«Я не впевнений, чи молоді треба думати про СРСР», – Василь Слапчук. ЦИТАТНИК

Знаний волинський поет Василь Слапчук рідко погоджується на зустрічі. Каже, не має що сказати окрім того, що написав. 

Та все ж у Волинському коледжі культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського зустріч студентів з лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка з літератури влаштували.

Викладачі та діти декламували вірші і читали уривки з його оповідань і романів, а також виконали під гітару пісню. Словами стала одна з ліричних поезій Василя Слапчука, покладена на музику одним із студентів.

Захід мав назву «Василеве задзеркалля», як і продемонстрований документальний фільм від Волинського телебачення. За понад дві години студенти коледжу поставили  знаному гостеві чимало запитань – від наївно дитячих, про домашніх тварин - до щемливо особистих. А от відповіді прозвучали майже усі філософські. Ось деякі цитати зі світогляду поета і письменника, почесного громадянина Луцька і Волині Василя Слапчука.

«Життя – це така гра, де кожен сам вирішує: бути чи не бути йому Шекспіром?»

«Поет пише з помилками, але не пише помилок…»

«На когось твори нападають самі, а мені треба на них полювати, як на ящура…»

«Я змінююсь, але не роблю підсумків. Головні події – народження синів».

«Мало озираюсь, і не дуже наперед дивлюсь. Роблю у теперішньому часі».

«Не знаю: що саме є досягненням? Ходиш, робиш, працюєш… Важливо робити якісно. Мабуть, це головне».

«Службу в Афганістані не розглядаю це як щось трагічне. Так склалось. Це складно все. Вже сказав у своїй творчості про цю війну усе, що мав сказати. Олесь Ульяненко теж служив в Афганістані… Але не всі про цю війну писали. Не усі «афганці» стали письменниками…»

«Зараз є більш актуальна тема – війна на Сході України. Суспільство і тоді не осмислило наслідки афганської війни, і тепер. Людям треба підтримувати військових, як і державі. Люди не повинні відчувати себе використаним матеріалом. З ними треба працювати психологам. Не думаю, що варто культивувати будь-яку війну. Це факт. Факт історії. Якщо у суспільстві працюють усі механізми, то є повага». 

«Держави СРСР вже немає. Студенти про неї майже нічого не знають… І взагалі, я не впевнений, чи молоді треба про це думати…»

«До служби в армії навчався у Луцьку, на шліфувальника. Якось повели нас у Будинок офіцерів, на якийсь захід. Мої друзі мало не заснули,  тому лектор час від часу підвищував голос… Тому давайте говорити про щось дієве, про живе…»

«Хіба ж це мир, коли солдати по домівках війну розвезли?» (з вірша).

«Питають, що важливіше: проза чи поезія? Проза життя… Поезія життя… Життя важливе. Пріоритетним для мене є моя родина. Залежність від жінки – найкраща залежність для чоловіка».

«Писав роман 15 років. Задумав у 2003, у грудні 2018 закінчив. Готую до видання. Роман складний. Мені було цікаво зануритись у літературу з іншого боку. Коли ти вже щось написав, немає сенсу коментувати. Коментувати можна чуже».

«У мене немає улюблених кольорів, у мене немає готових відповідей… Я імпровізую. У мене є принципові, базові речі, на яких будую життя, але їх не обов’язково оприлюднювати».

«Усе неможливо мати, що хочеться. У мене немає черепахи, піаніно…»

«У селі тварини самі по собі, у місті - це члени родини. У місті за них треба відповідати…»

«Поезія у прозі? Це не я придумав цей жанр. Рембо, Рамблер… Для мене жанр найменше значить. Мабуть, важлива закладена у творі суть. Те, що спонукає мислити. Для мене література стала шляхом. Я є читач, а потім вже письменник. Усе це разом дозволило мені повноцінно жити».

«Війна не повинна людину переслідувати. Не ти страх вивчаєш, а він тебе вивчає. Людина не повинна лишатись у минулому. Війна – не головна подія мого життя. Служив у Джелалабаді, там було яскраво. Думав, ніколи не забуду… Забулось… Пам'ять як комп’ютер.  Якщо пам'ять перевантажено, то щось треба стерти…»

«Чому образ жебрака у віршах? У мене таких є цілий цикл.  В ту пору мені здавалось, що кожен з нас є у чомусь є жебраком. Жодна людина не має усього, чого потребує. Щось випрошує… Навіть любов».

«Не все мною написане накладається на мою особистість. Література дозволяє оселитись у чужій голові».

«Рідко погоджуюсь на зустрічі, бо мені немає що сказати окрім того, що написав».

«Поки не було Інтернету, люди жили частково у діях, частково в думках. Тепер ще й в комп’ютері».

«Говорив із старшим сином, йому 33. Він каже,  в житті потрібна опора… Моєму молодшому синові 14, він росте, змінюється, хоче проявити своє Я. Прагну мати зі своїми дітьми контакт. Конфлікт батьків і дітей – це природно. Інакше б не було розвитку. Якщо лише слухати батьків – будеш лише виконавцем. Не хочу, щоб мої діти були лише слухняними. Хочу, щоб читали, були ініціативними…»

«Не запитував себе: чому забрали на війну, чому підстрелили? Я читав. Збирав по дрібках свій духовний харч. Для свого буття…»

«Література – мій шлях, а не мета. Це шлях долання себе. Я б покинув писання, якби твір не чинив опору».

«Кожна церква мусить будувати свої догми. Я православний. Стосунки кожного з Богом – інтимне питання. Бог – це те, що укріплює».

«Куди рухається світ? Я в деякому песимізмі. Технології високі, а культури відмирають».

«Україна настільки буде успішною, наскільки досягнемо успіху ми… Залежність від Росії – ментальна, але це покоління вже минає…»

«Бути українцем можна усюди і завжди. У цьому переконаний. Ніколи не міг прийняти себе у війську за хохла. Хоч за це можна було отримати по морді… Я не хохол. За кожним з нас судитимуть про націю».

«Нині час дилетанта, у владі, усюди… Немає ідеології в державі».

«До премій треба ставитись із гумором. Письменника оцінюють за його творами».

Читайте також: «Леся Українка – наша козирна дама», – Оксана Забужко на «Фронтері». ЦИТАТНИК

Світлана ФЕДОНЮК