Грабове: за Незалежність України загинула вся сім’я

У лавах УПА було більше вісімдесяти жителів села Грабового, що на Старовижівщині.

Вояками за незалежність України стала уся сім’я Онищуків, – ідеться на шпальтах Вісник+К.

Випровадивши четверо дітей у ліс до повстанців, а чоловіка до Сибіру, мати Федора виглядала і чекала їх довгі роки. а потім оплакувала долю свого чоловіка, синів та дочки, серце рвалося на шматки, бо нещасна жінка навіть не знала, де їхні могилки!

«На нашій крові колись постане Україна»

Єфросинія Мартинюк із Грабового – одна з небагатьох близьких родичів Онищуків. Повстанська мати Федора доводилася їй тіткою. Першим у повстанці пішов найстарший син Тихін. Він вчителював у Мацейові – тепер це Луків Турійського району. Там і долучився до діяльності ОУН. У цьому містечку до війни діяла потужна організація «Просвіти». Коли розпочалася Друга світова війна, хлопець повернувся до батьків і продовжив гуртувати навколо себе молодь, яка боролася проти німецьких поневолювачів та радянської влади. У 1942 році Тихін став членом УПА. Його стежкою пішли молодші брати Іван, Антон та сестра Параска. Підтримував дітей і батько Георгій. Коли Радянська Армія визволила Грабове, Івана забрали, але він прослужив зовсім недовго, майже відразу втік і повернувся в рідне село. У той час над сім’єю нависла загроза вивезення в Сибір, тому вся родина пішла в підпілля. Навідувалися додому лише вночі.

«Тоді у Грабовому вже багато хто з вояків УПА здався владі, але мої рідні вирішили краще загинути, аніж так зробити, – розповідає Єфросинія Максимівна. – Коли Іванова дівчина Панаська попросила також скласти зброю, Тихін сказав: «На нашій крові колись постане Україна», і брат цього не зробив».

Позбавив мук сестру і застрелився сам

Тихін з Параскою поклали голови за незалежну Україну в 1949-му. П’ятеро повстанців, серед них Тихін і Параска Онищуки, переховувалися на хуторі біля Комарового у старенької жінки. Був перший день Великодня.  Крізь вікно вони побачили солдатів і зрозуміли, що це по їхні душі. Щоб врятувати господарів, повстанці вирішили відступати. Параску підстрелили з автомата першою, Тихін кинувся їй допомагати, втім, також був поранений. Дівчина не могла бігти, тому він покінчив з муками сестри, а потім застрелився сам. Привезли вбитих у Стару Вижівку. Де поховали їхні тіла, ніхто не знає.

Іван та Антон загинули 1953 року неподалік села Шкроби, де переховувалися у викопаному льоху. Коли їхня мати почула, що там побили упівців, тьохнуло її серце. Відразу пішла до Іванової дівчини у село Сереховичі за десять кілометрів, щоб дізнатися, чи це не її діти. «Тьотю, то ваші сини загинули під Шкробами, – заплакала дів­чина. – Я по руках їх впізнала. Якби ви трохи раніше прийшли, то б ще застали синочків, бо їх вже кудись повезли».

«Чи енкаведисти хлопців застрелили, чи вони самі наклали на себе руки, щоб не потрапити у тюрму, ніхто не знає до цих пір. Невідомо і де Антон з Іваном поховані, кажуть, нібито десь біля Сереховичів», – розповідає Єфросинія Максимівна.

Федорині діти згинули молодими. Іванові було – 30 років, Тихону – 29, Антонові – 28, а Парасці всього 20. Після цієї трагедії їхній матері Федорі, яка переховувалася, не залишалося нічого іншого, як здатися владі. Але в міліції жінку відпустили, бо знали, що ніякої загрози суспільству вона не становить.

Так тужила за дітьми, що помутився розум

Після загибелі всіх дітей Федора Онищук залишилася сама-самісінька: ні сім’ї, ні хати. Її чоловік Георгій ще у 1946 році потрапив у руки чекістів і був засуджений на 25 років сталінських таборів. На чужині, в Томську, і загинув. Спочатку жінка мешкала в хаті двоюрідної сестри, перебивалася з хліба на воду, оплакувала дітей, на могилку яких прийти не могла, бо не знала, де вона. І так тужила, що захворіла. Тоді Єфросинія Мартинюк й забрала тітку до себе. Бо пам’ятала, що її колись врятував Тихін від… повстанця. Той чоловік переховувався на грабівських хуторах, а його випадково побачила юна Фрося. «Ховався, ховався – і попався»,  – мовив злостиво. Зрозуміла, що бути біді: не відпустить. Аж тут Тихін. Завдяки братові залишилася живою. У знак вдячності жінка догледіла Федору Онищук до смерті. І коли тітка у 1977 році після кількох тижнів перебування у психіатричній лікарні померла, її похоронила.

***

З того часу минуло багато років. З ініціативи шанованого на Волині журналіста, письменника, народного депутата, громадського діяча, земляка грабівських повстанців Андрія Бондарчука у травні 2015 року на сільському кладовищі у Грабовому відкрили перший в Україні пам’ятник повстанській матері Федорі Онищук. А також її дітям: Тихону, Іванові, Антонові та Парасці. На ньому напис: «Майбутнє нації – в руках матерів». До цього важко ще щось додати.

Передрук заборонений.