стрічка

Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

04 Травня 2021, 17:20
Михайло Чигрин та Лідія Кушнірук 3065
Михайло Чигрин та Лідія Кушнірук

Історія кохання Михайла Чигрина і Лідії Кушнірук із села Жидичин поблизу Луцька – це відображення епохи окупацій, війни та радянського тоталітаризму на Волині. Вони мріяли про незалежність України і усвідомлювали, що не мають права на особисті почуття, бо тоді стають вразливими для ворогів, а отже – слабкими. Та доля розпорядилася інакше...

Перед Михалом світ відкрив усі можливості й він став відомим громадським діячем української діаспори. Лідія пройшла важкий шлях радянських репресій у концтаборах ГУЛАГу.

Вони зустрілися через 40 років у Польщі. Михайло повернув колишній коханій її перстень…

 

Перші зустрічі

 

Михайло Чигрин народився 28 жовтня 1915 року в місті Мценськ Орловської губернії, куди його батьки були евакуйовані на початку Першої Світової Війни. В 1918 році сім’я повернулася у село Жидичин поблизу Луцька. Після закінчення сільської початкової школи Михайло продовжив навчання в Українській гімназії імені Лесі Українки в Луцьку.

У цей час зайнявся політичною діяльністю в Організації українських націоналістів. 

«Праця в ОУН все більше забирала в мене часу – регулярні тижневі сходини п’ятки, до якої я був приділений, виконування принагідних організаційних доручень, доповіді, які мені наказували писати і виголошувати, чи то на різних імпрезах в гімназії, чи по селах та інше», – згадував Михайло Чигрин.

У гімназії Михайло познайомився з Лідою Кушнірук. Вона народилася 5 квітня 1912 року в Жидичині, тож навчалася у старшому класі. Часто вони бачилися дорогою, коли жидичинські учні гімназії поверталися з навчання додому пішки. Зустрічав її інколи в церкві, чи товаристві «Просвіта».

Читайте також: Столітній ювілей «Просвіти»: історія осередку в Жидичині

Одного разу в неділю в «Просвіті» зібрався гурт дівчат і хлопців. Деякі грали на музичних інструментах, інші танцювали. Танцював і Михайло. Коли всі розходилися, він зауважив, що шапка зникла. Шукаючи її, почув хіхікання дівчат. Прохання віддати шапку не допомогли, тож вийшов надвір, щоб так іти додому. Раптом вибігла Ліда і сміючись, тримаючи в руках шапку, сказала:

«Маєш твою шапку, ми лише пожартували», – і глянула своїми голубими, як небо, очима, на які він уперше звернув увагу.

«Ліда мала дуже гарний голос – альт. В товаристві заховувалася стримано, хоч у вужчому, більш свойому – була веселою і жартівливою. Я провів її тоді додому, що не було далеко. Від того часу при принагідних зустрічах почав з нею принагідно говорити. Та смерть її брата, який властиво був її опікуном, бо батька в неї вже не було, звернула все на зовсім інші рейки. Я дістав доручення з ОУН на деякий час, особливо в найбільш критичний час – на час похорону – заопікуватися Лідою. Завдання не було тяжким або неприємним. Я радо його прийняв».

Лідія після смерті брата лишилася сама зі старенькою мамою (батько помер як вона була маленькою). Інші її брати жили з сім’ями окремо.

Михайло Чигрин і його друзі в Жидичині
Михайло Чигрин і його друзі в Жидичині

Читайте також: Модест Левицький викладав гігієну для просвітянок з Жидичина

Так почалася дружба Михайла і Лідії. Про кохання було застереження. Михайло писав:

«Ліда, здавалося мені, найкраще розуміла мeне. Уважно слухала, мене заспокоювала, де треба було, як я був чимсь схвильований. Від неї я звичайно йшов додому спокійнішим. Чи щасливим? Тяжко було сказати, бо як я міг бути щасливим? Неначе би серед дороги – попробував освіти, не закінчив студії, безвихідне положення в батьків. Повна небезпеки організаційна праця. Жадних підстав для навіть мріяння про будь-які пляни на майбутнє. Не мав навіть права залюблюватися, бо ОУН забороняла. Залюблені не надаються до організаційної праці, були нестійкими, легко заламлювалися на поліційному слідстві, в тюрмі… Тому я й не думав про любов. Я не думав, що щось подібного вже заіснувало між мною й Лідою. Хоч відчував, що вона мені стала близькою. Може ближчою від усіх інших дівчат, яких я будь коли знав. Відчував, що мене до неї щось тягне, що в кожну вільну хвилину мені хотілося бути коло неї. Навіть, тільки бути коло неї вистачало. Навітъ нічого не говорити. Лишити серця, щоби говорили».

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

 

Переслідування польської влади

 

У 1933 році по закінченні гімназії Михайло був ув’язнений польським урядом на 5 років за політичну і культурно-освітню діяльність в ОУН. Про цей час Михайло Чигрин записав у спогадах:

«1934 року польська влада створила в Березі Картузькій спеціяльний карний табір. Він став правдивим пострахом для українського населення, тим більше, що попадали туди люди переважно «Богу духа винні» – вся українська інтеліґенція, яка не хотіла гнути спини перед поліційними посіпаками, що відважувалася обстоювати свою людську гідність, або взагалі мала нещастя «впасти в око» поліції...

Коли взяти під увагу, що причиною до різних переслідувань могла послужити вже тільки знайдена в когось українська книжка, або часопис з недалекої Галичини, невживання польської мови в урядах (де, до речі, конституцією дозволялось вживати своєї матірної мови), а навіть і в місті на вулиці – то можна собі уявити умовини, в яких мусіли переживати волиняни в останній декаді польськії окупації…

Дивлячись на ті роки не один би міг застановитись, за яку ціну й які користи принесла діяльність ОУН на Волині… Жертви мусять бути при кожній боротьбі. Боротися мусить кожний поневолений нарід. «Де дрова рубаються – тріски летять». Хоч деякі з жертв і виглядають на перший погляд непотрібними, безкорисними, то історія своїми століттями доказала, що не має даремних жертв. .

..За волю треба дорого платити. Ми, українці, ще далеко не заплатили належної ціни. Наші жертви могли би бути лиш маленьким додатком на великий жертівник нашої національної свободи. Не було би акції ОУН на Волині, Західня Волинь напевно би не була такою, якою її застала Друга Світова війна і не відігравала би такої ролі в визвольній останній боротьбі, як це вона зробила».

 

Михайло Чигрин сидів у Луцькій тюрмі. Ночами снилася Ліда. Переживав чи не почала з кимось за той час зустрічатися. Та вона була вірна йому. І чекала. Хоч її мати не хотіла, щоб вона зв’язувалася з особою, яка навряд чи ожениться на ній, тим більше з «арештантом» під наглядом поліції. Мати мріяла про щасливе заміжжя доньки.

Після звільнення Михайло працював діловодом у сільському споживчому кооперативі. У вільний час писав вірші. Про неї – кохану Ліду, з якою далі зустрічався. Усі спроби забути її, відволіктися на інших дівчат не спрацювали.

