РАЙОН.IN.UA
«Коридор ганьби» українських війсбковополонених, який влаштували окупанти в Донецьку 24 серпня 2014 року
«Коридор ганьби» українських війсбковополонених, який влаштували окупанти в Донецьку 24 серпня 2014 року

«Я пам’ятаю Іловайськ», Або історія військовополоненого з Горохова устами його сестри

14:02 18.08.2018
2061

Яблучний Спас – свято, з якого почалася історія моя і моєї родини. Історія мого єдиного рідного брата. Що ж, хто ще не чув, читайте.

Яблучний Спас 2014-гороку. Переддень,18 серпня. Ми всією родиною тоді зібралися. Ну як всією? Я, мама, брат з дружиною, три його сини ( 20, 11 і 6 рочків). Я запам’ятала той вечір, коли ми гуртом поверталися додому. Якби я знала у той день. Якби! Дурне, недоречне слово. «Якби козі сандалі…» Наступного дня, на Спаса, після служби були на цвинтарі у тата на могилі. Але… вже без брата. Він не любить цвинтар. Це мені на ньому затишно і спокійно. Все!!! Та цього разу ми були без брата з іншої причини. Він поїхав. Поїхав на Схід у «відрядження». На якихось два тижні, які розтяглися на чотири місяці.

19 серпня 2014-го. Саме цього дня (після приходу з цвинтаря) сталася подія, яка назавжди розділила моє життя на «ДО» і «ПІСЛЯ». Я довго не наважувалася про це написати ось так, прозою. Віршем написала, точніше, віршами. Я пригадую той літній сонячний день.Я пригадую аромат яблук у кошику, що витав у повітрі. Не знаю чому, але мені припекло зателефонувати до свого Мишка (рідного, єдиного). Брата-офіцера. У трубці почула звичний усміхнений голос, який сповістив, що він їде у відрядження на Схід. Що вже на під'їзді машина (це була така відмовка, щоб я не прилетіла), він зібрався і готовий. Відрядження у селище Дачне Дніпропетровської області, на полігон. Казав, що їде як офіцер навчати «молодняк».

Я пригадую, як всередині щось тріснуло, як защеміло. Я відчула... Я відчула і зрозуміла це так зване відрядження. Уявіть, це ще мені вдалося почути його голос і все. А мама навіть не знала. Я пригадую, як кричала у трубку, щоб признався, що їде на війну ( я ніколи не вважала це АТО чи ще якимось абревіатурами). До слова, до 2014-го року мені майже щоночі снилася війна, така чорно-біла, як у фільмах про Другу світову: танки, гармати, солдати в окопах. А я підходжу до вікна, а навпроти під величезним старезним ясеном стоїть мій Мишко – закривавлений, у камуфляжі, але з усмішкою на обличчі. Навіть у сні він усміхався, стікаючи кров’ю.

Я пригадую, як він по телефону мене заспокоював і казав, щоб мамі передала привіт. Боже!!! Він передає привіт, знаючи, що, можливо, вже ніколи не побачиться! Але він і сам не знав, що чекає на нього і ще багатьох хлопців, яких відправили одним поїздом. Адже це була та сама перша сумнозвісна хвиля мобілізації. Я, будучи безсилою щось зробити, просто настояла на тому, що він буде мені телефонувати кожні 10 днів. Не знаю, чому саме стільки тоді мені спало на думку. Та він пообіцяв. Можливо, лише задля того, щоб я швидше відстала від нього і не задавала більше жодних запитань. Щоб я не пригналася через місто і не завадила цьому «відрядженню».

Забігаючи наперед, обмовлюся, що спочатку так і було. Що ж... 19-го він поїхав. 22-го серпня брат подзвонив, сказав, що розмістили їх у гуртожитку (!), що все нормально. От чому чоловіки вважають нас, жінок, тупими створіннями? Я досі з цього дивуюся. Я що, армії не бачила? Я не знаю, що на полігоні живуть у палатках?! Що, їдучи на полігон, не купують нових джинсів та туалетної води?! Жартував. Щоб я вірила.

Минають дні. День Незалежності, парад, салюти, військова техніка, яка так і не дістанеться фронту... Все це уламки якоїсь сюрреалістичної картини. Дні минали. І ось 29 серпня 2014-го мені телефонують із міської ради, щоб негайно прийшла. Телефонував працівник військкомату (самі працівники міської ради не могли мені цього сказати). Летіла, не йшла! Я справді летіла, хоч і так ходжу швидко. По виразу облич всіх, хто зібрався у міській раді я відчула, як у мене почали терпнути ноги.

