Історія одного всинолення з Локачинщини

Останній день вересня є святом для кожної родини, в якій виховується прийомна дитина – в Україні відзначають День усиновлення. 

Життя 19-річного Володимира Колкутіна умовно поділилось на дві контрастні частини. Момент усиновлення став для хлопця тією відправною точкою, коли його буття набирає яскравих фарб, коли він перестає бути голодним на увагу, дитячі радості, родинне тепло… та й просто голодним. Саме тому, впевнена, так часто вживає у розмові слова «до» і «після».

Своїх 8 років від народження згадує неохоче – бо, як каже, нічого доброго не пригадується: це батьки, які випивали і зовсім не дбали за нього, та вічні скандали, від яких втікав з дому… Пізніше, коли померла мама, а вітчима позбавили волі, на Володю чекало життя в одному з інтернатів, що у Миколаївській області.

Читайте також: У Горохові відбувся флешмоб для популяризації всиновлення

Оксана та Олександр Торчинські з П’ятикор дізналися про сироту, коли той вже перебував у Володимир-Волинській школі-інтернаті. Не довго думаючи, активно почали збирати документи на усиновлення…

Володимир Колкутін (другий справа) зі своєю сім'єю

«На той час наш 17-річний Михайло був студентом Луцького спортивно-військового ліцею. Поява на 7 років меншого брата Вови його неабияк порадувала. А як раділи ми з чоловіком! Адже здійснилась наша довгоочікувана мрія: ми так хотіли мати ще дітей. Разом з тим розуміли, яка велика відповідальність лягає на наші плечі. Але були впевнені, що неодмінно справимось, бо дуже цього хочемо», – додає з іскринкою неприхованої радості Оксана Степанівна.

Сьогодні Володя уже третьокурсник Одеської національної академії сухопутних військ. Застала його вдома – бо якраз канікули. В очах високого кароокого красеня побачила впевненість і багато-багато любові та вдячності. Якби не знала його життєвої історії – нізащо б не здогадалась, що не є рідним для Торчинських: так схожий на них.

Володя - студент Одеської національної академії сухопутних військ

- Мені дуже пощастило в житті. І тепер, чим більше дорослішаю, тим ще більше розумію, що у мене є все… І у мене є майбутнє. За все вдячний моїм мамі і татові, - висловлюється коротко Володя. 

Такі слова розчулили. Як і те, коли пригадували про перший його подарунок від Святого Миколая – машинку на дистанційному управлінні, і про ті неповторні миті радості, як у день народження отримав новенького велосипеда і довго не міг повірити у це… А ще назавжди запам’ятається смачний та святково прибраний торт, якого вперше скуштував на свій день народження… у 9 років.

Довго ми спілкувалися у колі цієї дружної та життєрадісної сім’ї. Питала я і про навчання, і про звички, розповідав Володя і про дружні відносини з братом Михайлом. А ще – про його улюблену страву, на що, не довго думаючи, відповів: «Мені смакує все, що готує мама, бо її страви приготовлені з любов’ю». А найголовніше для нього, як каже, це мамина ласка та міцне татове плече.

Нагороди за успіхи

Людмила МЕЛЬНИЧУК.

Фото автора