Монастир у старосільському лісі: як живуть монахині у колишній військовій частині

20:20 05.08.2019
4482

Які асоціації у вас викликає слово «монастир»? А «монастир серед лісу»? Впевнена, що в уяві більшості – це ізольованість, відокремлення від суспільства, строгість та суворі умови життя. Не приховую, що так думали і ми, коли у рамках проекту «Історії довкола лісу» їхали на територію Свято-Троїцького жіночого монастиря поблизу села Старосілля Маневицького району. Але як тільки перед ворітьми вийшли з авто, почули голосний дитячий сміх та гамір.

Жіночий монастир на території діє постійно з 2006 року, а з 2009 поруч почав функціонувати дитячий табір «Стежина добрА». З усмішкою нас зустрів директор табору – ієромонах Ілля (Вишневський). Саме він провів невелику екскурсію та розповів про історію і табору, і монастиря.

Раніше тут була військова частина, яку розформували. Згодом на локації зробили невелику ферму. У володіння монастиря ця територія потрапила у дуже поганому стані: з напівзруйнованими будівлями, без електрики, води та дороги, а на місці, де зараз проводять табір, стояли поїлки для худоби.

Проте сама місцина, незважаючи на все, виглядала настільки привабливо, що не виникало сумнівів: треба відбудовуватися. Завдяки небайдужості багатьох людей вдалося, на перший погляд, зробити нереальне.

Суттєву підтримку надавали місцеві лісівники – працівники державного підприємства «Колківське лісове господарство». Сприяли матеріалами для будівницта, допомагали із встановленням дерев’яних споруд. І що важливо – відновили лісову дорогу, що веде до монастиря. Так до святині відкрився шлях сотням вірян.


Читайте також:

Клаптикові ліси Рожищенщини: нове дихання понівеченої колгоспом землі

Секрети ремесла від пасічника з воротнівського лісу

Нових будівель тут немає. Всі – відреставровані, розтягнені, відремонтовані колишні споруди. З новобудов тільки альтанки та дерев’яний храм.



На місці старої казарми зробили будинок, у якому живуть діти, підняли другий поверх, замінили дах, поставили нові вікна. Піднімаємось туди на горище, в обличчя одразу вдаряє спека, через високу температуру повітря тут сушать випрані речі. На горищі також зберігаються дитячі святкові костюми, і місце час від часу перетворюється на сценічні залаштунки. Ієромонах Ілля показує старі написи на балках – їх залишили солдати, що колись тут жили, ще сьогодні можна прочитати прізвища та номери взводів, розгледіти роки.

Спускаємось на перший поверх – тут розташовані кімнати для дітей. В деяких по 12 місць, є і по 6, але переважно і діти, і батьки просять більші. Двері і стіни розмальовані дітьми, які робили це на майстер-класах, з допомогою фахівців.


Занедбану лазню військових переробили у душові та туалети для дітей, а колишнє приміщення з пультами зараз красується золотими банями – слугує храмом ще з 2006 року. Водонапірну башту, яку солдати використовували як вишку, а фермери – за призначенням, зараз використовують і для добування води, і як оглядовий майданчик, і як дзвіницю. На території монастиря також є пасіка, за якою доглядають монахині.




Цікаво, що єпархія викупила цю територію саме для проведення табору, а монастир тут заснували для того, щоб не тільки влітку, а й цілий рік місце не пустувало і було завжди доглянутим. Табір «Стежина добрА» діє вже одинадцять років: відкривається у середині червня та функціонує до середини серпня. Дітей віком 8 − 14 років запрошують на чотири роздільні зміни (одна – 12 днів), в кожній по 100 дітей. Дівчата та хлопці відвідують табір окремо. Загалом, зміни літа 2019 року виглядають так:

І зміна (для хлопців) 18 червня – 29 червня;

ІІ зміна (для дівчат) 2 липня – 13 липня;

ІІІ зміна (для хлопців) 16 липня – 27 липня;

ІV зміна (для дівчат) 30 липня – 10 серпня.

Вартість участі – 2500 грн. Ці кошти йдуть на п’ятиразове харчування. Є також пільги для дітей із багатодітних чи малозабезпечених сімей, переселенців, напівсиріт, сиріт, дітей із дитячих будинків. Є зміни для дітей з інвалідністю (вони повністю безкоштовні). Загалом, повну вартість оплачують близько 60% учасників.

Перші діти, що відвідували табір були учнями недільної школи при Свято-Покровській церкві та Волинській духовній семінарії. Зараз «Стежина добрА» популярна не тільки в Україні, а й за кордоном.