Ноутбук, монітор, відео, місто Сніжне Донецької області. «Парад ганьби». В ряд стоять наші військовослужбовці. Всі стоять струнко. Всі, крім одного, який залишив зігнутою у коліні ногу і свій «грецький» профіль. А ще берці - не такі, як в інших. Мене накрило. Це був він, мій брат. Мій !!! Один-єдиний у всьому світі, якого я просто обожнюю. Стійка гандболіста зробила своє. Пригадую прихід військового комісара. В його переляканих очах два знаки запитання: «Ну що, це брат?» А хто ж іще?!

Не пам'ятаю, скільки разів я дивилася це відео. Слухала тих місцевих, ревла, коли побачила, як одна із жінок лупцювала нашого офіцера-артилериста. Я пам'ятаю лише, як горлала до комісара і просила дивитися мені в очі. Щоб признався, що послав брата на війну. Та він, як з'ясувалося згодом, і сам цього не знав. Одним словом, так от увірвалися у моє життя Іловайськ, «зелений коридор», «гради», «НЗФ» і всяка інша воєнна нечисть. Слова, словосполучення, абревіатури, марки танків, калібри снарядів, назви населених пунктів Донбасу, вулиці Донецька. Карта двох областей Донбасу повисла на стіні біля ліжка. Я повинна була ВСЕ знати, все вивчити. Якась частина нутра ще сподівалася на диво.

Малесенька, як макове зернятко, надія тьмяним вогником ще жевріла глибоко у підсвідомості. Надія на те, що це сон, що це не Мишко, а просто схожий на нього. Тільки життя – не диво, війна – не диво. «Зелений коридор» – не диво. Не може бути дивом коридор смерті. Першого вересня мій найменший племінник (наймолодший з трьох братових синів) пішов у перший клас.

Я повернулася зі школи і тут дзвінок. Той перший (вже не з братового номера), з якого почався відлік життя моєї родини (з якого почалися записи всіх телефонних дзвінків «звідти»: номер телефону, час дзвінка, хто дзвонив і звідки ). Спокійним голосом брат просив розповісти, що нового. Я почала описувати, яким гарним у школі стояв його синочок. Реакції - нуль! Натомість якесь різке: «Добре, ти мені краще розкажи, що в країні робиться»... І тут все!

Мій жіночий мозок второпав на 200%, що те відео правдиве. Пазли миттєво склалися докупи. Відео – правда. На відео – Мишко. І до всієї цієї жахливої картини додається нова – що вже, можливо, їх вивезли до Росії. Питаю: «А ти що, не в країні?!». У відповідь почулося якесь приречене: «Ай, потім якось».

Не відстаю. Кажу про відео. І він зізнається, бо знає, що не відстану. І знову ці дурнуваті жарти: «Я так шифрувався, щоб мене не впізнали. Щоб мама не бачила». Шифрувальник грьобаний! А ніс свій, питаю, чого не сховав? А коліно нащо зігнув?

Так, у полоні, так, у таборі міста Сніжне. Того самого, поблизу якого росіяни збили «Боїнга». Табір військовополонених. Хоча полоненими їх тоді навіть забороняли називати. Так – перебувають у заручниках незаконних збройних формувань (НЗФ). Бо ж війна неоголошена. Бо ж у нас АТО, яка мала давно скінчитися. Одягом і їжею у таборі міста Сніжне наших хлопчиків забезпечували наші волонтери. Паралельно комплектуючи і забезпечуючи всім необхідним армію. Армію, яку і словом таким не можна було на той час назвати. Перший удар взяли на себе добровольчі батальони. І що б зараз хто не говорив і не писав про добробати, але я впевнена на всі сто, що якби не вони, то колона російської воєнної техніки за дві години була б не те що в Іловайську, а в Харкові та Києві. Так почалося моє чекання, яке розтягнулося на довжелезні 125 днів.

Почалися похмурі осінні дні. Дні чекання, сподівання і надії на повернення. Оскільки мій брат був серед заручників одним із найстарших, він опікувався всіма своїми земляками. Та й не земляками також. А я, як сестра, опікувалася тут дружинами хлопців, що були разом з братом у полоні. У моєму телефоні досі номери людей, які допомагали, радили, підказували. Я не знаю, як це витримала. Але я знаю, що вечорами мене рятували мої вірші. У моїй творчості тема війни та полону вийшла на перший план. Поряд ліжка, на тумбочці, лежав відкритий зошит із записами.

У цьому зошиті було все: прізвища всіх хлопців з Волині (і не тільки), які сиділи у сирому підвалі донецької СБУ, куди зі Сніжного їх перевели десь у жовтні 2014 року. Окрема сторінка була списана номерами телефонів Служби Безпеки України – місцевої, обласної, столичної. Дніпропетровський Центр звільнення полонених під керівництвом «генерала» Рубана.

