Дванадцять історій «особливих» мам з Волині, яких перевтілили. ФОТО
-
-
>
-
>
-
>
9042
Для волинянок, які виховують дітей з інвалідністю, влаштували благодійний проект «Я особлива». Зі 120 охочих випадковим способом обрали 12 учасниць, з якими працювали візажисти та перукарі, які зробили з мам справжніх моделей та фотографи зафіксували це все на камеру.
Цю ідею виношувала волонтерка Людмила Омокох давно і цьогоріч нарешті втілила в життя. Благодійний проект створили з метою підтримки сімей, які виховують діток з інвалідністю. Реалізувавши такий проект, організатори хочуть спонукати суспільство бути більш відкритим і толерантним до чужих проблем.
«Хочу подякувати усім, адже більше ста людей підключилися до цього проекту. Я дуже вдячна цим людям. Цей проект створили для мам, які виховують діток з інвалідністю, які віддали своє життя, кар’єру і дуже багато часу заради своїх дітей. Якби було більше часу, то хотілося б організувати фотосесію для кожної мами на Волині. Дуже велика вдячність й тим людям, які втілили проект у життя, тому що ідея – це одне, а от зібрати команду – інше. Такі проекти створюємо для того, щоб об’єднувати світ, об’єднувати людей, тому що ніхто не знає, що нас чекає завтра», – зазначила ідейна натхненниця проекту Людмила Омокох.
Фотографували мам-красунь такі майстри: Юрій Бочко, Дарина Зінькевич, Андрій Тарасюк, Юлія Серховець, Тетяна Кірчук та Андрій Луцький. Дівчата позували в трьох образах: вечірньому платті, українському образі й в нижній білизні.
Під час процесу перетворення мамочок у моделей, намагалися дати ним емоції, аби нагородити їх за ці зусилля, які вони прикладають щодня задля своїх діточок.
«Я дуже пишаюся тим, що я одна зі 120-ти, одна з дванадцяти. Можливо, для нас це якесь випробування, і в наших руках пройти це випробування достойно, щоб кожна хвилина життя наших дітей була наповнена щастям. Дякуємо всім», – Іванна Соха.
Мамам сподобався цей проект. Багато хто не очікував перемогти в ньому, адже ні разу в житті нічого не вигравали. На кожні дві учасниці благодійного проекту був один фотограф, в кожної був свій візажист і перукар. Всі дівчата фотографувалися по різних студіях.
«Мені 26, а фотосесія була в мене вперше. Адже то немає часу, то грошей шкода. Звідки брати гроші, якщо їх постійно потрібно витрачати на дітей. А в когось не по одній дитинці, а по двоє-троє. Спочатку було так страшно перед фотографом, але потім розслабилася. Майстер попався мені дуже добрий, підказував, як руку підняти, як краще стати», – поділилася враженнями учасниця проекту Катерина Марчук.
«Я не могла собі навіть уявити, що можу потрапити в цю дванадцятку. Тим більше, що я ніколи нічого не вигравала. Це дуже важливо для нас, мам, робити такі невеличкі розвантаження. Адже жодна з нас не могла б собі цього дозволити. Це для нас справді відпочинок», – додала Іннеса Гачукова.
«Ми продаємо на Варшавському ринку сантехніку, до цього в Луганську продавали. Коли я вдома з Ілюшою, то чоловік сам працює. Приїхали до Луцька у 2014 році. Нас поселили в одній із протестантських церков. Люди в церкві нам дуже допомагали, і Господь допомагає справлятися з усім. Ілюшка – це боже благословення для нас. Хтось підписав мене на цей проект і я виграла, зроду нічого не вигравала. Ми пройшли цей проект, дуже вдячна Люді, що знайшла нас. Ми відчули, що про нас хтось піклується. І зараз дуже приємно бачити світлину свою», – розповіла в коментарі Район.in.ua Ольга Бурлакова.
ІСТОРІЇ «ОСОБЛИВИХ» МАМ І ЇХНІХ ДІТОЧОК
Пропонуємо вам прочитати історії кожної з мам-учасниць та їхніх дітей, які ним потрібно було пережити в житті.
Іннеса Гачукова, Луцьк:
«Ми так чекали на неї... Леліяли мрію про той день, коли наша квіточка побачить цей світ. Перший крик, перший погляд на неї, перші радощі, перші кроки і перші несвідомі слова, і разом з щастям діагноз – АУТИЗМ…
Страх, біль та відчай роздирали на шматки душу. Було нелегко прийняти діагноз і визнати –дитина не така як всі… ІНША... В душі жевріла надія, що Світлана буде розуміти слова, говорити, спілкуватись, але цього не ставалося... Я шукала «чарівну пігулку». Але виявилось, що такої пігулки немає. І залишився один вихід – прийняти та усвідомити.