У 1934 році за діяльність в ОУН польська влада знову арештувала Михайла та його друзів. Поліцаї «пацифікували» (жорстоко побили вдома після ретельних обшуків) його батьків. А згодом арештували Ліду з подругою Зіною Бах. Лідія не належала до ОУН, була її симпатиком: багато про що здогадувалася та активно допомагала. За короткий час через брак доказів дівчат звільнили.

Читайте також: Жахливі сторінки історії Луцької тюрми

Ініціатори встановлення пам’ятника на могилі Січових Стрільців після його освячення у 1933 році: у першому ряду зліва направо: Лідія Кушнірук (Жуменко), Зоя Кушнір (Терпіль), крайній зліва – невідомий, за ними – Хома Кушнірук та Зіна Бахова
Ініціатори встановлення пам’ятника на могилі Січових Стрільців після його освячення у 1933 році: у першому ряду зліва направо: Лідія Кушнірук (Жуменко), Зоя Кушнір (Терпіль), крайній зліва – невідомий, за ними – Хома Кушнірук та Зіна Бахова

4 грудня 1935 року закінчився політичний процес проти членів ОУН Кіндрата Швеця із Жидичина і сімох їх побратимів із Луцька та його району. 11 грудня Михайла Чигрина поляки засудили на 5 років ув’язнення за те, що був пресово-пропагандивним референтом Окружної Екзекутиви ОУН.

Суд у Луцьку засудив на 9 років ув’язнення Обласного Провідника ОУН на Волині Олександра Куца 21 січня 1936 року. Його обвинуватили у організації атентату (вбивства) на волинського воєводу Генрика Юзевського.

Писати Михайлові до Ліди з Луцької тюрми було дозволено лише один раз на місяць. А вона на той час уже відправила йому два листи зі словами підтримки:

«Хотіла би прийти до тебе на побачення, але треба «довуд особистий»... Відганяй від себе неприємні думки, які тільки шкодять для нашого серця і життя. Наразі закінчую листа і прошу тебе дуже не сумувати, а прийде час побачимося! Живи надією, як я тепер живу…»

Її слова окрилили Михайла:

«Я очам не вірив. Лист від Ліди. Перший такого змісту. Я забув про місце, де я знаходжуся. Зникли тюремні мури й ґрати. Мені з радости хотілося скакати, кричати. Та мої друзі би подумали, що я здурів. Що мені тепер тюрма, судовий вирок? Я не сам, я з нею…».

У листопаді 1935 року арештували й Ліду Кушнірук. Її обвинуватили у причетності до вбивства членами ОУН Міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Вони сиділи одночасно в тій самій тюрмі. Коли Михайло довідався про арешт Ліди, то знайшов можливість передати їй листа у жіночий тюремний відділ. І отримав відповідь:

«Коханий Михайле!

Перше всього, дуже тобі дякую, що не забуваєш мене і то в такій прикрій хвилині. Було мені так тяжко, що думала не переживу, але тут двері відчиняються і є для мене лист. Дуже здивувалася від кого? Мене ж всі забули. Були добрі, як була вдома. Читаю - від тебе й думаю собі, що людина є щира, як не забуває мене в моїй біді. Поки буду жити, цей лист буду пам’ятати. Чого було мені тяжко? Колись тобі розкажу. Знай, що була самітня. Дуже мене дивує, що ти незадоволений, що я так близько біля тебе. Навпаки, думала, що тішися, бо тепер певний, що до мене ніхто не приходить і конкуренти твої не мучать тебе.

Що відноситься мого здоров’я – я здорова й дбаю тільки про те, аби бути здоровою. Апетит маю гарний, так, що за мене не бійся і не журися. А дбай про себе. Не вічність – все переживемо. Трохи мені прикро, що попала сюди невинно. Але, що зробиш? Така вже наша доля. Так, як ти казав не раз «судженого й конем не об’їдеш!» Не журися, «дитинко».

Знаю, що тільки те, що було в мене найдорожче, то є біля мене, хоч його не бачу, але близько. Колись побачу! Раніше думала, що невинних людей тут не має, але тепер переконалася сама по собі. Тільки вистарчає, щоби хтось щось сказав і мусиш погодитися з тим. Вірю в призначення. Значить мені було призначено.

А тепер вірю, що мусить прийти той час, коли будемо ще щасливі. Не нарікай на своє життя, бо не має чого. Хоч знаю, що ти дуже здивувався, але не тільки ти, а всі, хто мене знає. Зараз тільки й говорять, що я вийду зі справи, але я чомусь не вірю. Коли не випустили до цього часу, то й вже не має чого надіятися, хоч все на світі можливе.

Дуже тебе прошу не журися за мене, собі раду даю. Біда научить до всього призвичаюватися. Дбаю тільки за своє здоров’я і тобі цього бажаю – все переживемо. Ти не можеш собі уявити, яка я тобі вдячна, що мене не забув. Колись тобі віддячу і за те. Хотіла дати відповідь раніше, але не мала можливости. Сам знаєш, що не від мене це залежить. Співаю тут. А що робити? Цілую тебе міцно, привіт! Ліда».

Її утримували в Луцькій тюрмі до квітня 1936 року, але під час суду довести вину не зуміли і Ліду звільнили.

«Я належав до щасливих. Діставав листи від Ліди... Регулярно, дрібненько написані. Із них говорилося про любов, тугу. Були слова потіхи, підбадьорування до витривалости, обіцянки на сповнення мрій, надії на яких сповнення, були дуже мізерними», – згадував Михайло.

У своїх спогадах він детально описав і свої тюремні дні в луцькій в’язниці. Цікаво, що польська влада так само як згодом і радянська, використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи над політичними бранцями. Ось як це описує Чигрин:

«Українські політичні в’язні-націоналісти по польських тюрмах в початках 1930 років не були чисельними і тому мало з них знаними і з ними там ніхто не рахувався.

Що інше комуністи, навіть українці. Їх було багато. Про них у в’язниці всі знали. Вони втішалися симпатіями кримінального в’язничного світу...і той світ їх підтримував і в тюрмі, і дуже часто на волі.

Націоналісти для того світу були виразниками, якщо не чогось для них незрозумілого, то зненавидженого буржуазного світу. Світу «гадів», як то я колись чув з уст одного з їх представників.

Тому у Луцькій в’язниці кримінальники, якщо не ворожо, то з презирством і погордою дивилися на в’язнів-націоналістів. А тюремна адміністрація кидала оскаржених націоналістів якраз між кримінальних, у їх келії. Очевидно, доля тих, там закинених, не була завидною. Вони були наражені на різні неприємності, шикани і знущання. Треба було вміти затримати собі пошану, щоби не стати між ними найгіршим, найбільш упослідженим, серед упосліджених – елементом.

В’язнична адміністрація, наче би несвідомо то робила, бо ж ніби – де мала їх, тих націоналістів дівати? До комуністів? Та там їх ще більше не злюбили би, могло би дійти до сварок й бійок. Дати осібну келію лише для них? Нас було замало. Але питання приміщення українських націоналістів в тюрмі таки мусіло рішитися.

Ми, заарештовані за приналежність до ОУН почали домагатися спільної келії. Заарештовані за приналежність до КПЗУ – комуністи, такі келії мали. Чому би не мали мати їх ми? Помимо того, що націоналісти були ще “молодими” в’язнями й їх багато в тюрмі ще не було. До недавна щойно одиниці, але в той якраз час, було вже їх около двадцятки.

