РАЙОН.IN.UA

Туалет за кордоном, або як кошарівську козу водили на «любов» до білоруського козла

14:37 19.03.2019
390

Волинське село Кошари Шацького району стоїть на кордоні трьох держав: України, Білорусі та Польщі. Що цікаво, лінія розмежування проходить на краю села, впритул до сільських хатин.

Коли «Вісник+К» завітав до Кошар, до нас зійшлося чи не півсела. Розповідали нам кумедні випадки зі свого прикордонного життя.

Забрели пити горілку у Білорусь

У Кошарах неймовірна краса: цілюще озеро Ритець, соснові ліси, багаті на ягоди та гриби. Лиш на крок відступи від осель, як можна назбирати маслюків, лисичок, напихати ними кишені, нести в долонях. Полюючи за грибами, можна забрести ой як далеко.

Якось приїхав у Кошари гурт чоловіків. Розклалися зі своїми наїдками та напитками подалі від села. А виявилося, що сміялися і пиячили у сусідній державі, та недовго. Їх запримітили прикордонники. Дивуватися цьому випадку нема чого. Лінія кордону проходить майже за оселями. Ось тут – крайня хатина, а за кілька кроків – вже й прикордонний пункт.

Хата в Україні, туалет… за кордоном

Декілька років тому місцева жителька Віра Лук’янчук стала всеукраїнською знаменитістю. Точніше її… нужник. Туалет заледве не опинився у центрі міжнародного скандалу! Коли білоруси і українці почали демаркацію державного кордону, з’ясувалося, що його лінія проходить якраз посеред городу жінки.

«На тім боці виявилася не тільки моя земля, але і туалет! Хоч смійся, хоч плач», – згадує Віра Іванівна.

Жінці тоді було зовсім не до жартів – це ж щодня вона б державний кордон по декілька разів порушувала! Прикордонники обох держав подумали-подумали і вирішили: лінію кордону перенести за межі городу Лук’янчуків. Натомість білоруси забрали декілька метрів українського лугу за межами села Кошари, там де немає городів та інших споруд.

Від прикордонників ховалася у воді

Людмила Онищенко з Кривого Рогу, яка тут живе вже двадцять років, сміючись, згадує, як десять літ тому водила кізоньку на любов до білоруського козла.

«Якось моя сусідка зламала руку, а в неї козочка мекає, нудиться. Люди кажуть: хоче до козлика. Що роботи? У Кошарах тільки молоденькі. Підказали мені, що у білоруському селі Ритець є досвідчений козел. Що ж, беру я козочку, сусідка ж з поламаною рукою не піде, і вирушаю на Білорусь. Ну, думаю, а як прикордонники спинять? Боюся, але йду, треба ж бідолашну рятувати. І справді, на білоруській галявині пасеться ціле стадо. І відразу їхній козлик до нашої підбіг. Це була любов з першого взгляда! Оставила їх, а сама крадуся в Кошари, дякувати Богу, благополучно. А люди мені кажуть: нащо ти їх лишила, їм і кількох хвилин для кохання вистачить. Бреду назад. Забираю свою козочку, а вони так здружилися, що козла не можна відігнати. Він біжить за нами в Україну через канали, через ліс. Бачу, іде погранічнік. Боже, що робити? Ховаюся з нею то за кущем, то за деревами, а тоді з переляку впала з козою у канаву. А козьол в Україні стоїть і прєдательскі на мене дивиться. Поїхали, не помітили нас. Я вже замучилася. Виходжу на дорогу: і я, і коза мокрі з голови до ніг. Бачу, знову погранічніки. А мені вже все одно, чи заберуть, а як хлопці добрі, то й відпустять. Питають: «Що ви тут робите?» – «Гриби з Розочкою збираю», – з переляку відповідаю. – «Гриби – весною?! З якою Розочкою?» – дивуються. – «Та осьо, з козою». Подивилися на мене, подумали, що я того, і не трогали. І ми з козочкою вернулися додому. Потім вона привела чорного козлика від білоруського козла. Його вже на м’ясо давно пустили. Стільки років пройшло, а досі сміємося, коли згадуємо...», – розповідає жінка.

Олена ПАВЛЮК, Волинська область

Передрук у ЗМІ без дозволу редакції Вісник+К заборонено

Фото Валерія ПНЕВСЬКОГО

Коментарі
22 серпня
Сьогодні
Вчора