«Вам правду про те життя ніколи не скажуть»: яку ціну українці платять за повернення з окупації

Ірина Дімітрова

Подякувати

14 серпня 2026, 14:52

  6456

Зберегти

РЕПОРТАЖ

Три доби дороги через блокпости, ніч у Ростові – і нарешті український кордон. Пані Євдокія, яка їде на візку до сина, не мала можливості лікуватися в окупації, а про те, що їде на підконтрольну територію, не сказала навіть чоловіку.

Щодня подібний шлях долають десятки людей. Хтось виходить із пункту пропуску лише з ксерокопією паспорта, хтось – з козенятами, яких не міг покинути. Одні їдуть назавжди, залишаючи в окупації будинки й майно. Інші – на кілька тижнів.

«Їду до онуків, яких бачив з їхнього народження тільки по відео», – каже чоловік з окупованої Луганщини. Поруч військовий медик тримає букет для мами, яку не бачив від початку повномасштабної війни.

Але перетин кордону – це не завжди фінал випробувань. Волонтери розповідають: буває, телефонують людям, які нещодавно виїхали з ТОТ, аби дізнатися, чи все гаразд – а їм відповідають, що людина вже померла. Пережите в окупації часом «добиває» вже на вільній території.

«Доманове» – єдиний пункт на кордоні з Білоруссю, який зараз працює на в'їзд для тих, хто виїжджає з окупації. Про те, як виглядає ця дорога і що чекає на людей з цього боку кордону, – у репортажі кореспондентки Район.in.ua.

Тут малолюдно, тихо, поруч ліс, який ніби має заспокоювати. Біля модульного будинку – небагато знервованих і втомлених людей, які щойно перетнули пункт пропуску.

Щоденно ПП «Доманове» в середньому перетинає пів сотні людей. Кількість їх не зменшилася і після того, як стали говорити про ймовірний наступ з території Білорусі. Речниця 6-го Волинського прикордонного загону Державної прикордонної служби України Маргарита Вершиніна розповідає, що пункт перетинають не тільки ті, хто виїхав з окупації, а й люди з українським громадянством, які проживали у Білорусі чи Росії.  

Щоб в’їхати, треба мати документ, який підтверджує громадянство – свідоцтво про народження, паспорт внутрішній чи закордонний українського зразка. Коли у людини немає цих документів, їй необхідно оформити посвідку на повернення, яку ще називають «білий паспорт». Вона підтверджує громадянство і діє місяць. Люди, які виїжджають з окупації, можуть її отримати в українському консульстві в Бресті. Ті, хто перетинає кордон тут, проходять контроль у встановленому порядку,  співбесіду, перевірку, огляд речей.

Поки розмовляємо з речницею, поруч чоловік когось заспокоює.

Він волонтер «Helping to Leave» – благодійної організації, яка з початку повномасштабного вторгнення безоплатно допомагає українцям евакуюватися з прифронтових районів, тимчасово окупованих територій, Росії та Білорусі на підконтрольну Україні територію. Він зізнається, що працює тут ледь не з 24 лютого 2022 року.

Організація допомагає спланувати маршрут виїзду з тимчасово окупованих територій (ТОТ), знайти перевізників, придбати квитки тим, хто їде далі,  супроводжує вже на підконтрольній Україні території – допомагає відновити документи, знайти житло, отримати гуманітарну та грошову допомогу. 

Сергій безпосередньо організовує перевезення до транзитного центру у Ковелі, розселяє та організовує проїзд в інші міста. Він чергує тут щодня, координує роботу водіїв та забезпечує медичну евакуацію маломобільних. Волонтер розповідає, що для цих потреб на ПП «Доманове» працює три авто.

Зазвичай водії чекають, поки  зберуться сім або 13 людей, щоб довезти їх до транзитного центру, де вони можуть перебувати до двох діб. Там можна переночувати, випрати речі, прийняти душ та поїсти. Потім люди їдуть далі. Якщо вони ще не визначилися, де проживатимуть, їм допомагають підшукати житло. У транзитному центрі можна також отримати правову та медичну допомогу.

Однак перед тим, як покинути пункт пропуску, у модульному будиночку, де чергують представники благодійних організацій, можна отримати необхідну консультацію. Всі, хто має громадянство України, можуть одразу подати заяву на отримання грошової допомоги у розмірі 12 300 гривень. 

Ми йдемо з Сергієм у модульний будинок, де можна попити води, прийняти душ, сходити в туалет, перекусити та отримати сім-карту українського мобільного оператора.

В одному з кабінетів працює його колега – співробітниця «Helping to Leave» Галина. Вона розповідає, що зазвичай спочатку говорять з людьми, з’ясовують  куди саме вони їдуть і яка допомога їм потрібна. Не всі збираються залишатися на підконтрольній Україні території, хтось їде у гості на декілька тижнів. Наприклад, наприкінці травня багато людей їхали на випускні до онуків. 