Осібну камеру нам нарешті таки дали, в немалій мірі й завдяки мене. Туди і нас звели всіх. Там був і Олександер Куц, і Женька Шульга, які до того часу, як і інші – сиділи по різних келіях. Були й хлопці з околішних сіл. Згодом до нас вкинули і кілька надцять хлопців з Володимирщини, засуджених за приналежність до «Вільного Козацтва», створеного там якимсь Волошином. Вони не хотіли також сидіти з комуністами.

Між ними було кілька хлопців з університетів. Хлопці скоро познайомилися і здружилися. Запроваджено в келії свій порядок. Старшим келії одноголосно вибрали Олександра Куца.

Схвалено, що будучи всі однаковими жертвами недолі, а рівночасно всі друзі-націоналісти, такими себе уважали і вільні козаки, – всі трактувалися однаково, без огляду на їх організаційний стаж чи освіту. Всі харчеві передачі йтимуть до спільної харчівні і вибраний всіма ними завідуючий, щоденно розділював їх по однаковій порції. Чищення і тримання в келії порядку робитиметься по черзі.

Рано і вечером зразу по перевірці-апелі, будучи ще у виставлених рядах – співалося спільно молитву «Боже, великий, єдиний». І та молитва вириваючись із молодих двацяти грудей, проривалася щоденно через в’язничні двері, мури, вікна і неслась і по всіх інших келіях і на «волю».

Тюремна сторожа почувши її перший раз, хотіла заборонити її спів. Викликали Куца до начальника тюрми. Дійшла справа до прокурора. Написали йому слова молитви. І можливо, що якраз тому, що у тій молитві були слова «навіть молитись ворог не дасть», нам дозволено молитися, тільки «не дуже голосно», щоби не забурювати нею спокою інших в’язнів.

Щоби не марнувати часу, рішено створити свого роду Академію, запровадити лєкції з української мови, історії, географії, математики і політичного вишколу. В камері були студенти, матуранти, а разом з тим і прості селянські хлопці. Ті перші так багато могли дати останнім.

І почалися лєкції-виклади. Хлопці з захопленням прийняли ту ідею і почали вчитися. Письменних приладів не було. Прийшлося користатись із ґрафітових табличок. Викладалося із пам’яти, лише інколи користалося книжками із в’язничної бібліотеки. Я викладав математику, українську мову й історію. А сам взявся за навчання англійської, італійської й російської мов. Книжки по довгих стараннях дістав «з волі», деякі з тюремної бібліотеки.

І почалось рахування днів – скільки треба було, зглядно лишилося сидіти. День за днем, один подібний до другого. Те саме заґратоване вікно. Ті самі товариші недолі, та сама рутина, порядок дня. Пробудитися, вставати, прибирати сінники, по черзі прибирати келію, перевірки, апель. Випити щось подібне до кави, з паленого ячменю, піти до туалети, прохід, лєкції, ходіння по камері й обід, лєкції, вечера, апель, перевірка, спати, і сни, сни, сни…».

Читайте також: Слава Стецько і Волинь: 100 років від дня народження

 

Михайлові митарства

 

Через три роки Михайла звільнили з ув’язнення. Він почав працювати книговодом у сільському кооперативі, але дуже мало платили. Як тільки влаштувався на кращу роботу у Порицьку (нині Павлівка) і хотів забрати туди працювати Ліду, то поліція заставила працедавця інженера Лукомського негайно його звільнити, заявивши, що ненадійний і не може мати цю роботу, він був раніше ув’язненим. Михайло мріяв навчатися, але розумів, що польська влада не дасть йому жодних можливостей для цього, а буде й надалі перешкоджати йому.

Михайло Чигрин з другом
Михайло Чигрин з другом

Він зрозумів, щоб вчитися і працювати належним чином, то єдиний вихід – емігрувати за кордон. Але і для цього потрібний був дозвіл окупаційної влади. Брат Ліди – Хома Кушнірук порадив звернутися з проханням про допомогу до сенатора польського парламенту інженера Сергія Тимошенка, колишнього петлюрівця.

Члени ОУН у той час виступали проти тих, хто працював у польських органах влади чи входив у ліберальні політичні партії. І тому попросити допомогу Михайлові було дуже важко морально.

Михайло Чигрин згадував:

«Довго думав над його пропозицією, вагався. Мені так не хотілося іти до тих, кого поборював, яких я за їх співпрацю з окупантами України вважав зрадниками українського народу. Я йшов до Сергія Тимошенка «як на заріз». Ще перед його дверима хотів завернути назад. Але, останнім зусиллям підняв руку і натиснув на ґудзик дзвінка. Двері відчинилися. Вийшла служниця, запитала хто й чого хоче. За хвилину вийшов і сам сенатор, високого росту, міцної будови мужчина. Оглянув мене з ніг до голови. Усміхнувся: «Що, прийшли мене застрілити? Ха-ха-ха ! Ну, нічого, заходьте!» Я зайшов у гостинну. Звернув увагу на гарні меблі, що заповнювали її, українські вишивки, в куті висіла бандура... На стінах килими, портрети Шевченка, Лесі Українки. Сенатор запропонував сісти…».

Cенатор Сергій Тимошенко
Cенатор Сергій Тимошенко

Вони розмовляли про те, що митарства з роботою у Михайла недаремні. Рано чи пізно поліція його, як ненадійного, заарештує знову й посадить. Саме тому потрібно за всяку ціну виїхати за кордон. Обговорили і важкі питання стосунків між націоналістами і українськими політиками при польській владі.

Читайте також: У Луцьку віднайшли місце, де був кабінет екс-міністра УНР

«Бачите, таки прийшлося націоналістові прийти до угодовця. Ви же нас називаєте зрадниками. Ви ж мудріші від нас. Ви ж краще знаєте, як найскорше визволити Україну. Ви, думаєте, що вам допоможуть німці… Ми знаємо їх. Ми знаємо, як вони у 1918 році помагали. Грабували і вивозили в Німеччину все, що тільки могли. Навіть землю вагонами вивозили. Український чорнозем родючий, якого в Німеччині не було. Ми не проти вас, молодих і вашої революції. Ви робіть собі своє, робіть революцію, але дайте нам можливість робити своє. Ви робіть нелаґально, дозвольте нам робити легально, що можна.

А ви би були сьогодні тут, коли би не було української гімназії, в якій ви вчилися й яку закінчили? A її же заснували ми. Чи ви би мали де поширювати ваші націоналістичні ідеї, якби ми не освідомили, хоч до деякої міри наших мас через «Просвіти», українські школи, хори, театри? Чи ви хочете, щоби того всього не було? Щоби поляки закрили ґімназію, решти українських початкових шкіл і заборонили будь які прояви українського національного життя?», – зауважив Сергій Тимошенко.

Михайло Чигрин відповів:

«Признаюся, що того би не хотів… Ми ніколи не недооцінювали легальної праці. Ми не хотіли руйнувати осягнених здобутків. Але, ми не хочемо продавати себе за кавалок недогризеного хліба, як це роблять деякі з угодовців. Ми не можемо допустити, щоби національно пробуджені українські маси приспали знов співпрацею і приятельством з окупантом, вмовляючи в них, що мов «не тратьте куме сили – спускайтеся на дно». Що мов боротися з большевиками і з поляками в той самий час нам не під силу і тому подібне. Ми маємо право від поляків вимагати. Ми в сучасній Польщі становимо одну третину її населення».

