Навіщо ми будуємо пам'ятник Олені Пчілці під час війни?

Минув рік, як газета «Рідний край. Газета Гадяцького земства» разом із мережею «Район.in.ua» оголосила національний збір коштів на пам’ятник Олені Пчілці в Гадячі.

Саме час підбити проміжні підсумки та пригадати, з чого все починалося. А почалося все на початку повномасштабного вторгнення. Тоді ми ще не були ні журналістами, ні редакторами, а були просто тими, хто чинив спротив російській окупації.

Цей народний спротив відомий як «Гадяцьке сафарі». Саме з цього спротиву, з глибокого усвідомлення, що перемога — це не лише про зброю, а й про дух, і народилася наша ідея. Ідея відродити газету, яку Олена Пчілка редагувала в дуже схожих умовах — під час захисту УНР.

Ідея пам'ятника стала логічним продовженням цієї боротьби. За рік ми зібрали вже понад пів мільйона гривень! Багато це чи мало?

Якщо дивитися лише на цифри, то попереду ще довгий шлях. Але якщо зважити, що ці кошти ми зібрали під час великої війни, коли країна щодня платить найвищу ціну за своє право на свободу, — це неймовірно багато!

Особливо, якщо подумати, що до нашого національного збору долучилися не лише окремі доброчинці й доброчинки, а й цілі творчі та волонтерські колективи.

Згадую слова військового з Гадяча Антона Шульги:

«Якби ми вчасно ставили пам’ятники таким українцям, як Олена Пчілка, можливо, цієї війни й не було б».

І це, мабуть, найкраща відповідь на питання: чи на часі встановлення пам’ятника?

Сотні прихильників і прихильниць з усіх куточків України підтримали ідею. Підтримка прилетіла буквально з усіх куточків: від Львова та Івано-Франківська, від Києва до Чернігова, з гарячих Херсона й Миколаєва, Полтави й Миргорода, Харкова й Сум, Гадяча й Луцька та Решетилівки! 

Навіть із міст і містечок нашої Донеччини й Луганщини! А ще — з десятків селищ, сіл і хуторів: Великої Писарівки, Біликів, Рашівки, Сар, Великої Обухівки, Хитців,  Броварок, Ціпків, Красної Луки, Петрівки-Роменської, Лютеньки...

Та хіба перелічиш їх усіх? Ні! Це без жодного перебільшення — справді національний збір! У перші дні один доброчинець просто взяв і переказав 100 тисяч гривень, вирішивши залишитися інкогніто.

А інший фундатор із Дніпра надіслав символічних 12 гривень... І кожен цей внесок однаково цінний.

А скільки дзвінків ми отримуємо від літніх людей, які просять допомогти здійснити платіж на «Спільнокошті»! Донатять військові й підприємці, науковці й актори, культурні менеджери й освітяни, історики й хірурги, студенти й музиканти, журналісти й волонтери.

Здається, немає такої професії, яка б нас не підтримала! Серед найбільш пам’ятних подій — вистави театру «Гармидер» з Луцька, кошти з яких сягнули 70 тисяч гривень на підтримку проєкту.

Найменшою глядачкою була Софійка — донька військового, а найстаршою — пані Ніна, колишня викладачка режисури Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтв імені І.П.Котляревського.

Зараз ми на етапі погодження необхідних документів і ведемо перемовини з архітекторами. І хоча поки що не готові відкривати всі імена, ми вже точно знаємо: за цим проєктом стоїть не лише історія, а й те, якою ми хочемо бачити Україну після цієї війни.

Я закликаю всіх наших глядачів і глядачок, читачів і читачок долучитися до збору.

Знайте, цей проєкт — не про гроші. Це радше про те, хто ми є. Це — своєрідний маніфест нашої ідентичності. Ми не просто хочемо перемоги. Ми хочемо перемоги як українці — зі своєю пам’яттю, культурою, мовою. Тож, якщо ви відчуваєте, що це вам близьке — фондуйте!

***

Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.