Мертві не страшні

Геловін – не зовсім новомодне «американське» свято. Річ у тому, що в багатьох народів світу наприкінці осені тривав період вшанування померлих. Це пов'язано із завмиранням на зиму природи та всіх її процесів, – вважалося, що потойбічне життя теж завмирало, а померлі родичі приходили у світ живих прощатися із родиною аж до весняно-літнього періоду. Ця вся історія сформувала цілий релігійний світогляд вшанування померлих та плеяду обрядово-ритуальних дій, пов'язаних із перебуванням померлих у «цьому світі».

Слов'яни теж мали систему поминальних традицій, велика кількість яких збереглася і побутує серед українців і до нині – наприклад, приготування поминальних обідів на 40-ни чи роковини після смерті; залишення їжі на ніч у поминальні дні та на Святвечір тощо. Поминальна традиційна культура знайшла місце і в християнстві – згадайте, наприклад, як ми несемо хліб на панахиду за померлими.

Але чомусь геловінська атмосфера обігрується навколо страшного і жахливого. Річ у тому, що це «свято» акцентує на мерцях, які називаються в народі «нечистими», тобто такими, що померли неприродною смертю – самогубці, утопленики, особи антисоціальної поведінки, нехрещені, невідспівані тощо. Вважалося, що їх треба боятися і не допускати їхньої появи в обійстях родин, бо вони несли біду. Такий образ цих померлих сформувався виключно на основі соціальних людських стереотипів. На жаль, стереотипи мають здатність знищувати людину – саме вони є найбільшими нашими жахіттями...

А при чому тут гарбузи? Бо осінь – пора врожаїв і наші предки дякували природі за них теж через низку релігійних ритуалів та обрядів. Так вийшло, що традиції вшанування померлих і подяки за врожай міксувалися і тепер гарбузики – символ осінніх жахливчиків.

У цей геловінський, а швидше поминальний період запрошую вас до прочитання мого дослідження про розуміння поліщуками природи русалок і упирів, а також – у що перероджувалися душі померлих в уявленнях мешканців Полісся (перейти на PDF-файл)

Попри сурогатність та попсовість свята Геловіну, воно дає можливість зайвий раз згадати українцям про слов'янську міфологію і демонологію. І зайвий (або ні) раз завітати на кладовище, але не заради жахастиків, а вшанувати пам'ять померлих близьких – тата, мами, бабусі, дитини... Бо кладовище – це не місце страху, а пам'яті... А померлі – не вороги, адже, хіба можуть завдати кривди ті, хто так сильно нас любив при житті?

Матеріали допису із моєї майбутньої книги «Як там? Або куди ідуть українські душі»