Читайте також: Ціною української Незалежності. Чи окуповувала Польща Україну?

Сенатор Тимошенко пообіцяв зробити все можливе, щоб допомогти. За деякий час Чигрин отримав листа з повідомленням, що його справу порушував у парламенті. Писав, що ніхто там йому не вірив, що таке щось, як це сталося з Михайлом Чигрином, у демократичній Польщі могло мати місце.

Що молодому хлопцеві, який попав у тюрму за свої політичні переконання, відсидів покарання, можуть бути замкнені двері не тільки до університетів в межах Польщі, а й у світ?! Міністр освіти сказав, що постарається щось зробити, але нічого не змінилося.

Політична ситуація між Польщею і Німеччиною загострювалася. Михайло написав у спогадах:

«На Волині змінили воєводу Юзефського й на його місце прийшов бувший воєвода зі Шлеську. З українськими справами він не був дуже обізнаним і, здавалося, не розумів острого шовіністичного наставлення до українців свого попередника. Тому для мене з’явилася нагода ще раз попробувати щастя. Ану ж таки вдасться вирватися з Польщі легально. І мені вдалося.

Одного дня я дістав від сенатора Тимошенка телеґраму, щоби негайно зголоситися до воєводства, до референта державної безпеки. Він про мою справу вже все знав.

«Треба поступати так, як той скаже», – радив сенатор... Референт мав мою справу на свойому столі. Ніби то дивувався і не міг зрозуміти, чому мені робили такі труднощі з паспортом. «То було якесь непорозуміння», – сказав. При мені він зателефонував до староства і з кимсь поговорив. Врешті, сказав мені негайно туди зголоситися.

В старостві мене прийняв той самий урядовець що й колись. Цим разом, однак, був чемним. Не висміював мене, як колись. Був дуже ввічливим. Подав форму на прохання на паспорт. Сказав виповнити, принести дві фотографії. Паспорт буде готовим за два, а то три дні. Мені не вірилося, що все те, що зі мною діялося було дійсністю. Я не йшов, а біг, летів до дому. Нарешті я дістану паспорт! Паспорт не тільки у вільний світ, а в життя…».

Михайло Чигрин із друзями перед виїздом, 1939 р.
Михайло Чигрин із друзями перед виїздом, 1939 р.

За три дні Чигрин отримав паспорт і візу до Югославії з можливістю переїзду через Чехословаччину й Австрію. Сенатор Тимошенко, до якого Михайло зробив прощальний візит, радив виїжджати відразу, не гаятися, бо поліція може передумати й відібрати паспорт, тоді вже нічого не допоможе.

Читайте також: Архітектурний слід екс-міністра УНР на теренах Ківерцівщини

 

Перстень на прощання

 

На чужину Михайла зібралася провести вся родина. Він відчував, що вже в Україну неповернеться.

«Кинув погляд на заплакану матір, завжди скромну, завжди тяжко запрацьовану, завжди готову до найбільшої самопожертви. Матері, що відривала від своїх губ, щоби дати дітям. Матір, що так багато через мене потерпіла. Побиття під час пацифікації, вистоювання холодними зимовими днями перед тюремними грізними мурами, щоби синові передати харчеву пачку, або дочекатися на кільканадцять хвилин на побачення. Я взяв з її рук ікону Почаївської Божої Матері, обійняв свою передчасно постарілу матір, обцілував її руки. Немов у сні обнімав і цілував сестер, братів, всіх близьких», – згадував Михайло Чигрин.

З коханою Лідою Михайло попрощався як тільки отримав паспорт. Вони довго ходили увечері й дорога завела на цвинтар, на могилу її брата. Його смерть зблизила їх, і на його могилі Ліда хотіла коханому пообіцяти, що буде його чекати… А якщо він полюбить іншу, то хай їй напише. Вона сказала, що не дорікатиме, аби лиш Михайло був щасливим.

Виїжджав темного березневого вечора 1939-го року. У супроводі трьох друзів Ліда з Михайлом йшли під руки, шепталися. В останню хвилю прощання вони обнялися і гаряче поцілувалися. Ліда зняла з пальця перстень, єдиний, який мала на руці, – золотий з маленьким червоним камінчиком:

«Візьми, хай тобі нагадує мене. А, коли би знайшов іншу, мене забув, кинь його в Дунай», – крізь сльози видушила з себе.

Свисток кондуктора обірвав нічну тишу. Останній стиск руки, останнє прощай, пиши, не забувай…

 

Поїзд рушив. 

«Там лишилась одинока моя потіха, одинока, що в тяжких, безрадісних хвилинах додавала мені потіхи, сил до дальшої боротьби. Та, яка одинока, попри мою боротьбу за кращу долю мого народу – додавала мені охоти до життя, сили до осягнення цілі», – написав у спогадах Чигрин.

Читайте також: Серця зв'язкової та вояка УПА з Рівненщини поєднав концтабір

 

Листування з коханою

 

За кілька днів Михайло приїхав у місто Загреб в Югославії (нині – столиця Хорватії). Там мав зустрічі з українцями-емігрантами, членами ОУН. За їх порадою переїхав у Белград (нині – столиця Сербії), де вступив на богословський факультет Белградського університету, а потім перейшов на медичний факультет Університету в Загребі.

Михайло Чигрин під час навчання у Загребі
Михайло Чигрин під час навчання у Загребі

Через часту зміну місця проживання на чужині, на адресу полковника УНР Б. Козиренка Михайлові приходили листи з України – від Ліди.

У першому листі Лідія повідомила, що в грудні 1939 року з братом і друзями з ОУН нелегально перейшла кордон з України в Польщу.

«Коханий Михайлику!

Нарешті отримала так довго жданого листа. Скільки маю тобі описати й не знаю з чого почати. Дуже вдячна тобі, що не забув мене, бо я завжди думаю про тебе. О, скільки я переживаю. Не раз пригадую собі той день, коли тебе відпроваджувала на станцію. Тоді я не хотіла з тобою виїжджати, а прочитаєш ці рядки, тебе здивує, як я могла залишити наше село.

З приходом червоної сатани, я не могла собі знайти спокою. Мене це все так боліло, так чужило. Всі журилися. Зразу я думала поїхати до Тебе, але пішла з дому, та не до тебе. Журилися ми всі. Та рішили зразу таки піти працювати. Мій брат Хома, пішов до так званого професійного союзу, а я почала вчителювати. Мої діти мене дуже полюбили. Провадила клясу першу і третю.

Часто згадувалося твоє прізвище. Дні проходили. Може якось би жилося, гроші діставала місячно. Але перед самими святами прийшов до мене чекіст. Просить мене написати ніби допис до газети – самокритику, і при тім я мала виказати всіх націоналістів, з якими я сиділа у тюрмі за Польщі. Я очевидно цього не зробила. Прийшли наші хлопці – ми порадилися, що робити, бо таке щось сталося не тільки мені. І то якраз перед святами.

Ми рішили втікати за Буг. Мама моя казала – йди! Як маєш сидіти у в’язниці, краще йди між люди...

