Нада жити!
БЛОГ
840
Цьогорічний диктант національної єдності надихнув українців не лише перевірити себе на правопис, а й увімкнути фантазію. У соцмережах одна за одною почали з’являтися альтернативні версії – від ліричних до іронічних, від казкових до абсолютно неочікуваних.
Rayon.in.ua долучається до цього творчого флешмобу і публікує фанфік на диктант «Треба жити» – вільну авторську інтерпретацію Ірини Дімітрової з донецьким колоритом і словами, які використовують тільки там.
***
Це мій варіант цьогорічного диктанту. У тексті є діалектизми, які використовують на Донеччині, і трохи «суржику», бо в нас так говорять. І ще, це був дуже важкий для мене особисто текст.
Нада жити!
Жити нада інтересно: читати книжки, щоб не будь дурним, ходити в посадку за абрикосами і приносити цілий кульок, потім смажити оладики з тими абрикосами чи варити з них варення, дресирувати кутят.
Читайте також:
Треба жити! Бо життя – то не лушпайка, а серйозна вещь. І жити треба сьодні. Треба влітку ходити на ставок купатися і зрізати комиш, а взимку – кататися на клейонці з терикону чи посипати жужалкою слизькі доріжки біля будинку. Треба садити на городі сінінькі – на ікру та картошку – на толчонку, помідори та огірки – на купорку, щоб взимку був повний погріб. Треба купувати не тільки пайти чи мастерки, а й плаття з паєтками.
Треба допомагати всім, кому важко і тим, кому найважче – хто засинає просто неба, під звуки вибухів. Треба збирати грілки, теплі носки, енергетичні батончик, шити адаптовану білизну для поранених, прихищати вдома, тих, хто тільки покинув свій дім, берегти фото з минулого життя та запахи весняного степу. Треба вміти починати життя з нуля в другий, тертій, п’ятий, десятий рази, вчитися і перевчатися, відкривати власну справу і змінювати професію, перешивати старі речі і возити із собою вуглину чи в маленькій хустці жменю землі з рідного двору. І зберігати в потаємній кишені сумки ключі від дверей, яких немає.
Треба вчитися бачити уві сні найдрібніші деталі з минулого життя.
Треба любити свій дім, навіть якщо він зруйнований до фундаменту, навіть, коли знаєш, що там окупація, навіть, якщо розумієш, що ніколи не повернешся туди. Треба передати ту любов дітям та онукам, розказати їм про зруйновані вщент міста – Мар’їнку, Торецьк, Бахмут, Маріуполь, Авдіївку, Красногорівку, Костянтинівку. Про те, якими вони колись були. Треба обіймати щиро, від душі всіх, хто цього потребує, щоб ще в чиємусь серці поселилася любов до слів: «каліровка», «тормозок», «чигирі».
Треба цілуватися кожного дня, бо тепер ми точно знаємо, що завтра може і не бути. Немає часу на соплі, ниття та порожняк. Справжніми виявилися близькі люди, спогади, маленькі дрібнички та непідробні емоції, а не те, що в тебе було до 24 лютого.
Жити треба, як Аліна з Часового Яру, Олена, Юля з Маріуполя, Інеса з Торецька, Інна з Соледара, Свєта та Оля з Донецька, Міла, Маня і Маруська, Галя, Олена, Оля, Аня, Вова, Люба і маленький Саша з Курахового, Оля з Костянтинівки, Таня та Марія з Покровська, Лариса з Дружківки. Можна довго продовжувати і доповнювати.
Ще треба плакати і не соромитися цього. За все те, що ніколи не мало з нами статися і за тими, кого вже немає поруч. За те, що ми не тільки знаємо, як втрачати рідний дім, а можемо побудувати новий не тільки для себе. Навіть, якщо цей дім тимчасовий, навіть, якщо уявний.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: жили в гівні, болоті та ненависті. А ми будемо жити на широку ногу – всупереч втратам і болю, який назавжди з нами. Жити заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою і пам’ятатиме терикони, навіть, якщо бачитиме їх лише на відео.
Читайте також: Треє жити!