Телефони волонтерів, родин заручників, адреси МО, ГШ, СБУ. До мене телефонували і з Одеси, і з Мелітополя, і з Дніпропетровська (тоді ще). Я досі глибоко вдячна всім, хто відгукнувся на мою біду. Хто не відмовив і прийняв запит на дружбу у FB: Танічка Логунова, Альона Центила, Женя Онопрієнко, Руслан Галяс, Раєчка Клименко, Аллочка Борисенко (Чонгар), Микола Біллер, покійний Льончик Краснопольський. Прізвища тодішніх і нинішніх працівників Служби Безпеки України.

Так, саме тодішня СБУ стала тим рятівним кругом, завдяки якому мого брата і сотні інших чоловіків обміняли заради звільнення. Саме працівники спецслужби радили мені, як поводитися під час розмови з братом, що питати, куди телефонувати після цього. Подробиці зайві. Скажу лишень одне: про кількох людей я вже п’ятий рік поспіль щовечора молюся. За їхнє здоров’я та здоров’я їхніх родин. За мир і гаразд в їхніх оселях. За те, щоб врешті всі заручники були звільнені.

Я назавжди запам’ятала католицьке Різдво 2014-го року. Тим паче, що саме 25 грудня – день народження мого покійного тата. Я вже довгий час переписувалася у Фейсбуці з радником Валентина Наливайченка (тодішнього очільника СБУ) Маркіяном Лубківським. Я пам’ятаю, як з мене насміхалися, не вірили, що саме з ним я переписуюся. Казали, мовляв, хто ти, а хто він. Там у Києві сидять і за нього пишуть всім таким, як я. Не вірили, аж доки пан Маркіян не зателефонував. У день народження мого тата, у день католицького Різдва. Щоб сказати. Що завтра, ймовірно, відбудеться обмін полоненими. Що серед них буде і мій Мишко. Цього стану не передати! Жодними словами! Але дурні думки не відступали. Тепер у душі лишилося одне-єдине бажання – дожити до завтра, дочекатися. Це ж так мало, всього одна доба. Та вона була вічністю. Стрілки годинника ніби завмерли. За вікном була ніч. Щоб хоч якось розрадитися, я погнала до братового друга. Вбігла і почала тупо ревти. Він злякався. Питає, що сталося. Кажу, що завтра Мишка звільнять. О, Боже!

Сміятися треба! Обійняв мене, заспокоїв. Посиділи-поговорили. Додому верталася, піймавши себе на думці, що не було цих чотирьох місяців, не було ніяких дзвінків, не було приїздів «швидкої допомоги» до мами. Не було сліз, молитов, прохань, благань. НІ-ЧО-ГО! Було лишень Різдво і грудневе зоряне небо. Був лишень голос Маркіяна Лубківського. Як мелодія життя.

26 грудня 2014-го року. Вечір. Сиджу, як Ждун, біля комп’ютера, телефон поряд. І ось дзвінок – від пана Лубківського.

«Добрий вечір. Пані Лесю, зараз вам зателефонує брат. Ми вже здійснили обмін».

Серце зупинилося, щоб почати бухкати, як церковні дзвони. Дзвінок: «Мацєньство, привіт. Я вже їду додому.» Голос! Я ніколи не забуду той голос – спокійний, впевнений, з нотками гумору. Так, ніби справді минуло два тижні якогось відрядження. Ніби не з підвалу донецької СБУ його витягли, а з різдвяної прогулянки. І я, замість того, щоб спитати про його самопочуття, починаю перераховувати прізвища решти хлопців, чи їх теж везуть. Везуть, всіх. 146 чоловік

Ось коли був найбільший обмін заручниками – 26.12.2014р! Брат обриває розмову, бо каже, що телефон один, а багатьом треба дзвонити. Добре, кажу. А сама реву – від щастя. Від того, що брат лишився живим, що мама лишилася живою. Що я дочекалася! А далі все, ніби у тумані. Я телефонувала до дружин і сповіщала про звільнення. Одні ревли, одні сміялися, а в Наталки з Дніпра взагалі голос пропав від хвилювання.

А далі місто Володимир, зустріч автобусів о третій ночі. Там вперше вживу я зустрілася з дружинами офіцерів. З тими, яких знала лише по переписці у Фейсбуці. Чекали разом. Мишка чекали дві машини з міської ради на чолі з міським головою. Ось автобуси спиняються, починають виходити хлопці. Як перебиранці – який одяг дістався від волонтерів, у тому і приїхали. Нарешті я розгледіла у натовпі худющу постать. Це був братик. Підлетіла, обняла. Ні, найперше, що я зробила, це змусила показати зуби. А він сміється. Каже, що не кінь. Зуби на місці. А вагу набере з часом.