... Щодо мого життя тут [у Польщі біля міста Грубешів, під час німецької окупації – Леся Бондарук] – працюю в школі. Наразі гроші маю: вислала би тобі, якщо потребуєш. Село Стрижнів лежить над самим Бугом. Школа недалеко від мого помешкання. Маю на вихованню І і ІІ клясу. Викладаю українську мову. Дітей дуже люблю і вони мене. Наразі радію працею, бо знаходжу в ній забуття і моральне задоволення. І так вже якось живу два місяці.

Знаєш, як було страшно переступити рідний поріг, у незнаний світ - тепер нічого не страшне. Тішуся, коханий, що зараз можу знову до тебе писати. Як хочеш писати до своєї родини, пиши до мене, а я, як буде можливість, буду передавати твоїм родичам. Хлопці завидують тобі. Кажуть, що ти найкраще виграв. Кіндрат зараз вчителює 18 кілометрів від Грубешова. Отримав від тебе почтівку, яку я мала нагоду прочитати скорше від свого листа. Дуже ми тішилуися вісткою про тебе.

… Маємо погані вістки з дому – виселюють наших. З нашого села вивезли шість родин, але кого, ще наразі певних інформацій не маємо. Думаємо, що в першу чергу впали жертвою наші родини. Ще сумнішою є вістка, що нібито Степан Мазурець є забитим. [Степан Мазурець на псевдо «Сатана», член Волинського Проводу ОУН. За іншими даними – був розстріляний у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 р. – Леся Бондарук].

Наскочили серед білого дня до хати Корняшка, а він був з Ніканором, втікав через вікно і якимсь чином його застрілели. Шкода хлопця. Я так його просила йти з нами, бо якраз був в той день у мене, як я відходила. Він сказав: «Зрозумій, не можу так всього залишити». Тоді він вже був у підпіллю. Так, коханий! Після цього можна сказати, що немає правди на світі. Чекав ціле своє життя, боровся і так загинув. Ніяк не можу погодитися з тим».

Читайте також: Відступали по кривавих слідах: енкаведисти у 1941 році розстрілювали беззбройних політв’язнів

У листі Лідії Кушнірук від 8 жовтня 1941 року йшлося й про трагічні події на Волині:

«Нам із-за Буга, не можна було їхати додому, але я там була. А тепер їду додому цілком нелеґально. Знаю, що тобі приїхати сюди тяжче. Як мені прикро, що їду без тебе. Страшні речі діялися і діються на нашій рідній землі. Коли приїхала додому застала там багато різних несподіванок. Напевно цікавить тебе, в якій спосіб мені вдалося туди поїхати. Було тяжко. Я купила собі жіночий ровер. Коли його купила, сказала собі: мушу ним поїхати додому!

В 21–ій годині вечора сіла і поїхала. Розуміється «на зелено». По дорозі прийшлося ночувати. А на другий день вечером була в брата Хоми. Приїхала до хати. З своїх там нікого не було. Сидів якийсь незнайомий. Я розпитала про все, бо хлопці мені казали, що Хоми вже між живими нема. Довідалася, що він живий. Прийшла братова з дітьми і тут почалася траґедія.

Сашин Антон залився плачем. Мене це сильно вразило. Каже – тата і дядька Михайла вже немає, Лаврик з-під трупів у тюрмі виліз, якимсь чудом лишився живий. Сидів 8 місяців у тюрмі. Оповідав страшні речі. А Петра забрали. В перший день війни Луцьк вже бомбардували, а в понеділок червоні кати почали стріляти. (Йдеться про розстріл енкаведистами в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 р. – Леся Бондарук)

Сенько Бахів, Іван Шимитилів, хлопець Каменів, Сергій Cімочка. Ой, багато...я прізвищ вже і не пригадую. А загинуло же багатьох. Вернули із в'язниці – Сергій Іваночків, Лукіян, Михайло Шмид, Імошка Ксиньків, Іван Камижка і ще кількох. І тих всіх прізвищ не пам'ятаю. Полягло наших найкращих людей дві тисячі. Такі великі чотири могили висипано, що аж страшно на це все дивитися.

Ще перед війною трагічно загинули: Гриць Пасічник, Петро Матвіїв, Люба Бахів, і ще одна з Подубиці. Були вони в підпіллю, мали квартиру в Вишкові, недалеко Хоми. Хтось доказав-зрадив. Приїхали танки і цілий ряд енкаведистів, окружили всі будинки і все запалили. Ніхто не мав навіть права дивитися в той бік.

...Наші хлопці застрілили Василя Дакового, Яцюру, Павла Козмира і Ілька Бичкового. Чому? Ніби то вони найбільше спричинилися до вивозу наших людей на Сибір. А на Сибір з нашого села поїхало з дванадцять родин. Вдома мені говорили, хто, але від того всього, аж в голові шумить. Забула. Здається – Тихончик, Матвій Кут (і з ними Зоя(, Параска, дяді Колі жінка, зі старою Кушнір, Фрося Василева. І то все з дітьми. А чи вони колись вернуться?

Ой, Боже, що то діється на нашій землі?».

У листах також згадувала важкі й трагічні взаємини між бандерівцями і мельниківцями. У Жидичині члени ОУН належали до мельниківців. Лідія з ними дружила і переповідала їх новини. Через місяць Ліда описувала, що вже три тижні як повернулася з Холмщини у рідний Жидичин. Спочатку працювала в школі вчителькою, але потім відмовилася «через балаган».

Читайте також: П'ять текстів про УПА від Район.Історія, які варто прочитати

«Я взяла натомість в руки нашу жидичинську молодь – готуємо Академію в честь героїв Крут і взагалі усвідомлюємо їх потроху. Зі мною працює Кіндрат, Василь, Тімоха і Семен», – розповідала вона. У листі від 14 травня 1942 року повідомила:

«Як у нас життя? Настрій воєнний. Урядова мова німецька й українська. Шкіл польських вже немає. Учителі, які не вміють розмовляти українською не мають права працювати».

Останній лист Лідії до Михайла був 11 листопада 1943 року. Через поштові проблеми, пов’язані з подіями Другої світової війни в Україні та за її межами, листування зупинилося.

 

Ув’язнення Ліди

 

У 1946 році радянська влада, яка окупувала Волинь після війни, завела проти Лідії Кушнірук кримінальну справу за підозрою за статтею 54-1 «а» і 54-11 – зрада батьківщини та участь у контрреволюційній організації. У постанові на арешт 13 квітня 1946 р. йшлося:

«Кушнірук Л.Й. є кадровою українською націоналісткою. За націоналістичну діяльність була арештована колишнім польським урядом. У грудні 1939 р. після встановлення радянської влади, боячись репресій за націоналістичну діяльність, втекла за кордон на територію державних інтересів фашистської Німеччини. Перебуваючи у Польщі, мала зв'язки з активними учасниками ОУН мельниківського напрямку, до теж належала. Повернувшись із Польщі у 1942 р. у період окупації німцями Волинської області свою націоналістичну діяльність не припинила і займається нею досі».

Постанова на арешт Лідії Кушнірук
Постанова на арешт Лідії Кушнірук


Цікаво, що дата постанови на арешт 13 квітня, а дата першого допиту після арешту – 9-12 квітня. Причому окремо записано, що допит розпочато 9.04 о 21 год, а завершено о 10 год 12.04 «з перервами на відпочинок». Очевидно, що такий тривалий перший допит був із тортурами. І відбувалося це у тій самій луцькій тюрмі, де Лідія була й під час польської окупації. Наступний протокол допиту датується 22 квітня. 10 днів потрібно було, щоб Лідія відійшла від тортур під час першого допиту і змогла брати участь у наступному.

