Дарує красу та лікує душу: жителька Локачинщини розповіла про улюблену справу

17 Травня 2019, 18:00

949

Жителька Старого Загорова Ніна Лисанюк (на фото зліва) скільки себе пам’ятає, стільки й вишиває. Голки до рук не бере хіба що у свято.

Нещодавно свої роботи жінка представляла на творчому проекті «СВОЇ», – інформує Локачинська районна газета.

Відтоді пройшло зовсім небагато часу, а колекція майстрині вже встигла поповнитись новими виробами: невістці вишила бісером барвистого костюма, а для сина та онука – чудові сорочки.

«Як беруся за улюблене ремесло, то про все забуваю. Тоді нічого не болить, просто відпочиваю і насолоджуюсь таким творінням. Вишиваю ікони, рушники весільні й великодні, костюми, плаття, сорочки. Років сім, напевно, як «перейшла на бісер», бо вишивати нитками тепер, виявляється, вже не в моді», – ділиться співрозмовниця.

І пригадалось Ніні Степанівні, з яким захопленням, хоча й невміло, клала на полотно перші хрестики. Добре пам’ятає, що у другому класі тоді навчалась і як хотілось якнайшвидше опанувати це рукоділля. Тому одразу почала з рушника. Показати, як це робиться, не було кому. Отож, сама вирішила розібратись у всьому. Хоч і нитки весь час плутались, і хрестики нерівними були, але свого таки добилася. Невдовзі дитячими руками на полотні вималювався візерунок - троянди, вплетені у віночок. Цей перший виріб залишився вдома, на Ратнівщині, звідки родом пані Ніна.

Пам’ятає, що і гладдю навчилась вишивати. Проте виявилась «не до душі» така техніка, тож заставляти себе не стала. Ніна Степанівна також розповіла, що колись шили на перкалі, використовуючи канву. То вже пізніше полотно почали ткати, а потім воно і в продажі з’явилось. А ще ж не так легко було нитки муліне дістати. Їх вимінювали тільки в онучара, який заготовляв старе ганчір’я. Але вишивальниця впевнена: в кого серце відкрите до улюбленої справи, той перешкод не бачить і час для цього знайде. Пані Ніна, бувало, до четвертої, а то й до п’ятої години ночі просиджувала за таким заняттям. Аби тільки нові узори побачила, то вже не могла спокійно спати. А мода ж мінялася весь час.

«Спочатку, років 30 тому, гуцульські візерунки тішили, потім стали гаптувати букети з різнокольорових квітів. Рослинні орнаменти колись популярно було вишивати чорними і червоними нитками, усіма відтінками коричневого кольору. Ну, а пізніше… вже ні на що не стало тої моди», – розповідає.

Як Ніна Степанівна дочку заміж видавала, то аж 4 пари наволочок вишила їй, а ясичків – то й перелічити важко, не кажу вже про рушники, серветки, доріжки, скатертини…

Колись престижно було хату у «вишите» вбрати. Жінка 2-3 дні відводила, аби попрати і попрасувати усе перед святами. Тепер в її кімнаті на образах висить тільки один рушник, а все решта – складене і сховане в шафі. Каже, якби бажання, то й музей вдома можна було відкрити.

Йдучи в ногу з часом, майстриня навчилася працювати з бісером. Вишиває тільки чеським, бо простий, мовляв, нерівно лежить. Жінка радіє і милується, коли рідні одягають вишиванки, виготовлені її руками. А ще тішиться, що має таке захоплення. Його називає ліками для душі.

Людмила МЕЛЬНИЧУК