Батько та син Володимир і Юрій Гетьманчуки – творчий тандем іконописців. Зараз вони розписують храм у селі Млинок на Рівненщині. Ми зустрілися з ними на місці їхньої роботи і записали роздуми про мистецтво й іконопис зі слів Володимира Гетьманчука.
Млинок – невеличке село у Вараському районі. Уже десять років там зводять православний храм на честь святих Петра і Павла.
Храм розписують п’ятеро художників. Це триває з перервами три роки.
Нині тут кипить робота: всередині храм у риштуваннях, звичний аромат свічок і ладану витіснив запах фарби. Тут і там помітні робочі інструменти художників: палітри, пензлі, трафарети, ганчірки та ємності з фарбами.
Працюють чоловіки злагоджено, кожен має свої завдання: хтось пише рельєфні орнаменти, хтось накладає тон, а хтось наносить позолоту. Фрески розписують батько та син – Володимир і Юрій Гетьманчуки.
Володимир Гетьманчук народився на Волині. Ще дошкільням намалював першу ікону: «Малював у зошиті кольоровими ручками Святого Миколая, Богородицю. А мама брала ті мої малюнки і у конвертах листами відправляла родичам».
Згодом Володимир вивчився художника-різьбяра по дереву у Ковельському художньому училищі, але й далі прагнув малювати: «У нас не було факультету живопису. Пройшли всього кілька лекцій на четвертому курсі, а мене до нього тягнуло завжди. Все, що я знав, узяв за два місяці на курсі у художника-живописця. Тоді мене захоплювали ковбої, тому я малював саме їх. Згодом захопився національно-визвольним рухом, тому почав малювати козаків».
Опісля була служба у контррозвідці. Малювати доводилось часто і багато, тож вважає, що служба в армії стала справжньою мистецькою школою.
«До сорокаріччя штурму Сапун-гори в Будинку офіцерів у Луцьку мені доручили малювати 15-метрову діораму (стрічкоподібна, зігнута півколом живописна картина з переднім наочним планом – авт.) Я її малював два тижні і після цього вже не мав страху перед монументальними розписами», — пригадує художник.
Коли Володимир працював у Горохівській художній майстерні, його роботи потрапили на виставку у Луцькому краєзнавчому музеї. Там їх побачив гуру тодішніх іконописців Олександр Корецький, який шукав собі здібного учня. Він запропонував Володимиру поїхати з ним розписувати храм до Кропивницького, тодішнього Кіровограда. Так у житті Володимира з’явився іконопис.
«Ми починали у Совєцькому Союзі, а це була держава антихристів, тому коли ми малювали хтось обов’язково стояв на «шухері». Тоді розписувати храм — то був страшенний ризик. Але я не хотів малювати ленінів та андропових, бо не царське то діло, а ікони малювати — то царське… Побути коло старого майстра, посидіти на риштуваннях біля нього, просто подивитись, як він працює, — то не треба тих училищ й інститутів. Навіть не робити нічого, а просто два роки посидіти біля майстра — то найкраща школа», — каже художник.
Володимир почав працювати самостійно після незалежності України. Каже, що знання, які взяв від Олександра Корецького, тепер передає своєму сину Юрію.
За свою творчу кар’єру Володимир Гетьманчук розписав чимало храмів і не лише в Україні. «Це — мій кисень!» — лаконічно каже художник і пояснює, що можна малювати іконостаси, сидячи у себе вдома, але його тягне саме у храми.
Чоловік щиро тішиться, що продовжити цю справу взявся й один із його синів.
«Юрій – художник із такого віку, – рукою показує десь на рівні колін. — Коли навчився ходити, то всі стіни були розмальовані».
Петропавлівський храм у Млинку — розробка Гетьманчука-молодшого, у якій, на думку Володимира, немає плагіату: «Все зібрано на мотивах Візантії та кельтського стилю. Мотиви запозичені, але візерунок — авторський, тому це вже мистецтво. Ікони ми ніби й змальовуємо, але теж проробляємо у своєму модерному стилі».
Митець розповідає, що в іконописі немає випадкових кольорів. Наприклад, апостол Петро зображений у синьо-жовтому хітоні, бо синій колір символізує архиєрейство, а жовтий — зрадництво. А саме Петро, як ідеться у Святому Письмі, тричі зрікся Ісуса Христа. Богородицю зображують у червоних одежах, бо цей колір символізує любов Божу. Іоанн — у зеленому хітоні, що символізує святість. А фіолетовий — це символ вічності.
«Тут, як у театрі: дивитись треба на відстані, бачити картинку в голові, скласти мозаїку так, щоб вона грала, коли її споглядаєш знизу. Обов'язково потрібно підсилювати тони, щоб розпис не був пласким: чорний на відстані здається світлішим, а білий – навпаки темнішим. Одна справа малювати на полотні і зовсім інша — робити монументальне зображення», — каже митець.
Іконописцю потрібно не просто зобразити біблійний сюжет — треба передати емоції та характери персонажів: страх, тривогу, смирення.
Володимир Гетьманчук пояснює, навіщо для звернення до Бога християнам потрібні ікони: «Це як вікно в історію. Ікона показує шлях тих, хто увірував у Господа, їхні подвиги. Але найперше – це мистецтво, культура християнина. Як художник за посередництвом ікони я хочу привернути людей до Бога, змусили читати Біблію, щоб вона не лежала десь на полиці, а була вся потерта, потріпана та зачитана. Щоб людина прийшла у храм, подивилась на ікону. Задумалась: хто це, що тут зображено? Захотіла дослідити той сюжет, житіє того святого чи святої, усвідомила той подвиг і ту історію боротьби.
Подивіться на ікону Іоанна Хрестителя. Він у пустелі жив, їв коників і дикий мед, але не скиглив. Для того ми й пишемо ці ікони, щоб людина прийшла, подивилась на той подвиг і сказала: я не буду скиглити.
Чи, приміром, подвиг Марії Єгипетської, яка після розпусного життя пішла у пустелю і 17 років там прожила, щоб спокутувати свій гріх. Ікони для того, щоб укріпити віру. Щоб людина усвідомила: Бог тебе з пороху підніме!
Хочу, щоб ця краса притягувала людей. А цей храм буде прекрасним, гарантую!»
Аліна АПОНЧУК
Фото авторки
Матеріал підготували у рамках «Школи культурної журналістики», яку підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.
