Євромайдан у Луцьку
Євромайдан у Луцьку

Майдан, який не переболів: спогади лучан. ФОТО, ВІДЕО

12:37 21.11.2019
337

21 листопада минає шість років від початку Революції Гідності. Саме 21 листопада 2013 року в Києві на Майдані Незалежності зібралась спочатку невелика кількість людей, які відстоювали євроінтеграцію України.

Луцьк не залишився осторонь тих подій, тож увечері того дня небайдужі містяни зібралися відстояти право держави на інтеграцію в ЄС. Тоді ніхто ще не знав, до яких масштабів розгорнуться події і скільки людей віддадуть своє життя за ідею, перспективу, Україну. Лучани, які опинилися в центрі кривавих подій на Майдані, згадали, як це було.

Сергій Шаповал, журналіст: «Ця історія сталася в січні 2014 року. Після перших вбивств Жизнєвського та Нігояна в центрі Києва встановився крихкий мир, але сторони готувалися до протистояння. Тоді я вештався майданом і шукав, де себе приточити. Це були дні, коли я тимчасово був без роботи, тож навіть написати про щось не міг, бо не мав ні редакційного завдання, ні якоїсь цікавої теми. Одного ранку я прокинувся близько 6-ї години ранку і пішов у Маріїнський парк. Там базувалися прихильники Януковича у блакитних накидках і під прапорами Партії регіонів. Їх називали «голубі». Або «Антимайдан».

Того ранку я побачив дещо незвичне: у парку встановили десятки польових кухонь, з’явилися гори продуктів. Стало зрозуміло, що «янучари» готують якусь велелюдну акцію, тому й займаються організацією харчування для навезеного натовпу. Я одразу зрозумів, що тут можна рознюхати про те, яким чином працюють організатори біло-блакитних «протестів». Підійшов до кухарок. Назвався привезеним протестувальником зі сходу та запропонував допомогу. У наметовому містечку позичив сокиру і лопату. Ми нарубали разом дров і за допомогою солярки розвели вогонь у кількох польових кухнях.

Наостанок я потяг у тітушок сокиру та лопату і відніс їх на Майдан, подарувавши знайомим хлопцям з Дніпропетровщини. Сподіваюсь, тією сокирою зарубали якогось «беркутівця»...

Ігор Тихолаз, редактор «КНК Медіа»: Змалечку я на людей з вадами, без ніг чи рук, чи ще з чимось, не дивився так, як решта дивилась на інвалідів, – з сумом та співчуттям. Вони для мене були героями. Людьми, які попри все, ведуть боротьбу до кінця. Вони в рази сильніші за нас, звичайних людей.

На Майдані мені довелося пліч-о-пліч з цими хлопцями бути. Сліпі розносили канапки, дівчата з вадами рук майстерно мастили бутерброди та робили чай, глухонімі заповзято, як мурахи, зводили барикади… Та вразив мене один чоловік, імені якого я й досі не знаю, бо не запитав. Просто: чоловік без ніг із Майдану. Він активно допомагав у прибиранні, у спорудженні барикад, брався за будь-яку роботу. Пересувався просто на колінах, які були захищені якимись шкіряними подушками. Не просив допомоги – сам допомагав іншим, завжди шукав собі якусь роботу. Бородатий, з брудними нігтями, та завжди усміхнений і налаштований оптимістично! Любив під’юджувати та сипав анекдотами. У його компанії я почувався комфортно. Хоча в інших умовах та часі я сказав би: бомж, безхатько, – та й усе. А тут він був навіть не на рівних. Він був вище. Хоча повзав по землі! Я запитав у нього: «Ось ти чому тут, за що борешся»?

І відповідь мене вразила. Я більше ні від кого такого не чув, хоча запитував про це десятки людей. Він відповів:«Щоб рабом не вважали».

Жанна Куява, письменниця: «Ми скидалися на потік несамовитої води, що лився згори. Весь багатотисячний люд, що був на вулиці Інститутській, шугонув до Майдану, втікаючи від роз’ярілих «беркутівців» та частих пострілів, що доносилися ззаду. Ми розуміли, що нас, певно, будуть убивати. Але не вірили в це.
Був вівторок, 18 лютого.

За мить за спинами почувся скажений і ненависний репет: «Сукі! Убівать будєм!» Схожі на купку беззахисних мишенят, яких шакали загнали у пастку й збираються розтерзати, ми миттю зіскочили з чималого підвищення й вилетіли на спорожнілу та розгромлену Інститутську. Вулиця вразила чорним кольором. Усе було затоптане в сажі: ні тобі жовто-блакитного прапора, ні стрічки, лише змішані з брудом одежі майданівців і шеренги «беркутівців» у чорних обладунках.

Ліворуч, на барикаді, сиділи побиті чоловіки, їхні голови й груди були залиті кров’ю. Посеред дороги лежав непритомний, біля нього – порвана куртка, потрощені телефони й ріка крові. Я сіла поруч. Не знаю, чому, але опустилася на землю, сподіваючись, що саме він, цей побитий і скривавлений чоловік, мене якимсь чином врятує. Так і вийшло – мене не зачепили. І якщо доти я страшенно боялася крові, то відтоді – ніяк. Її було так багато на обличчях однодумців, і таким близьким було власне кровопролиття, що кров набула іншого значення. Значення жертовності ради спільної мети, значення рідності та безстрашності.

Рани, завдані злочинцями, вже не загоїти. Кров із побитих облич ми зітерли, але болю з понівечених душ не позбутися. І вже ніколи ми не будемо такими, якими були до проводів Небесної сотні. Ми стали іншими. Майдан нас змінив».


Загрузка...
Загрузка...
Коментарі
7 грудня
Сьогодні
Вчора
05.12.2019