Частіше на постійне проживання їдуть ті, кому вдалося вирватися з ТОТ Херсонської та Запорізької областей.

Відразу після перетину пункту пропуску більшість вмикає Wi-Fi  або  встановлює  нову сімку, щоб зателефонувати рідним.

Іноді приходять ті, кому вдалося вирватися з окупації лише з ксерокопією паспорта. Але навіть в цьому випадку вони можуть отримати  допомогу. Крім того, у сусідньому кабінеті чергують юристи благодійного фонду «Право на захист».

Волонтери розповідають, що у  порівнянні з минулим роком і навіть зимою, наразі в рази більше людей перетинає пункт пропуску.

Людям старшого віку доводиться складніше, їм важко змиритися з втратою будинку та майна. Часто вони дуже розгублені та не знають, що робити далі.

Сергій розповідає, що найстрашніше, коли про пережите розповідають ті, кому 17-18 років і вони опинилися в окупації ледь не з першого дня війни. Їм у 13-14 років довелося бачити таке, що не кожен дорослий витримає. 

Часто ті, хто виїздить з окупації, зізнаються, що їхніми найближчими співрозмовниками там були домашні улюбленці.

Кожен день через пункт пропуску  їдуть маломобільні люди, які майже не пересуваються самостійно. Якщо їм немає куди їхати, їх після тимчасового прихистку супроводжують до спеціалізованих центрів, де можуть проживати люди з інвалідністю чи старшого віку. 

З тимчасово окупованих районів Херсонщини їдуть люди, яким після втрати житла доводилося жити у підвалах, на закинутих дачах, недобудовах без води, світла та гарячої їжі. У таких умовах вони засинали та прокидалися з думкою, як вижити. І все це під вибухи, в умовах, коли тебе можуть вбити  будь-якої миті чи забрати «на підвал». 

Коли вони потрапляють на підконтрольні Україні території, то, здавалося б, можуть видихнути, перепочити. Але різка зміна теж вибиває ґрунт з-під ніг.

Найтрагічніші історії про окупацію розповідали ті, хто виїздив з Енергодару, Токмака, Голої Пристані, Каховки та Олешок.

Люди їдуть або з одним паспортом та у капцях, якщо все розбомблене чи згоріло, або намагаються забрати все, що можна вивезти. Жінка з Олешок якось перевозила дев’ять вислоухих пакистанських козенят. Вона жила у приватному будинку і до повномасштабного вторгнення розводила кіз. Коли у 2022 році виїхала з окупації, то кози залишилися у мами, яка залишилася в Олешках. Однак жінці було важко за ними доглядати. Вона їх передала через знайомих, які виїздили з окупації.

Моніторка міжнародного благодійного фонду «Регіон Карпат» (NEEKA), який опікується внутрішньо переміщеними особами, Тетяна Барей розповідає, що родини з дітьми, які їдуть з ТОТ, можуть прямо після перетину пункту пропуску отримати психологічну, гуманітарну, юридичну допомогу. За її словами, якщо діти до 18 років виїжджають без батьків чи опікунів, то їх, як правило, супроводжують представники гуманітарних організацій, які допомагають з виїздом з ТОТ – «Save Ukraine», «Helping to Leave», «Bring Kids Back UA».

Тут також можна отримати гігієнічні набори та рюкзаки з необхідною канцелярією для дітей.

Допомогу тим, хто виїжджає з ТОТ, з лютого 2025 року надає і «Карітас Волинь» та «Карітас України». У Ковельському районі працюють три локації, де люди можуть отримати необхідну підтримку та допомогу. 

На пункті пропуску «Доманове» людей зустрічають представники «Карітас», купують квитки для подальшої подорожі, визначають першочергові потреби та надають сім картку для зв’язку з рідними.

У селі Кортеліси працює Центр тимчасового розміщення, де люди можуть відпочити після тривалої дороги, відновити сили та отримати необхідну підтримку. Тут можна залишитися до трьох днів, а в окремих випадках — до одного тижня. 

У місті Ковелі працює транзитний центр, до якого з пункту пропуску  організували безкоштовний проїзд транспортом МБФ «Карітас України» та «Карітас Волинь». Працівники та волонтери фонду супроводжують людей, які їдуть далі, до поїзда чи автобуса.

На дворі, неподалік від модульного будинку, стоїть з сумками пан Леонід. Він з Криму. Вперше з початку повномасштабного вторгнення він приїхав на підконтрольну Україні територію. 

Чоловік їде у село на Хмельниччині до 87-річної тещі, щоб допомогти з ремонтом будинку. Він з дружиною живе в Криму з 1982 року. Однак його жінка вже декілька років доглядає на Хмельниччині за мамою. Леонід добирався з Криму дві доби. Він зізнається, що переїздити назавжди не збирається, адже там у них будинок та господарство.