Логопеди, психологи, дефектологи, плавання, дельфінотерапія – ми отримали перші плоди нашої роботи. Роки занять, роки не опущених рук, молитва до Бога, і ми пожинаємо плоди: ходимо до школи, танцюємо, співаємо, готуємо. Я дякую своїй Світлані за те, що навчила мене цінувати життя, ВОНА – МІЙ УЧИТЕЛЬ!!!».
Лілія Лук’янюк, Луцьк:
«Мене звати Лілія, мені 23 роки. У мене є син Микола, якому вже 2,9 роки і ми – «особливі».
Перша звістка про мою вагітність була надзвичайно радісною для нашої сім’ї. Я знала точно, у мене народиться син. Завжди хотіла мати хлопчика. Вагітність проходила добре. Кожного дня я з нетерпінням чекала на появу своєї дитини і, напевно, він почув мої молитви, тому що вирішив з'явитися на світ раніше.
Та на дев’ятий день нашого життя доля вирішила усе кардинально змінити. Ми зрозуміли, що щось не так. Вирок: «У вашої дитини стався масивний крововилив у мозок». Найстрашнішими у цьому були слова лікарів, які говорили: «Ми не знаємо, як буде далі. Чекайте».
Кожного дня ми спостерігали за муками своєї дитини. І за очікування нас нагородили. Наша дитина стала для нас стимулом до боротьби. Ми шукали, просили, пробували. Кажуть, що «особливі» діти з’являються у нашому світі із якоюсь великою місією, і я знаю точно, що ця місія полягає у тому, щоб нести добро і свою любов іншим, для того щоб усі ми об'єднувалися і були разом. Моя «рання пташка» змінить світогляд людей, вірю».
Марина Яремій, Луцьк:
«Мені 33 роки, виросла на березі Азовського моря. Мій Максим – друга бажана дитина. Нормальні пологи, все було добре. З часом стало зрозуміло, що він не розвивається так як всі дітки, і до того ж має проблеми зі слухом. Далі – лікарні, обстеження, страшні діагнози, шок, розпач, спроби «вилікувати» дитину... Згодом зрозуміли, що деякі речі в житті змінити неможливо. Тоді ми навчилися жити і дякувати за те що ми маємо. Максимчику скоро 11 років. У нього ДЦП, двобічна глухота, епісиндром. Він мій учитель безумовної любові, любові не «за щось», а «незважаючи ні на що».
Наталія Ващук, село Кисилин, Локачинський район:
«Надійка була дуже бажаною дитиною. У п’ять місяців діагноз – синдром Дауна був як грім серед ясного неба. Батько, не прийнявши таку новину, відмовився від дитини. Ми залишилися одні з бідою. Але я не втрачала ні віри, ні надії. Вона росла, а я майже не помічала, що моя дитина «особлива». Безліч лікарень, консультацій лікарів, невтішні прогнози – не зламали в мені любов до «особливої». Я зрозуміла – її просто потрібно любити всім серцем і мати надію в серці. Саме тому її ім’я – Надія. Завдяки старанням та вірі у свою кровинку Надія ходить у звичайну школу, живе повноцінним життям. Надія рятує...».
Катерина Марчук, Іваничі, Іваничівський район:
«Страшно чути, що шанси на життя твоєї дитини мізерні, але я повинна була боротися за неї. Моя Єва – єдина нитка, яка після кесарського розтину дала сили жити. Відсутні всі рефлекси. Як хотілося погладити її ручки, поцілувати в чоло, але між нами була стіна із пластикового закритого кювезу, в якому була підключена до апарату, який «дихає» за неї.
Я молились і вірила в неї! За місяць я змогла взяти її на руки! МІСЯЦЬ! Цей місяць був вічністю. Через чотири дні зупинка дихання – знову реанімація, знову апарат, який «дихає» за неї. І так сім разів, сім балансувань на грані життя та смерті. Я боялися спати, боялася, що не спасу в черговий раз Єву. Три роки боротьби...
Мені Бог дав три роки материнського щастя і 1185 днів «особливої» любові. Тепер у мене є свій АНГЕЛ, якого любитиму вічність. Жити далі треба, як би не було. Хоч дитини моєї вже немає, але я не перестаю бути мамою».
Наталка Громик, село Небіжка, Ківерцівський район:
«Станіслав моя друга дитина. Моє друге щастя. На другому місяці вагітності повідомили, що у мене не все гаразд з вагітністю. Я його любила ще не народженим, тому хвилювання не покидали мене.
Я знаю, мій син усе це відчував. Вересневу дату пологів син вирішив змінити на липневу. У нас не має слова «Я», у нас є слово «МИ». Ми все робимо у тандемі: я його руки, ноги, очі. А він моє серце і душа. Він обожнює садок і друзів, а я обожнюю його... Я знаю його серце велике – і абсолютно чисте.. Щастя в дрібничках!»
