши цю статтю, я б точно не захотів сюди приїхати, бо я вирішив би, що тут робити немає чого. Дуже погана стаття у «Вікіпедії» про Острог теж німецькою мовою. Там є короткий текст і одна єдина невдала фотографія.

Треба займатись «Вікіпедією», якщо ми говоримо про іноземців і те, як їх зацікавити. На жаль, у нас ще є недруг на Сході і його агентура. Вона працює «прекрасно». У Європі росіяни успішно створюють поганий імідж Україні. А противаги у нас немає, тому ми повинні займатись тим, щоб була максимально хороша комунікація та інформація про Україну й наші міста.

«Ми не створюємо наразі цікавий фон»

Третє джерело – українська діаспора, емігранти. Навіть якщо українці живуть за кордоном, вони дивляться на своє рідне місто і також переживають. Можливо, вони були б готові щось пропонувати, але їм немає до кого звернутись. Крім того, ми не створюємо наразі цікавий фон. Якби я жив за кордоном, бувши українцем, я б напевне не бачив для себе сенсу приїздити. 

Тут теж дуже важливий історичний контекст, бо Україна – це територія суцільної міграції. 

Є одна історія. У Хмельницькій області на кордоні з Острозькою громадою, є громада Плужненська. Колись там жило багато волинських німців. І що цікаво саме ці німці були меноніти (християнський протестантський рух, який належить до церковної громади анабаптистів, - ред.). Вони приїхали на Волинь в позаминулому столітті. Жили тут років 60-70 і поїхали, поки цар не увів військову зобов'язаність для всіх жителів, не залежно від віросповідання. Тоді меноніти масово емігрували в США та Канаду.

Зараз я спікуюсь з одним американцем, я його знайшов випадково на фейсбуці. У нього виявляється є коріння у Плужному. Він займається генеалогією своєї сім`ї та вцілому досіджує історію менонітів на Волині. Це його хоббі. Він створив сайт, веде блог, сам малює карти, матеріалів має купу. Його предки жили по-суті на території сьогоднішньої Острозької та Плужненської громад. А це спадок, який варто використовувати. 

Я був у тих селах, фотографував кладовища і таким чином навіть знайшов когось з його предків. Цей американець готовий приїхати сюди. Як ідея – організувати йому виставу в Острозі. Це поштовх до наукових досліджень, спілкування, подальших проєктів, наприклад, обмінів між молоддю. Це, як мінімум, дасть стимул молоді з Плужного чи Острога займатись вивченням англійської. 

Як тільки буде мова, я певен, подібні обміни дадуть плоди. Це буде реальна комунікація, яка кінці-кінців принесе гроші в громаду. Комунікація – це туризм та інвестиції. 

Я, звісно, людина креативна, але все, що я озвучую, я не придумав, це все вже є. Історію треба підіймати і тоді історія стане культурою.

Читайте також: Молодіжний міст з історичним контекстом: як громада на Рівненщині співпрацює зі словаками