Пан Валерій з ТОТ Луганщини. Він вперше за п’ять років їде в гості до родини доньки. Чоловік розповідає, що місто, де він живе, окупували ще у 2014 році. Його житло ціле, тому виїздити назавжди він не збирається.

Микола Павлович з села Нова Збур’ївка, неподалік від Олешок. Його житло ціле, але в селі багато розбитих та зруйнованих хат. Світла та газу немає із січня 2026 року, у магазини продукти майже не привозять. Чоловіка рятувало те, що у нього вдома був генератор та запас борошна, яке він купив ще минулого року. Хліб він пік вдома, бо боявся купувати той, що іноді привозили у магазин. Його завозили на легковому авто, непристосованому до цього.

Пан Олександр з Олешок. Високий, повністю сивий чоловік говорить дуже тихо, наче зважує кожне слово, тремтить всім тілом і постійно обтирає піт з чола. Його дружина загинула торік, а будинок зруйнований. У листопаді він виїхав у Скадовськ, де жив в орендованій квартирі. Зараз їде до дітей, які живуть у Києві.

Військовий медик Сергій тримає в руках букет квітів для мами Євдокії, яка їде з окупованого села у Запорізькій області. Він говорить, що не бачив маму з початку повномасштабного вторгнення. До батьків Сергія росіяни приходили ще в перші дні окупації, питали, де їхні сини. Батько сказав, що вони закордоном, хоча на той час Сергій і його старший брат були на фронті. У його брата в селі залишилася хата та велике господарство, яке в перші ж дні розграбували окупанти.

Сергій довго вмовляв маму виїхати, але вона не наважувалась, поки не захворіла. У січні здоров’я жінки погіршилося, стало зрозуміло, що відкладати поїздку не можна. У районі майже не працюють медичні заклади та аптеки. Важкохвора жінка, яка пересувається на колісному кріслі, щодня ризикувала життям.

Знайти організацію, яка допомогла виїхати з окупації, Сергію вдалося завдяки волонтерці з Дніпра Віталіні, яка разом з ним приїхала зустріти маму. Волонтерка розповідає, що виїздити з ТОТ самостійно особливо старшим людям небезпечно. Справа не тільки в тому, що можна натрапити на перевізників-шахраїв, які візьмуть гроші та зникнуть. Організації, які допомагають евакуюватися, повністю планують маршрут так, щоб він був максимально безпечним, знайдуть волонтерів для тих, хто не пересувається самостійно та підкажуть, як поводитися на російських блокпостах. 

Перша спроба виїхати була невдала. У пані Євдокії стався гіпертонічний криз і вона потрапила в лікарню, інсульт під час обстеження не підтвердився. В іншому випадку поїздку взагалі б довелося відкладати на невизначений час. Від’їзд тримали у повній секретності. Рідним, знайомим та навіть чоловікові  жінка сказала, що їде на операцію. Із собою взяла лише найнеобхідніший одяг та медичні документи.

Коли вже все було готове, водія, який мав їхати за нею, зупинили на російському блокпості та не випустили з Мелітополя, довелося шукати нового перевізника. Благодійна організація знайшла  того, хто забрав  жінку вранці з села і привіз в Мелітополь. Потім вона поїхала до Ростова, там разом із жінкою, яка її супроводжувала, залишилась на ніч в орендованій квартирі, яку оплачувала організація. На наступний день пані Євдокія виїхала до Мінська.  Дорога до сина зайняла три доби.

До речі, коли пункт пропуску «Доманове» перетинають люди з інвалідністю або ті, кому складно пересуватися самостійно, їх супроводжують соціальні працівники Ратнівської селищної ради. Одна з нихІрина Данилюк. Вона якраз зустрічала жінку з Маріуполя, яка пересувається на колісному кріслі. За нею приїхав син з великим букетом троянд. Вони не бачилися чотири роки.

Перед від’їздом з пункту пропуску, через зліт МіГ-31К звучить тривога. Біля модульного будинку стоять двоє чоловіків з сумками. Вони їдуть з Маріуполя в гості. Але не представляються і не дозволяють себе знімати, бо збираються повертатися назад. Старшому років 80, молодшому – 60. Це батько та син. 

Старший чоловік мовчить і лише весь час витирає долонями з обличчя сльози, які течуть без зупинки. 

Син підтягнутий, в окулярах, з посивілими скронями, говорить швидко та емоційно.

«А чому я повинен їм (окупантам, – прим. редакції)  щось дарувати? У мене там дві квартири, на які я чесно заробив, 40 років у море ходив. У тата будинок згорів повністю. Слава Богу, він живий. Ви навіть не розумієте, що там відбувається. Але, покидати все назавжди я не готовий», – говорить він.

***

Контакти організації, які допомагають виїхати з ТОТ:

***

Цей матеріал створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Європейського союзу та/або його фінансових партнерів.This publication was funded/co-funded by the European Union. Its contents are the sole responsibility of СІД Медіа Груп and do not necessarily reflect the views of the European Union.