Уривок із протоколу про час допиту Лідії Кушнірук
Уривок із протоколу про час допиту Лідії Кушнірук


Слідчі розпитували про причини й деталі переїзду у Польщу взимку 1939-го. На що Лідія відповіла:

«Після приходу радянської влади я працювала вчителькою. До мене прийшов співробітник НКВС, який приїхав з Луцька на мотоциклі. Він запропонував співпрацю з НКВС, але я відмовила. Він погрожував арештом, тому я нелегально перейшла кордон у Польщу. ...У перших числах січня 1940 р. перейшла кордон біля с. Сокаль Львівської області».

Другою темою допитів була участь дівчини в ОУН. Однак, вона все заперечувала. Свідки слідчому також нічого конкретного не підтвердили. 7 червня 1946 року Військовий Трибунал військ Міністерства внутрішніх справ Волинської області без участі сторін обвинувачення і захисту, без свідків засудив Лідію Кушнірук за статтею 54-1«а» на 10 років виправно-трудових таборів із поразкою у політичних правах на 5 років і конфіскацією майна. Єдиним обвинуваченням було:

«Кушнірук в грудні 1939 р. з родичами і односельчанами «нібито від страху репресій зі сторони органів радянської влади» перейшла державний кордон на території Польщі, заняту в той період німецькими військами і займалась там суспільно-корисною працею, вчителювала. В січні 1942 р. Кушнірук повернулася на попереднє місце проживання в с.Жидичин Ківерцівського району Волинської області, де також займалась суспільно-корисною працею, вчителювала».

Вирок
Вирок


Зауважу, що в той час, коли Лідія перейшла кордон у Польщу (на територію української Холмщини) гітлерівська Німеччина була союзником СРСР, вони спільно розділили територію Польщі та розв’язали Другу світову війну! А Лідію засудили за те, що працювала на території їх тогочасних політичних партнерів – навчала дітей в українському селі Холмщини. Це злочин? За вчителювання 10 років неволі в ГУЛАГу? Причому, Лідію Кушнірук, цивільну особу, засудив Військовий Трибунал військ Міністерства внутрішніх справ Волинської області, що виглядає юридичним абсурдом.

Відбувати незаслужене покарання Лідію відправили в Комі АРСР – у табір ГУЛАГу під назвою «Ухтижемлаг», створеному у 1938 році. Саме у цьому таборі в 1945-1947 роках знаходилися «трудомобілізовані» в СРСР – німці та представники інших репресованих народів. У різні часи тут сиділи відомі діячі культури – український письменник-гуморист Павло Губенко (Остап Вишня), письменник, вчений-шевченкознавець Євген Шабліовський, родом із Каменя-Каширського.

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

В’язні будували заводи з виробництва сажі, працювали на лісозаготівлі, на нафтопереробній промисловості, будівництві транспортних шляхів. Із виправно-трудового табору «виросли» майже всі міста Респубілки Комі – Ухта, Воркута, Інта, Печора, Сосногорськ, Емва, Мікунь.

У 1950 році радянська влада скасувала депортованим терміни ув’язнення і зобов’язала жити на чужині постійно. Українські в’язні таборів, засуджені за політичними мотивами, після завершення строку також мусили лишатися там довічно. Цю норму повністю скасували лише 29 квітня 1964 року.

«Ухтижемлаг» діяв до 1955 року, потім табори передали місцевому виправно-трудовому табору. У цей рік відбувався перегляд справ багатьох ув’язнених, у тому числі й Лідії Кушнірук. 1 серпня старший слідчий ОК УМВД Волинської області капітан Шипко, який вивчав матеріали слідства 1946 року, написав у висновку, що «враховуючи, що діяльність на території Польщі матеріалами слідства підтвердити не вдалося, тому склад злочину слід перекваліфікувати за ст. 80 КК УРСР, а не за ст. 54-1 «а» КК УРСР, як це визначив суд».

І запропонував: Поставити питання про зміну вироку ВТ в/МВД Волинської області від 7 червня 1946 р. у справі Кушнірук Л.Й., перекваліфікувавши склад злочину зі статті 54-1 «а» КК УРСР на ст. 80 КК УРСР, визначивши міру покарання 3 роки ВТТ і в силу ст. 6 Указу ст. 27 березня 1953 р. «Про амністію» з-під нагляду звільнити і рахувати не судимою». З цим погодилася Волинська обласна комісія по перегляду справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини і постановила перекваліфікувати на 80-ту ст. КК УРСР.

Читайте також: Історія уродженця Березнівського району, який тричі втікав з ГУЛАГу

Ліді зменшили строк ув’язнення з 10 до 3 років, коли вона вже відсиділа 8 років, 9 місяців і 3 дні! І, звісно, ніхто не вибачився за незаслужене покарання, яке коштувало їй здоров’я та молодих років життя. 1 січня 1955 року її звільнили. У цьому ж році в Республіці Комі 43-річна Лідія Кушнірук вийшла заміж за Івана Жуменка. Її чоловіком став киянин, який був вченим-агрономом, готувався до захисту дисертації, однак радянська влада його репресувала і відправила в «Ухтижемлаг».

Лідія Кушнірук із своїм чоловіком Іваном Жуменко, 1955 р.
Лідія Кушнірук із своїм чоловіком Іваном Жуменко, 1955 р.

Через деякий час Іван Жуменко отримав від друзів повідомлення про можливість роботи на спеціальністю у Казахстані. Оскільки повертати додому подружжю Жуменко не можна було, вони туди й переїхали. Селище Долинка Карагандинської області зростало завдяки поселенню в ньому колишніх репресованих українців, литовців, німців і білорусів. У ньому знаходився управління «Карлагу»  – Карагандинського виправно-трудового табору, а також «Маминий цвинтар», де поховані багаточисельні жертви ГУЛАГу – матері та діти, яких утримували в «АЛЖИРі» (російською – Акмолинський лагерь жен изменников родины). На території нинішнього «Маминого цвинтаря» 21 вересня 2005 року встановили пам’ятник репресованим українцям.

Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині

При табірній зоні в Долинці був колгосп. Івану Жуменко, як агроному, надали житло. На базі радгоспу діяла Долинська сільськогосподарська плодоовочева експериментальна станція, де насінництвом овочевих, баштанних і плодових культур, а також вирощуванням плодових та декоративних саджанців. Всі будови станції робили колишні в’язні. Працювали у важких кліматичних умовах. Працювали вручну, використовували силу коней і биків. До сьогодні старожили Долинки пам’ятають подвижницьку та дослідницьку працю вченого-агронома Івана Жуменка.

Сім’я Жуменків часто була пристановищем багатьох родичів Лідії, які були репресовані, чекали там рідних, що поверталися з ув‘язнення. У 70-х родичі поверталися в Україну. Коли чоловік помер, то після поховання, у 1975 році виїхала на Батьківщину і Лідія. Приїхавши на Волинь, оселилася в Луцьку, на Вишкові, у рідного брата Хоми Кушнірука. Згодом купила собі пів хатини у Жидичині.