Крім того, що в таборі у дітей різноманітне дозвілля, благотворно сприяє і саме місце. Сосновий ліс здавен славився своїми цілющими властивостями. Користь унікального соснового повітря доведено давно. Ще в давнину в приміщенні, де перебував хворий, розкладали соснові та хвойні гілки – для знищення шкідливих бактерій.
Не секрет, що чимало престижних нині санаторіїв та баз відпочинку розташовані поблизу хвойних насаджень – навколишня природа сприятливо діє абсолютно на весь організм, заряджає енергією і допомагає підвищити імунітет.

Місцеві лісівники це розуміють як ніхто інший. Тож особливо бають про збереження цих насаджень, бережуть від різних небезпек. А їх чимало.

Цей ліс особливо відвідуваний. Тут щодня десятки людей. Хтось іде зараз по гриби, хтось – у монастир на службу, хтось привозить у табір дитину, а потім їде її відвідувати. Тож клопотів лісівникам додалося суттєво – лісова охорона посилено патрулює ці масиви, щоб ні постійні мешканці монастиря – його настоятельки, ні численні відвідувачі та вихованці табору – не відчували жодного дискомфорту.

З дітьми працюють 30 людей: лікар, педагоги-організатори, духівник зміни, вожаті. Виховною роботою протягом табірної зміни займається молодь з Волинської духовної семінарії та волонтери – студенти світських ВНЗ, а також педагоги навчальних закладів Луцька.

Для учасників проводять туристичні, спортивні змагання, різні майстер-класи. Для дітей побудували басейн, де з ними працює тренер з плавання. На території є тенісний стіл з приладдям, настільний футбол, гамаки, спортивні майданчики.


Читайте також:

«Золота країна» під Володимиром: чим живуть і як працюють люди лісу

Діброви Горохівщини: як дев’яносторічні дерева дають чотири тонни насіння у рік

У «Стежину добрА» потрапляємо якраз під час реєстрації дітей на третю зміну, всі навколо метушаться, бігають, батьки записують дітей, приносять сумки з одягом, діти випробовують всі можливі розваги, обирають кімнати та ліжка, знайомляться один з одним. За столами реєстрації сидить молодь – майбутні вожаті. На кожному столі коробка, в яку діти здають телефони і отримують їх на пів години щодня, щоб зателефонувати батькам. Ієромонах Ілля говорить, що інколи доводиться нагадувати дітям дзвонити додому, так вони захоплюються та поринають у таборове життя.


Залишаємо табір та йдемо ближче до будинків, де живуть монахині. Більше про сам монастир нам розповідає Ігуменя Софія − настоятелька Свято-Троїцького жіночого монастиря.

Почалась його історія весною 2006 року, коли із Камінь-Каширського району сюди приїхали чотири сестри. Тоді на території не було навіть храму і у свята та неділі вони їздили до церкви у сусіднє село.

У монахинь служба іде кожен день. О 6 ранку вони прокидаються на молитву, з 7 до 8.30 – літургія, тоді до 10 ранку мають вільний час, о 10 – сніданок. До 15:00 монахині працюють: хто на кухні, хто на пасіці, хто в теплиці. Відпочивають та на 16:00 йдуть знову на службу аж до 21:00, потім мають вільний час.

Зараз тут десять монахинь, вік – від 28 до 82 років. Раніше сестри самотужки тримали господарство з коровами та поросятами, їздили на тракторі, обробляли город. Зараз з тварин тут тільки кози та коти, других часто залишають біля території монастиря.


Ігуменя запрошує до будинку, де живуть монахині: у вітальні сідаємо на диван, вона дістає альбоми з фотографіями та показує всі етапи розвитку та оновлення території монастиря – від часу, коли тут ще не було храму і до тепер.




На території є невеликий монастирський магазин, у якому можна придбати тематичну літературу, хрестики, іконки, трав’яний чай, який сестри збирають власноруч. Всі будівлі опалюються дровами.

Ігуменя Софія говорить, що місцеві лісники завжди допомагають і забезпечують твердим паливом і матеріалами, які потрібні для будівництва. Така дружба повелася із самого початку створення монастиря. Під час відновлення будівель постійно була потреба у деревині – від лісівників ніколи не мали відмови. Таке взаєморозуміння збереглося і дотепер.

«Часто люди дивуються, коли хтось іде в монастир, пов’язують це із якоюсь життєвою бідою чи розчаруванням, так, іноді це є причиною. Але для когось – це життєве покликання, як бути вчителем чи пілотом. Рани загоюються, і якщо це місце не твоє, то можна спокійно іти. Мінімум рік людина зважує все, вирішує, чи залишиться в монастирі», − говорить ігуменя Софія.




Іванна МАСЯК

Фото Андрійя ПЕТРІЩЕВА

загрузка...
Коментарі
6 грудня
Вчора
04.12.2019