стрічка

Як теорія шести рукостискань об'єднує Україну від Сєвєродонецька до Луцька

11 Жовтня 2018, 18:05
Історія про рукостискання, або чому мало краще, ніж багато 4782
Історія про рукостискання, або чому мало краще, ніж багато

Усі люди на планеті Земля знайомі між собою опосередковано. Кожен із нас знає президентів різних країн, свого улюбленого співака чи того стрибучого хлопця з реклами шоколадних батончиків. Інша справа, що від цих людей нас відділяють сотні тисяч кілометрів та інші люди. Ми всі знаємо один одного через друзів, друзів друзів, їхніх родичів, знайомих друзів наших родичів. Ну ви зрозуміли. Про це говорить теорія шести рукостискань.

Наша історія розповідає про частину світу, де людям сказали, що вони поділені на Захід і Схід, на україномовних і російськомовних, на аграріїв і творців індустрії. Ця історія – про Україну, яка насправді є єдиним організмом із потужним рушієм змін. Ім’я цієї незгасної енергії – молодь.

Ми перевірили, чи справді жителі однієї країни знайомі один з одним, чи знає людина з Правобережної України когось із Лівобережжя завдяки ланцюжку із семи людей. Першу людину ми обрали довільно й попросили її розповісти історію знайомства з кимось з іншої частини України. Знайомтесь.

Аня Погорєлова, Сєвєродонецьк, Луганська область

Аня Погорєлова
Аня Погорєлова

«Понад два роки тому я поїхала в Київ, аби взяти участь у проекті «Школа культурної дипломатії». Там я познайомилася з дівчинкою з Полтави.  Почалось усе ще на вокзалі. Там я побачила величезну валізу з зображенням Лондона. Одразу виникло запитання: «Що взагалі можна туди покласти?». Біля неї стояла, як згодом виявилось, Юля Одинець. Коли ми приїхали на заплановане місце проживання – базу Малої академії наук, дівчина з цією великою валізою пішла вгору до кімнат.

Я теж пішла сходами до своєї кімнати, і перше, що зробила, коли зайшла – вдарилася мізинцем об цей багаж. Так я зрозуміла, що ця дівчина живе зі мною. У голові промайнула думка: «Ох, як же шість дівчат будуть жити в маленькій кімнаті й ще цей «Лондон» тут».

Поки я думала, Юля зайшла до нашої кімнати, почала представлятися й перше, що я в неї запитала це: «Що ти поклала у валізу?». Я навіть не сказала, як мене звати. І ми почали говорити про валізи. Я спитала: «чому саме Лондон?». Вона розповіла, звідки ця валіза. Потім я зрозуміла, що в мене також багато речей, у кімнаті шестеро дівчат і нам потрібно скласти кудись ці валізи. Юля, як привітна дівчинка, запропонувала її прибрати. Я стояла й розуміла, що прибрати речі нікуди й ця валіза стоїть біля мого ліжка. Я ще дуже багато разів билася об цю валізу й завжди згадувала Юлю дуже радісно (сміється). Ні, насправді дуже радісно згадувала Юлю. Ми жили в одній кімнаті, ми почали спілкуватись, але я не можу сказати, що ми відразу стали подругами.

За часів проведення проекту ми цю валізу назвали «Лондоном» і тепер завжди запитуємо не просто «чи приїдеші з валізою?», а «ти з «Лондоном» сьогодні, чи без?».

Справжніми друзями ми стали на іншому проекті. Він був у Тернополі. Я приїхала до цього міста, зайшла на вокзал і побачила «Лондон». Я не впізнала Юлю, бо вона була в куртці. Я просто побачила валізу і крикнула «Юля!». Тут дівчина в куртці повернулась і також із криками «Аня!» побігла мені назустріч.

Коли ми поверталися з тернопільського проекту, вирішили, що я через два місяці взимку приїду до неї в Полтаву, а влітку вона приїде до мене. Так і сталось. Отже, ми з Юлею Одинець дружимо вже понад два роки».

Юлія Одинець, Полтава, Полтавська область

Юлія Одинець
Юлія Одинець

«Це історія знайомства з моєю найкращою подругою Анною Матвійчук. Я щиро вірю в те, що люди зі спільними ідеалами та цінностями притягуються. Напевно, так сталося в нашому випадку.

Уперше ми зустрілися на одному з молодіжних проектів і на той час мали дуже хибні уявлення одна про одну. Стереотипно-поверхневі, я б сказала. Аня – дуже симпатична блондинка. Мені здалося, що ця дівчинка − типова лялька Барбі. Вона на мене дивилася й думала, що я слухняна й розумна типова дівчинка-відмінниця. Це було перше знайомство, після якого ми не спілкувалися багато, бо не справили одна на одну жодного позитивного враження.