 

Михайло Чигрин за кордоном

 

Михайло Чигрин після завершення навчання став зубним лікарем, був активним діячем української громади в Загребі й Белграді. Кілька років Михайло – референт молоді при Українському Представництві в Хорватії: опікувався українськими студентами, здобував для них стипендії у хорватської влади.

Після Другої Світової Війни переїхав у місто Філлах в Австрії, де працював дантистом. Для допомоги українцям-втікачам, займався створенням Українського Червоного Хреста. Разом з іншими організовував Український Допомоговий Комітет у Каринтії, спочатку був його секретарем, а потім головою. Брав активну участь в організації парафії УАПЦ у Філлаху. Був провідним діячем в таборах біженців для воїнів УНР.

Доктор Чигрин у Філлаху
Доктор Чигрин у Філлаху

14 липня 1946 року Михайло одружився на українці Ірині Смик. У них народилася донька. У червні 1949 року переїхав в Австралію, там померли його дружина і донька.

Михайло входив до різних українських громадських та релігійних організацій. Багато років очолював ОУН (м) в Австралії. У 1965-1975 роках співпрацював із журналом УАПЦ «Наш Голос», газетою «Вільна думка», був членом редколегії журналу «Праця й Церква». Брав активну участь в організації «Пласту», виконуючи в ній різні провідні функції (фінансово-господарський референт Крайової Пластової Старшини, голова Пластунів Сеньйорів, тощо).

У 1972-му році став фундатором і головою Товариства волинян в Австралії. У 1975 році Михайло Чигрин одружився зі співачкою Марійкою Галабурдою з Бельгії, українкою за походженням. Марічка була молодшою за нього на 35 років – народилася 31 серпня 1950-го року в невеличкому бельгійському містечку Звартберг.

В дитинстві Галабурда-Чигрин відвідувала бельгійську народну школу, потім гімназію в місті Генк і паралельно – «лекції музики», де вчилася співу. У 1966 році, співаючи арію Одарки із опери «Запорожець за Дунаєм», Марія склала вступні іспити до Королівської консерваторії в Антверпені. Виступала на концертах учнів консерваторії лише з українськими піснями. Ніколи не відмовлялась від участі в будь-якому концерті української громади в Європі. Марічка Галабурда удосконалювала вокальну майстерність в Італії, виступала в Римі.

«Блаженнішому митрополитові й кардиналові Йосипові Сліпому подобалося, як я співаю», – згадує співачка.

У 1974 році відбулося її успішне концертне турне по всіх українських поселеннях Австралії, у 1974 – 1975 роках – у Великій Британії. Сольні виступи відбулися також у Франції, Німеччині, Бельгії.

Михайло Чигрин і його дружина Марічка Галабурда, 1976 р.
Михайло Чигрин і його дружина Марічка Галабурда, 1976 р.

У 1977-му році Марійці Галабурді-Чигрин із чоловіком запропонували роботу редакторів й дикторів на Австралійському державному радіо – СБС (SBS), де вона пропрацювала 16 років. Найбільше її статтей з’явилося в газетах «Шлях Перемоги»  (Мюнхен), «Українська думка» (Лондон) та «Вільна Думка» (Сідней)».

 

Зустріч Михайла і Ліди

 

Одного дня у 1979 році Марійка, роблячи порядок у хаті, хотіла викинути з шуфляд непотрібні папери, яких багато накопичилося. Поміж ними натрапила на невеличку скриньку з листами, написаних дрібним почерком.

«Там були й картки, з цензурною печаткою Луцької тюрми, де мій чоловік в 1933-му році був ув’язнений. Я зацікавленням почала читати ці листи, – розповіла у спогадах Марія Галабурда-Чигрин. – Михайло сказав, що листи від його колишньої нареченої Ліди Кушнірук до нього в тюрму, й писані до нього, коли він перебував в Юґославії… А в невеличкій коробці Лідин золотий перстень, якого вона подарувала при його від'їзді. Коли я всі листи прочитала, то запиталася чи він знає, що з Лідою сталося?

«Так, вона була засуджена комуністами, відбувала заслання в Караґанді. А чи вернулася в Україну – не знаю», – відповів чоловік.

Марійка запропонувала розшукати Ліду, яку вважала політичним в’язнем, і переживала чи вона потребує допомоги. Михайло сказав, що лишився в Ліди брат – Хома. Не сказавши чоловікові ні слова, написала в Україну листа – на Волинь. І через місяць отримала відповідь від Ліди, яка після 26 років життя на чужині повернулася у Жидичин. Лідія знала від своїх земляків, що Михайло живе в Aвстралії, й думала, що це вісточка від нього. Дізнавшись, що від Марічки, написала, що в світі ще такого не чула, щоби жінка шукала колишню наречену свого чоловіка.

«A мій чоловік остовпів, що я її віднайшла. Дивився на мене здивованими очима й запитався: Навіщо воно тобi?», – згадує Марія.

Жінки продовжували листуватися. В одному листі Ліда написала, що єдине, чого бажає в житті, – побачити Михайла, хоч і
через 40 років, щоби розказати про долю друзів і свої поневіряння. Марічка поговорила з чоловіком й запропонувала організувати їх зустріч в Польщі, де у неї є родина. Михайло запропонував запросити на цю зустріч і його сестер Олену, Лізу й Aнтосю.

Лідія Кушнірук-Жуменко, 1956 р.
Лідія Кушнірук-Жуменко, 1956 р.


У липні-серпні 1980 року розпочалася підготовка до поїздки. Домовилися з Лідою і сестрами, що Чигрини поїдуть у Бельгію 1 серпня й там будуть чекати їх телеграми-підтвердження, що вони в Польщі. У той час у Польщі внаслідок діяльності профспілки «Солідарність» оголосили військовий стан. Михайло не хотів туди без поважної причини їхати, боявся нового арешту. Але Марія у це не вірила та вмовила чоловіка виїхати у Бельгію. Там 4 серпня 1980 року вони отримали телеграму від сестри Михайла, що вони вже в Польщі. Прилетіли літаком у Варшаву, а далі найняли таксі й за 4 години були у Пілаві-Гурній у південно-західній частині Польщі.

Читайте також: Кохання, яке відомий дослідник Волині проніс крізь все життя

Знайшли квартиру родичів, де були гості з України. Михайлові сестри й Ліда повибігали на вулицю. Плакали, обнімали його, цілували.

«І засіли ми за стіл, – згадує Марічка Галабурда-Чигрин. – Розмова йшла в різні напрямки. Всі дивувалися, що в Бельгії не розносять телеграми в неділю. За кілька годин до пізної ночі не розкажеш же, про те, що сталося в житті чотирьох осіб за 40 років… Я зразу зрозуміла якою є Михайлова родина. Коли йшла розмова про Михайла, арешт в 1933-му році, потім його виїзд, загибель його друзів з ОУН й арешт Ліди, вони не хотіли, щоб ми на ту тему говорили.

