Лісовод із Ратнівщини відзначив два ювілеї

Знаний лісничий у Ратнівському районі Микола Оніщук відсвятував 60 день народження та 30 років з дня призначення лісоводом.

Про це пише пресслужба  Волинського ОУЛМГ.

Про ювілеї батька – одного з найстарших лісоводів України – повідомив нам його син Ігор Оніщук, який зараз працює головним лісничим ДП «Ратнівське ЛМГ». Неводнораз доводилося зустрічатися з Миколою Васильовичем, бачити його за роботою. Він встиг відслужити армію, попрацювати на заводі у сусідній Білорусії,  закінчити тоді ще Шацький лісний технікум і Брянський технологічний інститут, потрудитися майстром лісу, лісничим, головним лісничим лісогосподарства… Нагороджений відзнакою «Лісничий 1 класу», 2002 р., Почесною Грамотою Державного агентства лісових ресурсів України, 2017 р.

Цього разу зустрілися зі знаним лісоводом у селищі Ратне.

– Миколо Васильовичу, Вам –  60!

– Нікуди не дінешся! Така природа людини. До речі, цього дня у мене два ювілеї – копа нажатих літ і тридцять років, відколи мене призначено лісничим. Саме 5 липня 30 років тому, нині вже покійний, а тоді діючий директор Юрій Іванович Харитоненко представив мене колективу. Відбувалося це у лісі, серед робітничого колективу. Штабелі лісу, трельовочний трактор, зібралися всі люди, вручили квіти і одразу представили.

– Цієї весни знову не обійшлася без госпалів… Горіли поля, луки, болота, придорожні смуги. На Житомирщині та Київщині ці підпали переросли у масштабні пожежі, стерли з лиця землі цілі села, завдали непоправної шкоди Природі, зокрема, й лісовому сектору.  Випалено тисячі гектарів лісоугідь. На ліквідацію вогню було кинуто сотні пожежних автомашин, тракторів, літаки, у цій рятувальній операції брало участь понад сотню волинських лісівників. А як було у вас? Чи вдалося на прикордонні з Білорусією уникнути лісових пожеж?

– Ми працювали на випередження, навіть відпали робили. Хоч би й такий випадок. У квітні на наш ліс посунула двокілометрова стіна вогню, спричинена госпалами. Сталося це на землях Кортеліської сільської ради на кордоні з Височенською сільською радою, за три кілометри від кордону з Білорусією. Там і голова під’їхав, місцеве населення, і ми всіх своїх штатних працівників зібрали, і ДП «СЛАП «Ратнеагроліс» прислав трактора та своїх людей, бо неподалік і їхні угіддя, які колись ще я садив, а потім передали у міжгосподарський лісгосп, на базі якого згодом і було створено ДП «СЛАП «Ратнеагроліс». Сила вогню була такою, що впинити її могло тільки диво. Наш трактор відорав протипожежну смугу. Ми зробили відпал назустріч і стали ждати. Тут і дамба, і канава з водою. Приїхали пожежні автомобілі лісопідприємства, місцевої громади та Ратнівського відділення МСНС. Остання саме була на митниці з Білорусією і ми, бачачи стіну вогню, притримали на цім напрямку. У цій ситуації годі було щось вдіяти. Суха трава вище пояса, вітер… Доводилося сподіватися тільки, що наша праця була недаремною. Так і трапилося. Вогонь, не маючи поживи, втих, пішов у кущовиння, де ми його вже і догасили.

– Яка причина цієї та інших подібних пожеж?

– Госпали. Якийсь дядько тримає корову, думає, що випаливши стару траву, її у нас називають «нежор», виросте молода, буде паша для корови, більше молока. А викосити не встигають, бо багато сінокосів, корів же зменшилося. Раніше колгоспи тримали по дві-три тисячі ВРХ, випасували і грудок, і болото. І кожен господар тримав, бува, й по дві-три корови… Тепер аби сотня яка в селі назбиралася… Не дають ради випасти траву, вона сохне, от  і палить хтось такий нежор. Кожен думає про свій хлів… А про те, що в Природи, образно кажучи, згорить мільярд таких чиїхось хлівців, загине поголів’я і зайчика, і диких пташат,  жучки, комашки, йому й байдуже… Так буває у великій політиці, коли державні мужі думають про власний інтерес, мільярдні девіденди, а цього ж селянина мають за комашку, для випалу «політичної трави своїх попєрєдніків» так само чи не щороку пускають червоного півня реформ… Тут, у Кортелісах, які були вщент спалені у Другу світову, про що нагадують експонати краєзнавчого музею, його діорами, розповіді екскурсовода, треба криком кричати про тих паліїв. Мені це питання болить вдесятикрат, бо ж іще депутат сільської ради і добре знаю, як боляче це для Природи.  На жаль, з роками не кращає… Скільки б лісівники не соромили, не роз’яснювали, знаходиться знову і знову той, хто підносить сірника до сухостою. Тільки того разу згоріло 70-80 га поля. До лісу ми не допустили.