Оля Колотюк, Луцьк:
«Мене тричі Бог нагородив щастям. Олексій – моє «особливе» щастя. Він навчив мене особливому коханню – чистому, щирому. Я ніколи не чекаю нічого взамін. Прийняття проблеми сина стало випробуванням для мене. Довгі ночі роздумів без сну, тисячі чашок випитої кави, виплакані очі. І я змогла, і зможу йти далі. Моя сила – мій син. І якою б нелегкою була боротьба попереду, я зможу. Є слова, які кажуть за мене: «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!». І коли я не поруч фізично, душа моя завжди береже його, мого «особливого» хлопчика».
Ольга Бурлакова, Луцьк:
«На 41 -му році життя небеса подарували мені «сонячного» хлопчика вагою 1900 грамів.Три дні реанімації і наша довгоочікувана зустріч . З боксу для виходжування на мене дивилися розкосі оченята. І я зрозуміла – синдром Дауна. Мені рекомендували лишити – сказати всім що помер. Я ніколи не розуміла таких вчинків людей. Тому мій сонячний разом зі мною поїхав додому, до сім’ї, людей, які приймуть мого «особливого»... Весь вільний час я проводила у молитвах.. Ілля навчився усього що вміють інші, але трохи пізніше. Ми були щасливі кожному новому умінню, кожному руху, кожному слову. Я маю трьох дітей, один із них – хлопчик із зайвою хромосомою, 21-ю хромосомою безмежного кохання...».
Світлана Терещук, Луцьк:
«Тяжкі пологи. Довгі дні реанімацій, які здавалися вічністю. Діагноз – ДЦП. Мені 20 і я абсолютно у безвиході... Віру у майбутнє та підтримку я знайшла у своїй люблячій сім’ї. Ангеліна – так звати мою «особливу» любов. Я довго не розуміла «за що зі мною так?», і лише згодом зрозуміла «для чого».
Лише змирившись, я знайшла сили в собі шукати щось, окрім хвороби дитини. І Всевишній мене підтримав, нагородив ще однією любов’ю. Ангеліна тепер старша сестра. Чиста та відкрита дитина. І найбільша моя мрія – тримати за руку донечку, яка йде своїми ногами».
Тамара Дубинчук, Ківерці:
«Багато мрій і сподівань, щасливе сімейне життя, бажана єдина дитина. Та щастя перекреслила біда. Багато запитань і всі без відповіді. Здавалося б рідні повинні бути в такі моменти поруч. Дуже важливо мати плече, в яке можна просто поридати, тоді біль стихає. Не було тоді нікого. І тоді втіху я знайшла у моєму продовженні – моїй дитині. Я стала для неї стіною, яка відгородить від неправильних поглядів, образ та знущань. Я тонула в ній, а вона в мені. Щира любов – найкраща пігулка, вона лікує від всіх бід. Тому, кохайте!»
Іванна Соха, Луцьк:
«Я – незвичайна, бо Бог вирішив, що я достойна стати особливою мамою. Що в мене вистачить сили і любові стати хорошою мамою для моїх дітей, а особливо моєму Данилкові. У Данилка – ДЦП, але для нас це не вирок, це випробування на міцність, на силу духу, на терпіння!
Щаслива, що Данилко обрав нас із чоловіком своїми батьками, бо він став для нас Учителем! Він відкрив нам очі на щастя, вчить нас терпінню, і показує нам, як треба радіти, любити і цінувати те, що маємо, і вперто та наполегливо працювати задля досягнення результату.
Багато ми пройшли за ці чотири роки, але найважливіше, що я зуміла зрозуміти, що немає здорових чи нездорових дітей, є – ДІТИ. І їм в першу чергу дуууже потрібна наша любов і прийняття їх такими, які вони є. І ще їм дуже потрібні щасливі батьки».
Катерина Белова, Луцьк:
«Почну коротко про себе. Мене звати Катя, мені 30 років, я військовослужбовиця, і я мама найкращого сонечка на світі. Звичайно, як кожна жінка, яка дізналася, що є вагітною, була на сьомому небі від щастя. Лікарі говорили, що буде хлопчик, і я дев’ять місяців чекала на хлопчика Артемку. Коли прийшов довгоочікуваний час пологів, я дізнаюся, що в мене дівчинка, тому з перших днів я назвала її Анютка-малютка. Це моє життя, мій промінчик сонечка. Таке маленьке, але водночас найбільше щастя. Коли їй було 2 роки і 10 місяців, отримала травму, після якої дитина стала лежачою. Це навіть не передати словами, як біль розриває на кусочки, коли в думках: «краще зі мою, ніж з нею». Проплакавши багато ночей, взявши себе в руки, бо немає часу здаватися, життя продовжується, і опустити руки не маю право. Життя продовжується, моя буся зі мною. Ми – сильні жінки, і ми прорвемося».
До слова, виставку фотосвітлин «особливих» мамочок можна подивитися в «Адреналіні».
Анна МАНЮХІНА
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
Коментарі