Я бачила, що вся та наша розмова не подобалася Михайловим сестрам. Вони дуже далекі від націоналізму, від того чим жив мій чоловік й Ліда. І Михайло це з місця побачив. До Ліди його сестри ставилися з презирством, мовляв: вона суджена. Це мене дуже вразило й мною майже почало «тіпати». Я сказала, що для мене й для багатьох в діяспорі такі люди, як Ліда – герої…

І мені, як журналістці цікаво, що вона пережила в концтаборах CCCР. Антося дивилася на мене, смаркачку, як на божевільну. Михайлова старша сестра була дещо іншою, більше щирою, але також перелякана. Для мене та зустріч була шоковою, бо я собі не уявляла совєтської дійсності. Михайло також не розумів чому його сестри, зокрема молодша – совєтські люди.

Ліда казала, що отак вороже до неї ставиться не лише Михайлова родина (могли же нам написати, що Ліда повернулася додому), а всі в селі Жидичині, бо там з тих, кого Михайло й вона знали, ніхто не залишився, а навезли якихось чужих. Ми приїхали довідатися про переслідування батьків Михайла, його друзів, членів ОУН, а мова йшла про базар, крадіж в колгоспах, совєтську систему оббріхування... Хоч і нам було це цікаво, але…».

Читайте також: Темний ліс пам’яті: репортаж з однієї братської могили

У вікно зазирав світанок, а Михайлові не спалося. Сидів у кріслі задуманий.

«Ліда, як виходило з її розповідань, чекала повороту Михайла. В думках і мріях жила з ним. Була вірною йому. Як пережила роки чекання? Була тюрма, концтабір, заслання. Вірність це чеснота, яка не кожному дається. Для цього треба особливої витонченої натури», – зауважила Марійка.

Рипнули двері, в кімнаті з'явилася Ліда. Вона не говорила багато. Здавалося, що вона, маючи 68 років, була сором'язливою. А те, що вона вже старша пані, не означало, що не переживала. Марічка витягнула зі своєї течки коробку і віддала Ліді золотий перстень з маленьким червоним рубіном. Вона не вірила очам, що Михайло всі ці роки зберігав його.

«Я казала тобі, що би ти його вкинув в Дунай, як мене зрадиш, забудеш», – промовила Ліда. Михайло нічого не відповів, але усміхнувся. Ліда взяла перстень, сказала, що продати його зможе й буде мати дещо грошей на життя.

«Ми походили по місті. Дещо купили, а потім в квартирі продовжувалися наші розмови. Були вони вже дещо цікавішими, але не полишало мене вражіння-почуття, що, зокрема, Антося не була задоволена присутністю Ліди й темою наших розмов. І якось вперше за своє життя, я зауважила, які ми, українці-еміґранти інші від людей з України…

Вони – перелякані, бояться говорити відверто, мовляв десь під вікном хтось підслуховує. Вони зацікавлені купівлею речей й одежою. Якщо воно так є, то в Україні мусить бути дуже бідно… Прощався Михайло зі своїми сестрами і швагром. Він знав, як і вони, що вже більше ніколи не побачаться. Мені було гірко, що та зустріч не випала такою, як я собі її уявляла», – написала у спогадах Марічка.

Чигрини полетіли до Варшави і взяли з собою Ліду. Під час розмов, які відбувалися в більшості на дворі, в парку, де сиділи на лавках, Ліда сказала, що довго чекала на повернення Михайла з Юґославії. Вона говорила про своє ув'язнення, про заслання в Караґанді. Розповідала, як вона й інші жінки-українки рубали дерева на морозі, про умови життя в бараках... Згадувала чоловіка Івана Жуменка, який був старший за неї, і про повернення додому, де також не була щасливою, бо почувалася самотньою і чужою…

Довга відстань, тривалий час розлуки і чимало пережитого в різних умовах зробили Михайла і Ліду іншими людьми. Їхні почуття згасли, лишилися лише світлі спогади про них і вдячність за те, що було. Цього разу вони попрощалися назавжди і роз’їхалися в різні кінці світу.

 

У кожного своя доля

 

Лідія жила в Жидичині. Пенсіонеркою підробляла шиттям одягу. Співала в церковному хорі.

У 1990 році вона звернулася з листом у прокуратуру Волинської області, щоб переглянули її справу та зняли судимість. Вона написала:

«7 квітня 1946 р. я була арештована органами МВД і осуджена на 10 років за те, що виховувала дітей в національному дусі. Винною себе не рахую. В школі вчила дітей, як диктувала шкільна програма».

Лист Лідії Жуменко,1990 р.
Лист Лідії Жуменко,1990 р.

Те, що вона не просила уклінно, не визнавала свою вину і не прославляла компартії, вірячи в її справедливе рішення (що характерно для більшості таких листів), викликало обурення в КДБ і заступник начальника Управління КДБ З. Петрик у листі до прокурора Волинської області І.Заплотинського від 15 листопада 1990 року запропонував розглянути питання «про обгрунтованість притягнення Кушнірук Л.Й. до кримінальної відповідальності за ст. 54-1 «а» КК УРСР».

Враховуючи, що у 1946 році їй дали 10 років ув’язнення, з яких вона відбула більше 8-ми, це означало можливість поновлення справи та нове ув’язнення. У листопаді 1990 року, за рік до проголошення незалежності України!

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Але не наважилися. Прокурор Заплотинський відповів протестом із підтвердженням перекваліфікації вироку проти Лідії Кушнірук з ст. 54-1 «а» на ст. 80 КК УРСР, що визначало міру покарання 3 роки, які вона вже відсиділа. 7 грудня 1990 року в Луцьку справу Ліди Кушнірук розглянула Президія Волинського обласного суду під керівництвом С. Кіпня і задовільнила за протест прокурора І. Заплотинського.

Ліда Жуменко дочекалася незалежності України. Вона активно цікавилася усіма подіями національно-демократичного відродження. І дуже раділа тому, дочекалася цього хоч наприкінці свого життя. Лідія померла 3 грудня 2003 року. Жінку поховали в рідному селі.

Михайло Чигрин більше ніколи не був в Україні, навіть після проголошення її незалежності. Він також активно цікавився подіями на Батьківщині – симпатизував учасникам акції «Україна без Кучми!», любив читати сайт «Майдан». Він відійшов у вічність на два роки раніше Лідії – 4 листопада 2001 року. Михайла Чигрина поховали на цвинтарі в Руквуд на відділі Української Православної Церкви в місті Мельбурн (Австралія).

Марічка Галабурда-Чигрин в Україні, 1990 р.
Марічка Галабурда-Чигрин в Україні, 1990 р.

Марічка Галабурда-Чигрин, починаючи з 1990 року, як журналіст, чотири рази їздила в Україну. Активно наближала державну незалежність Батьківщини своїми патріотичними публікаціями у пресі. Результатом став випуск книги спогадів у книжці «Україно моя, Україно», яка вийшла друком в Україні в 2000 році. Була в гостях у Лідії в Жидичині, на могилах батьків Михайла й інших членів його родини.

Марічка Галабурда-Чигрин
Марічка Галабурда-Чигрин

Марічка Галабурда-Чигрин, 2020 р.
Марічка Галабурда-Чигрин, 2020 р.

Минулого року Марічка відзначила 70-річний ювілей. Вона й сьогодні пише до сіднейської газети «Вільна Думка», газети «Церква й Життя», яка виходить в Мельбурні, веде свою сторінку у Фейсбуці.

Леся БОНДАРУК,
кандидатка історичних наук,
Український інститут національної пам’яті

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024