Вся ця моя писанина не може передати людських емоцій. Не передається словами те, що ти відчуваєш, переживши ці жахіття. Дорога додому була швидкою, бо всі слухали брата. Слухали розповіді про «відрядження» в Іловайськ. Про все пережите і побачене. Але… це вже зовсім інша історія.

Я не забуду яблучний Спас. Я не забуду 19 серпня 2014 року! Я не забуду 29 серпня, оте місто Сніжне не забуду! Я не забуду кавунів, кукурудзи, соняшників. Я не забуду розтрощені черепи молодих хлопченят з витікаючими мізками. Я не забуду парадів «ганьби». Як не забуду і День Незалежності 2014-го року. Усмішки Гелетея не забуду. Техніки, що не дісталася фронту. І ще довго сама ходитиму уві сні тим «зеленим коридором смерті». Перебиратиму «камази» з рештками тіл, що три доби простояли у східному степу на 40-градусній спеці. Я сама спробую пожувати кокарду з тризубом – щоб відчути те, що відчував брат. Я не пробачу Росії ні Криму, ні Донбасу, ні тисяч молодих смертей, ні сотень заручників, ні підірваного здоров’я брата. Я НЕ пробачу!
Бо я ПАМ’ЯТАЮ ІЛОВАЙСЬК !!!

Чотири місяці чекання
Тепер я згадую як сон…
І вітру моторошне завивання,
Й надривне каркання ворон.
І часті виклики швидкої,
Щоб серце мамине жило…
Тепер я, братику, з тобою,
Всім війнам і смертям на зло.
Грудневе сонце спозарання
Ледь теплим променем лоскоче,
Нестерпним те було чекання,
Та я його забуть не хочу.
Сто двадцять п’ять листків затертих,
Які з календаря зривала,
Вони – як оберіг від смерті,
Це дні, які я рахувала.
Тепер я знаю так багато,
Що Гелетей відпочиває,
Не він, а Я чекала брата.
Тепер мій брат розповідає:
В якім полку він мав служити
Й куди у дійсності послали,
Про перший маршкидок розбитий,
Бо росіяни наступали.
Про те, як бухкав страх у скронях,
Про штучно створені котли,
Про хрестик, стиснутий в долонях
І як з АК на «Гради» йшли.
Ще – як гарматним м’ясом стали,
Бо у Генштабу «дах злетів»,
Як друзів на шматочки рвало,
Про те, як вижити хотів.
Здоровим глуздом не збагнути:
Стоїть солдатик і…нема,-
До бліндажа не встиг шмигнути,
На полі – кров і плоть сама.
Про кілька днів у кукурудзі,
Про спеку і про кавуни,
Про те, як пізнаються друзі
І як не зраджують вони.
А далі – Сніжне і роботи,
«парад ганьби» й плювання в душу,
І з автоматами істоти,
Яких ненавидіти мушу.
Та я усіх їх пробачаю,
Бо брат зі мною і живий,
Я Україну всю кохаю,
А ти, Донбасе, не правий!
Пояснень цьому не знайдеться,
Нема пояснень для війни…
Чому це юне тіло рветься?
Де командири? Хто вони?
Ікони плакали в куточку,
Господь не міг допомогти…
За сиріт, за синів і дочок,
Хто зможе кару понести?
Архівні бачили кімнати?
Так у донецьку СБУ
Перевели заручників-солдатів,
Я ту кімнату «вуликом» зову.
Бо знаю – на полицях тих лежати
Було так само зручно, як в труні,
Дізнається про це не кожна мати,
А я – сестра, тож брат розказує мені:
Як з ніг взуття довгенько не знімали,
Боячись вчути сморід власних ніг,
Коли, як, чим і скільки годували
І як за погляд «пітекантроп» стрілить міг.
Про дні сепаратистської зарплати,
Коли стискались нерви у клубок,
Бо ж сєпар міг, напившись, постріляти
Чи серед ночі жати на курок.
Розповідав про передачі з дому,
Про офіцерську честь і западло,
Дзвінки до рідних, що знімали втому,
Про день, як диво-звільнення прийшло.
Можна історій безліч написати,
До кожної із них ще прийде час,
Тільки не можна цього забувати,
Історія напише про всіх вас.
Уклін доземний людям-волонтерам,
І перемовникам усім подяка й шана,
Солдатам всім і справжнім офіцерам,
Які мечем для України стануть.
Я заклинаю всіх, хто ще чекає:
Повірте, з нами Бог і правда – з нами,
Хай віра і надія не вмирають,
Щоб ВСІ синочки повернулися до мами!!!

Леся КОС

Коментарі
27 травня
Сьогодні
Вчора
25.05.2019