75 років тому у Вижгові живцем спалили шість людей

23 Грудня 2018, 19:02

878

Усі вони згоріли у підпаленій поляками хаті 22 грудня 1943 року.

Спогадами про криваві події 75-річної давнини у газеті «Новий погляд+» за 21 грудня поділилася Галина Ващук, які переповіла їй мама.

«Пригадую, мені було 10 років, коли я зауважила, що 22 грудня мати зранку помолиться, поплаче, поголосить, тоді знову помолиться. А після обіду, хоч би то яка погода не була, вона йде на батьківський хутір, за три кілометри від села, щоб навідатися до могилки, де хороняться тлінки матері Христини, братика Антона, племінників Сергія та Володі, відповідно 53, 8, 3 роки, а найменшому – вісім місяців.

Цього дня у селі Вижгів було вбито 36 людей, у тому числі шістьох спалено живцем у хаті мого діда Зиновія Савчука. Шостою була жінка з Висоцька, яка переховувалася тут. Згадую спогади матері і розумію, чому вона якось вороже сприймала мої розповіді про приїзд на піонерський зліт з-за Бугу харцерів, адже саме поляки забрали життя у найближчих людей. А її, молоду, повну сил, залишили інвалідом.

Нападу бандитів-сусідів ніхто не очікував. Адже з серпня 1943-го, після знищення колонії, масових наїздів не траплялося. Зате поляки добре спланували, бо поблизу не було жодного загону УПА. До речі, поверх форми вони одягли звичайний одяг повстанців. Моя мама, коли один із непроханих гостей хотів обняти її, помітила орла. Відразу відсахнулася, але було пізно. Десь в районі школи гримнув постріл. Він став сигналом – почали палити село.

«Батька, теж запхали до хати і закрили двері, – згадувала мати. – Потім пригнали сусідку Дуньку з двома маленькими синами і старшою дочкою. Ми зрозуміли, що буде щось зле, але не думали про найгірше. В хаті знаходилися я й Олена, 15 і 17 років, брат, 8 років, мати і сусідка з синами, 4 роки та 8 місяців. Ніхто не думав, що будуть палити. Тому мати Христина з Дунькою та дітьми полізли на горище. Батько вибив у ванькирі вікно, ми вилізли і побігли.

До річки лишилося метрів 20, коли мене обпекло вогнем вище коліна лівої ноги. Ринула кров. Я впала на сніг. Повз мене проходили два польські вояки. Один каже: «Давай пристрелимо». Другий відповів, що вона й сама здохне.

Я замовкла. Слухала стогін і крики від хати. Думала, що це мати чи Дунька. Але після матері і брата лишилися чорні кісточки. Сусідка продерла стріху і втекла. А кричала жінка з Висоцька, яка з сином переховувалася в клуні. Її впізнали по кофті затисненого рукава. Вона хотіла відсунутися від вогню. Знайшли поляки й ямку під стіжком сіна, де заховали кращі речі, подушки та придане дівчатам. Що забрали, а що пустили за вітром. Кістки погорільців закопали на кладовищі в Штуні.

Мене лікував жид з повстанського загону. Там, у Дулібах, зустріла земляка Івана Зінчука. Той розповів про знущання над батюшкою, про порубану дружину Олександру і 5-річну дочку Галю. Ми лишилися жити в переобладнаному під хату хліві. І перебували там до 1955-го, до часів примусового переселення з хуторів».

Розповіді матері про вбивство швагра, сусідки – про розстріляного 24-річного батька, бувальщини з вуст жителів Ладиня дали змогу зрозуміти, хто є хто».