– Які ювілеї, окрім цих двох, супроводжують вас у цім році?

– Був ще один ювілей на Трійцю, – усміхається на це Микола Васильович. – Тридцять п’ять років, як ми побралися з дружиною. Моя Ганна Олександрівна працює кухарем у садочку і школі. Так у парі й прожили весь вік, виховали сина Ігоря і доньку Людмилу.

 – Як стали лісівником? Укого ви навчалися лісівничої справи?

– Я змалечку – у лісі. Ягоди, гриби, випасання корів… А ще потрібно було дров заготовити… Це зараз є газ, а тоді без дров їсти не звариш, зиму не перезимуєш. Грубка, піч… Блакитне паливо провели у район у 80-90-х роках минулого століття, звісно, найперше під’єднали до «газопроводу» Кортеліси. Ви ж знаєте, яка у нас трагедія сталася у роки Другої світової… Тож газ провели, як своєрідну компенсацію… Бо ж що тоді могли людям зробити? Побудували школу, клуб, облаштували центр, звели меморіал… А тоді провели газ… Щербицький ще приїжджав. У 70-х, весною, пам’ятаю, запалювали факел… Для людей це було великим облегшенням, бо ж не так просто було заготовити у той час дров. Ми знову повертаємося до їх використання, але що зараз заготовити дрова, що – колись, то велика різниця. Колись була сокира і дворучка – «Дружба-2», як називали: собі-тобі. А зараз ідеш в ліс, є бензопила, зрізав, порізав, набагато краще і легше. Є чим привезти, а то ж треба було конем перевезти, порізати вручну…

Після армії трохи відпочив і на роботу… У той час після служби дозволяли два місяці відпочити, а далі потрібно було йти на роботу, інакше вважатимуть тебе неробою, дільничий силоміць виштурхає, але то вже сором на все село. То ж у грудні я влаштувався фрезерувальником Кобринського інструментального виробничого об’єднання, він там ще й досі діє, попрацював майже рік. Та хотілося чогось ліпшого. А в Шацьку вже був технікум. Поїхав, завіз документи… Там була вже гарна інфраструктура, нові корпуси, дендропарк… Мені сподобалося. Один екзамен склав на 3, другий на 5, атестат – 4,7, а ще ж мав два роки стажу, був після армії… Пройшов. Не так як перед армією… Тоді, щоб вступити у виш після школи, потрібно було мати добрі кишені або ж великого покровителя… Я до армії поступав у Дублянський сільгоспінститут, здав три екзамени – на 3, 4, 5, набрав 18 балів, атестат 4,7, сказали, їдь додому і чекай виклику, ти вже зарахований… Жду виклик, а мені приходить, що не пройшов по конкурсу, приїжджайте на підготовчі курси, платіть гроші… А в технікум вступив з першого разу. Не дивно, йшов же поза конкурсом…

– Хто з викладачів запам’ятався?

– Тоді директором був Михайло Вікторович Львович. Надзвичайно авторитетний і досвідчений лісовод-практик, очолював Шацьке учбово-досвідне господарство і технікум. Останній в усі часи вважався лісівничою Альма-Матер, що дає грунтовні базові знання. Я пізніше ще шість років навчався в лісотехнічному інституті… То те, що нам дали у Шацькому лісотехнікумі, там тільки підтвердили… У виші було багато загального – марксизм-ленінізм, твори Леніна… А як вирощувати, садити та доглядати ліс, вчили у технікумі. Петро Павлович Лукашук вчив лісоексплуатацію, Лариса Семенівна Левчук була куратором нашої групи, прекрасний ботанік, що знала про всі рослинки і квіти, Олександр Матлах вчив іноземну мову, Мохнюк – теоретичну механіку і деталі машин… Багато з них уже відійшли у засвіти, але те, чого вони нас вчили, залишається із їхніми учнями, вже й з нашими вихованцями… Хоча і в Брянському технологічному інституті були практики. На все життя запам’ятався вислів професора, який викладав «лісогосподарські машини»: «Техмеханіка – це точна наука! Плуг – це не самольот, що тяп-ляп і – полетів… Плуг треба так налаштувати, щоб він орав, клав скибу… Щоб потім там міг ліс рости…» Мав можливість не раз у цьому переконатися під час лісокультурних кампаній. 