Очевидно, життя вирішило, що нам треба було зустрітися ще раз, аби ці взаємні хибні стереотипи розвіяти. Ми зустрілися з нею на міжнародному проекті з культурної дипломатії в Польщі. Це був період зимових свят і ми в одній компанії мали святкувати Новий рік. Жили в хостелі й так трапилось, що в новорічну ніч ми там затрималися. Трішки заблукали в часі, як це буває. Планували зустріти той Новий рік на площі в Кракові.

За десять хвилин до бою годинника ми згадали: «Ой, скоро ж буде Новий рік, треба вирушати в центр міста». Ми бігли всією нашою великою компанією на трамвайну зупинку й реально сподівались, що встигнемо доїхати. Це було дуже весело. Ми зустріли той Новий рік у трамваї в шаленій атмосфері. Було багато людей: хтось відкривав шампанське, хтось співав польських пісень, була ціла купа іноземців. Усі вітали один одного з Новим роком. Мені здається саме з цього моменту ми з Анею стали близькими подругами. Ми це називаємо «новорічна магія трамваю».

З того моменту ми постійно йшли пліч-о-пліч, багато де перемагали разом. Ми з нею – круті дівчата. Я й Аня з різних міст: я – з Полтави, вона – з Кривого Рогу, живемо страшенно далеко, можливості бачитися часто немає, але постійно з нею спілкуємось у Skype. Третя година ночі, перша, четверта ранку… Кого це турбує, якщо в тебе є якісь особисті проблеми й тобі потрібна подруга-психолог. Таке враження, начебто ми знаємо одна одну все життя, хоча насправді знайомі лише 2,5 роки. Ми з Анею Матвійчук зараз беремо участь у програмі обміну FLEX і живемо в Америці. Я − в Міссісіпі, вона – у Юті. І навіть попри це, ми постійно спілкуємось. Я вірю, що збігів обставин не буває і я щиро вдячна випадку чи долі, бо дружба – то не спроста».

Анна Матвійчук, Кривий Ріг, Дніпропетровська область

Анна Матвійчук
Анна Матвійчук

«Зі своїм другом Олексієм Антонюком я познайомилася цього літа. Ми разом брали участь у проекті «Школа успіху» рік тому. Він був у boys camp, я − у girls camp. Я багато про нього чула, але ніколи не бачила, бо на зустрічах випускників він не з’являвся.

Цьогоріч я стала учасницею програми FLEX і тому відвідувала організаційну зустріч. Там я познайомилась із хлопцем із моєї групи та почала з ним спілкуватись. Пізніше я дізналась, що це саме той, про якого я чула і з яким брала участь у проекті.

Найцікавіше в цій історії те, що під час «Школи успіху» про нього я чула не найкращі відгуки. Він розповів не дуже вдалий жарт у Київській міській держадміністрації. Коли його слухав Київський міський голова Віталій Кличко. І знімали сюжет для одного з національних телеканалів. Комбо. Жарт з ефіру вирізали, а слава про Олексія ходила, як про не досить стриманого й розумного хлопця.

Звісно, коли ми почали спілкуватись, я була дуже приємно здивована й ми досі сміємось із цього випадку. Мій друг живе в Коломиї, але зараз перебуває в Техасі».

Олексій Антонюк, Коломия, Івано-Франківська область

Олексій Антонюк
Олексій Антонюк

«Мій друг – колишній голова Волинського осередку Федерації дебатів України Антон Євтушок. Він займається організацією дебатних турнірів та шкіл. Цей хлопець проживає у Луцьку.

На момент нашого знайомства я брав участь у дебатах упродовж двох місяців. Тоді я пішов на свій перший обласний турнір. Це було в Івано-Франківську. Антон був там головним суддею, проводив нам тренінги. Після них я дуже часто був із ним в одному румі − це сленгова назва етапу в дебатах. Він судив раунди, у яких я грав.

Турнір триває два дні й після першого дня є «socials», це коли всі йдуть у кафешку або просто відпочивати. Ми там із ним трошки посиділи, але це ще не було дружнє спілкування.

Загалом, наша дружба почалася з гри. Я часто їжджу на дебати, буваю часом на турнірах. У такий спосіб, у нас сформувалися досить тісні професійні стосунки. Він часто судив Коломийські раунди нашого дебатного клубу онлайн, ми часто їздили на Волинь. Нас звели дебати й турніри».

***

Так ми з’єднали дві точки на карті, які розташовані більш, ніж за тисячу кілометрів одна від одної. Не помітили нічого дивного? Так, людей тут не сім, а п’ять, а рукостискань не шість, а чотири. Це доводить, що всі ми пов’язані тісніше, ніж можемо навіть здогадуватись. Ми знаємо один одного, маємо багато спільного й багато відмінного, але варто лише потиснути руку незнайомцю й ти автоматично відкриваєш для себе новий світ, нових людей, нове майбутнє. Наше майбутнє.

 

Юлія КАРМАНСЬКА

Матеріал перше  опублікований у молодіжному журналі «ЗАРАЗ», який створили  під час міжнародного воркшопу «Наше майбутнє» у Сєвєродонецьку і Луцьку

 

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024