– Як складалася ваша кар’єра після закінчення лісівничого вишу?

– Після технікуму працював техніком по меліорації, майстром лісу, а відтак помічником лісничого Гірницького лісництва, заочно закінчив Брянський технологічний інститут, був  призначений лісничим Кортеліського лісництва, якийсь час був головним лісничим державного підприємства «Ратнівське лісомисливське господарство», знову повернувся на свою теперішню посаду.

– В Україні говорять про волинську лісівничу школу, а на Волині – ще й про Ратнівську… Хто з лісівників-практиків вплинув на ваше професійне формування?

– Велика заслуга  у цьому Миколи Оксентійовича Корецького. Перед ним був Щуковський, але коли я прийшов, головним лісничим Ратнівського лісгоспу став Корецький. Вийшовши на пенсію, він пішов працювати інженером лісових культур, помер у 67 років. Ось цей лісівник і заклав, на мій погляд, ту основу. Тут багато лісничих мають його школу. Він був лісоводом-практиком, вчив, як правильно посадити, доглянути культури. Пригадую, як він казав: «Відводиш ділянку, вже думай, що ти там посадиш». Вже при відводах потрібно думати, що там буде рости. А Юрій Іванович Харитоненко був прекрасний організатор, керівник, психолог, умів комунікувати з людьми, мабуть років тридцять працював директором… Два цих лісівники залишили після себе добру пам’ять і учнів.

– Що найбільше запам’яталося з лісових історій?

– Таких багато… Хоч би й про те, як я садив свій перший ліс…

– Коли ж то було?

– Перший ліс я садив у Межиситі неподалік озер Мала Близна і Велика Близна. На той час був ще майстром лісу. Там були поля. Тепер тим лісам вже по 40 років.

– Скільки ж лісів Ви посадили за своє життя?

– Чимало. Ось хоч би й Кортеліський бір. Там тисяча гектарів… Колись це були поля, наша сільська житниця, з нею люди ніколи не мали голоду. Ще за Польщі їздили туди за 10 кілометрів господарювати на свої наділи. Бувало й з нічлігом. Після меліорації (1965-67 р.), коли стали осушувати болота, ці поля стали непридатні для використання, бо рівень води дуже впав, і ми за 2-3 роки посадили на них 1 000 га лісу. Там одна сосна. А сосна на полях у 30-40 років починає хворіти кореневою губкою. Це ж сільгоспугіддя, які відповідно формувалися, коріння дерев зверху береться, а вглиб піти сили немає. І поки не сформується лісове середовище, ліс росте трудно. По полях сосна випадає. Ми зараз досаджуємо там дуба червоного, березу, і хоч всихаючих дерев меншає, все ж  коренева губка ще є. Але цей ліс ми таки втримали, переформували і продовжуємо робити це й тепер з врахуванням нових кліматичних і погодніх умов.

– Вік у вас хоч і пенсійний, та любов до лісу надзвичайно велика. Підете на пенсію чи залишитесь працювати?

– Це залежить від Господа Бога, від здоров’я…

– Чи готові молоді лісівники продовжити справу вашого покоління?

– Безперечно. Не кажу про свого сина Ігоря, який знає все не тільки про мої, батьківські ліси, а й лісові угіддя Ратнівського району.  Та є в мене молодий лісничий Петро Матвіюк. Після закінчення Шацького лісового коледжу ім. Валентина Сулька він починав працювати у мене майстром лісу. Потім пішов вчитися у лісівничий виш, здобув вищу освіту, став працювати у лісгоспі спершу інженером лісу, потім інженером охорони і захисту лісу, зараз працює лісничим у Поступельському лісництві. А починав у мене, як і я колись. Зараз йому 40 з лишком. Він не один. Волинська лісівнича школа – дивовижна, і хто б що не казав, вона діє.

– У вас діє і Кортеліське учнівське лісництво…

– Це давнє лісництво. Коли я прийшов на роботу у Кортеліси, ми його обновили, реанімували. Коли я ходив у школу, ми чули, що це лісництво вже було. Потім Союз занепадав, все стало занепадати… А потім ми його обновили, зробили лісівничий клас, наглядну агітацію, зустрічаємося з дітьми… Перший, останній дзвоник… Лісничий постійно там. Тільки цьогорічний останній дзвоник випав… Шкільне лісництво у цьому році ще до березня разом з місцевим самоврядуванням брало участь у посадці лісових культур, є фотографії…

– Миколо Васильовичу, дякуємо Вам за працю, цю щиру розмову і бажаємо міцного здоров’я, довгих і щасливих літ життя.

Спілкувалися Володимир ПРИХОДЬКО, Сергій ЦЮРИЦЬ, «Волинська газета»